Один мій колега півтора десятка років тому ставив у своїх теоретичних міркуваннях знак «дорівнює» між Пілсудським і Сталіним. Мовляв, обоє недемократичні, обоє вдавалися до масових репресій. Та хіба це правильно? По-перше, надто різними були як масовість, так і форми репресій. По-друге, за Пілсудського у другій Речі Посполитій виходили друком численні незалежні й відверто опозиційні (різниця, гадаю, зрозуміла) видання, хоч і мали певні проблеми, діяли опозиційні партії, відбувалися вибори на всіх рівнях (знов-таки, з певними проблемами, проте опозиція була представлена у Сеймі та Сенаті) тощо. По-третє, Пілсудський мав заслужений і чималий авторитет, натомість Сталін став авторитетом №1 серед більшовиків лише за сім років після здобуття посади генсека й усунення конкурентів, ба більше – він особисто та його попихачі повністю переписали історію революції в Росії. Лише з цього – а існує ще чимало значущих відмінностей, - як на мене, випливає, що сталінський режим і режим Пілсудського – то теоретично і практично принципово різні явища. Але…
Але ж у західній політичній науці та журналістиці практично щезло поняття «тоталітаризм», яким традиційно характеризувалися гітлеризм і сталінізм, натомість використовується інше – «авторитаризм». А вслід за тим і в Україні навіть деякі просунуті аналітики пішли тим самим шляхом. Виходить, що і режим Кім Чен Ина – авторитарний, і уряд Орбана – також авторитарний, і команда «кремлівських чекістів» на чолі з Путіним – авторитарна, й адміністрація США часів Трампа – авторитарна. Якщо ж звернутися до описань минулого, то побачимо: Тіто, Гітлер, де Голль, Сталін, Маннергейм, Чан Кайши, Туджман, Мілошевич та ціла низка інших діячів ХХ століття кваліфіковані як авторитарні правителі. От і Пілсудський нині в очах вагомого числа західних та українських авторів потрапив у той же ряд.
Ба більше: навіть Володимир Зеленський у текстах деяких наче й серйозних українських аналітиків потрапив до авторитарних лідерів і фігурує серед них поряд зі Гітлером, Сталіним, Путіним та Лукашенком. Як на мене, попри всі свої ґанджі, Зеленський поки що відрізняється від усіх вище перерахованих, хай як намагався наслідувати на початку свого правління приклад «бацьки» чи не так? Але за логікою новомодної теорії – відмінности несуттєві…
Отож маємо питання не тільки теоретичне, зокрема історико-теоретичне, а й практичне. Передусім практично-політичне. Адже Україна розташована в регіоні, де сусідять посткомуністичні держави з різним суспільно-політичним ладом – від демократій до диктатур, а за Чорним морем – Туреччина, яку не можна назвати взірцем демократії, але і від Росії вона помітно відрізняється, тому, видається, не випадає спрощувати розмаїття владних систем і режимів.
Відтак розгляньмо окреслене питання, і спершу перейдімо до теорії.
