Після першого новорічного тижня хтось, схоже, вирішив мене трохи підбадьорити. Активна ранкова пробіжка на Володимирській гірці, за улюбленим зигзагом парку, підготувала мені несподіванку. Того дня сніг, ніби втративши відчуття міри, сипав так натхненно, до того ж тримаючи ніс ніби за вітром. Власне, як не підкоритися такому сильному, мужньому володареві. От і снігова довірливість втратила пильність. І раптом вітер рвонув з такою силою по високому чи то кущі, чи то дереву, і на мене посипалися долари.
Жартую? Зовсім ні. Просто, швидше за все, хтось стріляв маленькими сувенірними доларами. А ті, що застрягли у гілках, вирішили в цей момент — цій ранній пташці, тобто мені, вони будуть доречними. І точно, стояла в колі папірців, що приземлилися, дивилася собі під ноги і сміялася. Гарний знак, одразу відгукнулася інтуїція і одразу спружинила — може, обман? Та яка різниця, якщо довкола нікого. І навіть борців широкого профілю за наше благополуччя ще не чути. Ось моя емоційна пам’ять і відобразила цей скромненький епізод. І, мабуть, вже другий тиждень я розгадую, що це було. І як цьому сніговому полоні вдалося мене так міцно обійняти. Ось, обмірковуючи новий матеріал, відзначила собі, яка все-таки недовірлива особа, може це вікове. Адже зараз просто непристойно старіти, сказала мені одна всезнайка, щоправда, вона має право щось радити — стариться гідно та елегантно, без суєти та пластичних імпровізацій. Просто одна вже її стрункість — плюс.
Ось і обличчя не розлетілося, не втекло, туди, не знаючи куди. А зморшки при нормальному догляді зазвичай стають слухняними. Погодьтеся, в таку погоду немає нічого приємнішого, ніж зустріти ненапружене обличчя, не зведену в черговому ривку спину, а природності, однак, стає менше. Тобто вона практично стає ексклюзивом. Я втомлююсь від нескінченних пластмасових облич на екрані, так званих зірок. Щоразу щось радять, фальшиво відкривають свої таємниці, які й так видно на обличчі. І тут же згадую свою дитячу колекцію фотографій акторок, якими ми, дівчата, хвалилися одна перед одною.
Зараз би із задоволенням їх передивилася, скучила за природністю. Та давно їх уже в домі немає, звісно. А були справжні красуні від природи. Так усі ці «силіконові долини» дістали, що не хотіла, але все ж таки перекажу своїми словами їхні одкровення. Наприклад, з порад «зірок»: «хто мало спить, той багато їсть» або, що без того ж солодкого можна перетворитися на диявола, без гарантії, що тобі подарують Pradа. А сіль варто терміново замінити на лимон або чебрець з розмарином. Усе ж таки потужні антиоксиданти.
Одна моя знайома почала таку сувору дієту без солі, що навіть подавилася рибною кісточкою і ніяк не могла проковтнути несмачну їжу. Довелося терміново їхати до лікарні. Оскільки природність так стрімко і легко зникає на очах, начебто зміни клімату теж сприяють такій пристрасті не старіти, ось і подумала, а що станеться з доньками цих перекроєних осіб. Адже вони можуть успадкувати всі недоліки мами, від яких вона втекла. Але, щоправда, міркувати про це якось безглуздо. Просто нудно спостерігати цей бізнес під однакову фанеру. І як це все, хочеш чи не хочеш, відволікає навіть від розумного сюжету. Дивишся і бачиш, як вилиці провалилися, ніби у беззубої старенької, лоб не рухається, підборіддя помилково пропущене і бовтається, як якийсь мішечок, а очі практично прив’язані до вух. І продовжувати можна нескінченно, може, це заздрість вирішила протестувати власне бурчання, і одразу впевнено відчула — ні.
Щасливе відчуття незалежності від суєти, від напружено зведених брів та стресу. Їх, на жаль, і так вистачає. Ось на Новий рік у подарунок отримала мобільну валізку на коліщатках, за розміром, як ручна поклажа в літаку, що, звичайно, дуже зручно, і зраділа. Але тут же майнула думка — хоч би вона не стала тривожною. По телевізору вже миготять лікнепи, що варто помістити в таку у випадку небезпеки. Ой, я ж про мандри мрію вже третій рік. Але то пандемія, то те, то це, а поки що збираюся на третю дозу. Але все ж таки не забуваю, хоч доларовий дощ був і жартівливим на Володимирській гірці, але вирішила підкріпити його ефект. І ось за вичитаною порадою поставила на підвіконня порцелянову жабку у напрямку сходу. Кажуть, це до грошей. А фотографію з богемного французького ресторанчика «Золота голубка», де сфотографувалася зі скульптурою великого пальця, набагато вищого за мене, просто вирішила повісити над письмовим столом.
Нехай працює теж, може, вона зміцнить легке перо або змінить вираз обличчя, яке іноді не відповідає оптимістичним обіцянкам. Але те, що доларовий знак уже відповів, це зрозуміло, це підтверджують обмінники, все пішло не на користь гривні. А може ще на валізку дуже сподіваюся, можливо вона додасть якоїсь легкості. А поки що я дивлюся швейцарські сюжети, до речі, дуже якісно зроблені: заочно гуляю зимовими, літніми, весняними, осінніми горами, і так звикла до цього, що була відзначена за топову щирість.
Щоправда, бачу все це на екрані. І, чесно кажучи, можна припустити, що я там уже відпочиваю. Мені і цей готель подобається, і той, і інший. І цей чудовий білий собака, який біжить весь час попереду господині, ніби запрошуючи мене в маленькі дерев’яні будиночки, і чудові вілли. І цей релакс теж став моїм еліксиром, а чому б і ні, дешево та сердито. Якщо врахувати, що в моєму під’їзді люди, з якими ми жили багато років, припинили соромитися, що їхнє життя-буття стало токсичним для когось: хтось вмонтував технічно небезпечну витяжку і пустив усі запахи, які йдуть в іншу квартиру з їхньої кухні, хтось ллє воду з гарячого крана, в якому немає гарячої води, сподіваючись її дочекатися. І все це стає проблемами мешканців під’їзду. Звісно, це випадок для київського життя абсолютно звичний. Іноді ці подразники забирають і дві години нічного відпочинку, а це не жарти.
До речі, ці ж сусіди були зовсім іншими ще десять років тому. Гарна в мене пам’ять, однак. Відволікають мешканців від такої метушливої повсякденності постійні мітинги у цьому районі, проплачені панами «товстий гаманець». Мітинги тут не припиняються практично. І не важливо, хто проти кого дружить, платити все одно доведеться кожному з нас. Так не хотілося узагальнювати, але, мабуть, не втрималася. Ви скажете, ще один