Що таке авторитаризм? Звернімося до статті знаної соціологині Ірини Бекешкіної в «Енциклопедії сучасної України». Ось її головні тези: «Авторитаризм (франц. autoritarisme, від лат. au(c)toritas – влада, вплив) – тип політичного режиму, що характеризується обмеженням політичних прав і свобод народу, його участи в управлінні державою, зосередженням влади в одних руках. (…) Авторитарний устрій не настільки жорстко контролює суспільство, як тоталітарний. Авторитарна влада, зазвичай, не втручається в приватне життя громадян і здатна допустити певну свободу в економічних відносинах, хоча й тут держава може свавільно змінювати «правила гри», роздавати пільги та встановлювати «винятки з правил». При авторитаризмі політична еліта формується шляхом кооптації, призначення; діяльність політичних партій та інших громадських угруповань обмежується; до мінімуму зводяться можливости політичної опозиції; народ фактично не визнається головним джерелом та сувереном влади; проти активної опозиції застосовуються політичні репресії. (…) Показниками політичного авторитаризму є асиметричне зміщення владних повноважень у бік однієї особи (президент, прем’єрміністр) та виконавчих структур. (…) Одна з головних ознак авторитарної влади – «закритість», кулуарність рішень, відсутність дієвого контролю за діяльністю влади з боку суспільства (через представницькі органи, судову владу та ЗМІ) та нерозвиненість громадянського суспільства. (…) Психологічним ґрунтом авторитарного політичного устрою є поширеність своєрідної авторитарної свідомости, авторитарно-патерналістичний комплекс, який поєднує авторитаризм «низів», тобто населення, що прагне «сильної руки», та авторитаризм «верхів», влади, ладної цією «рукою» стати. В основі авторитарної суспільної психології – покладання всіх сподівань, надій та повноти відповідальности на певну особу (напр., президента). (…) Для авторитарної свідомости є не вельми значущими особисті демократичні свободи, які, хоч і не заперечуються, мають інструментальну цінність як певний засіб для досягнення інших цілей. (…) Авторитарний керівник (лідер) – натура, яка намагається усунути інших людей від участи у вирішенні найважливіших питань стратегічного і тактичного характеру. (…) Якщо йдеться про авторитарний тип політичного керівника, то такий керівник може діяти за умов демократії як лідер популістської авторитарної партії, а в суспільстві з авторитарним режимом – як представник панівного угруповання». Бекешкіна назвала олігархічну владу (вочевидь, маючи на увазі Україну) пом’якшеним варіантом авторитаризму, «коли формально допускається поділ влади, багатопартійність, існування профспілок, але за умов їхньої підконтрольности виконавчій владі, зрощеній з кланово-олігархічними групами».
Як на мене, варто прийняти це визначення авторитаризму як робочого, зважаючи те, що останній може набувати різні форми. А додати варто те, що автократичний режим біля початків обов’язково вимагає популярного, авторитетного лідера. Не обов’язково цей лідер має бути симпатичним для всіх, але він грає роль загальнонаціонального авторитету, і не лише на словах. Звісно, значення мають і репресивний апарат, і пропаганда, проте чи не головне – постать автократа та його команда. Вони повинні показати вищу ефективність у порівнянні з попередниками, бодай у низці суспільно важливих сфер. Без цього матимемо просто нестійку диктатуру, вимушено терористичну – інших інструментів утримання влади вона не матиме. При цьому закономірним (принаймні дуже поширеним) виглядає перехід від «жорсткого» авторитаризму до тоталітаризму – чи то порівняно «м’якого», чи то одразу «жорсткого» та всеосяжного.
А тепер варто звернутися до історії. Скажімо, більшовики після приходу до влади трималися не лише на силі каральних органів, а не меншою мірою й на авторитетах Леніна і Троцького плюс провідних членів їхньої команди. До Леніна йшли і йшли ходоки (майже виключно селяни) з усіх усюд за правдою, а Троцький постійно мотався по фронтах, ідейно й організаційно «підкручуючи» червоноармійців; при цьому навіть серед більшости колишніх царських офіцерів, що служили у Червоній армії, він користувався повагою як людина далеко небезталанна у військовій справі. Що ж стосується партії більшовиків, то про неї на початку НЕПу Ленін писав так: «Якщо не заплющувати собі очі на дійсність, то слід визнати, що в цей час пролетарська політика партії визначається не її складом, а величезним, неподільним авторитетом того найтоншого прошарку, який можна назвати старою партійною гвардією. Досить невеликої внутрішньої боротьби в цьому прошарку, й авторитет його буде якщо не підірваний, то в усякому разі ослаблений настільки, що рішення буде вже залежати не від нього». У цій ситуації особистий авторитет Леніна примусив партію піти на радикальні політичні й економічні зміни («соціалізм – це лад цивілізованих кооператорів»), перейти від тоталітарно-репресивної політики до «точкових» репресій, до відносно «вегетаріанського» правління впродовж майже всіх 1920-х. До речі, сумнозвісні «філософські пароплави» - теж «вегетаріанська» форма репресій, бо у 1930-х тих, хто не втрапив на ті пароплави, просто розстрілювали чи відправляли на смерть у ҐУЛАҐу.
А одночасно будувалася машина влади та її ідеологічного забезпечення. То була вже властиво тоталітарна машина, вона навряд чи могла бути іншою за умов пригнічення решток громадянського суспільства та «класового підходу» до кадрової політики, до освіти, до використання спеціалістів тощо. Іншими словами, йшлося не про залучення найкомпетентніших і найпринциповіших до важелів управління, до ухвалення рішень, а «ідеологічно правильних» та здатних слухняно «коливатися разом з лінією партії». Цю об’єктивну тенденцію «осідлав» та доформував органи влади у відповідність з нею Сталін. Останній не був авторитарним лідером, оскільки не мав належних для цього особистих якостей. Посередній оратор, нікчемний організатор мас, не надто вдалий полководець, теоретик середньої руки – список можна продовжувати. Проте – геніальний апаратник. Саме апарат давав Сталіну силу, нівелюючи його особисту посередність. А тоталітаризм усі його ґанджі перетворював на чесноти.
З розвитком тоталітаризму чесноти «вождів» усе більше й більше ставали функцією системи. Скажімо, у 1982 році дійшло до неофіційної (але цілком реальної) настанови викладачам суспільних наук: говорити і писати не «класики марксизму-ленінізму», а «основоположники марксизму-ленінізму», оскільки до трьох бороданів мав приєднатися четвертий «класик», званий у народі «бровеносцем», але цього не сталося, бо Брежнєв помер. Ну, а на початку 1984 року «видатний ленінець» Черненко, який ледве міг ходити й говорити, став генсеком, попри абсолютну відсутність потрібних для цього особистих якостей (навіть у молодости), проте система зробила «вождем» саме його. Чи візьмімо КНДР, де лише перший з владного сімейства ще мав певні якості для того, щоб очолювати державу, проте головним чинником тут була імпортована з СРСР тоталітарна машина, яка з часом зміцнювалася…
У Італії у 1920-х теж відбулося переростання авторитаризму у тоталітаризм. Але там Муссоліні, який став 1922 року прем’єром, являв собою типового авторитарного з неабиякою харизмою; він був блискучим журналістом й оратором, фізично дуже сильною людиною (робітник-каменяр у молодости), впливовим профспілковим та партійним лідером, спортсменом тощо. Проте логіка подій змусила його за п’ять років побудувати однопартійну владу, в якій його особиста енергія та здатність спілкуватися з масами до певного часу компенсувала відсутність вільного обговорення важливих для країни проєктів і рішень. Ба більше: саме Муссоліні 1925 року почав активно використовувати винайдений за кілька років перед тим термін «тоталітаризм» у пропаганді для наголошення цілісности та могутности нового ладу у порівнянні з «розхристаною» парламентською демократією та різноманітними диктатурами, для позначення «всенародної єдности навколо партії». Як і у фашистській Італії, так і у нацистській Німеччині поняття «тоталітарна держава» застосовувалася виключно у позитивному сенсі, на відміну від тодішнього СРСР, де, втім, у критиці демократії більшовики змикалися зі своїми колегами з західноєвропейських тоталітарних партій.
Що ж таке тоталітаризм? Свого часу болгарський філософ-дисидент, потім – перший демократично обраний президент Болгарії Желю Желєв коротко сформулював чільні ознаки тоталітарних режимів, незалежно від прапорів і політичних доктрин. Отже: щільне зрощення партійних і державних органів у єдину владну структуру; поліційно-репресивні функції, виконувані силовими та «правоохоронними» структурами, включно з судами; перетворення масмедіа на підпорядкований владі інструмент пропаганди; всеосяжний контроль з боку державно-партійних органів за приватним життям підданців цих держав; використання пенітенціарної системи в політико-економічних цілях.
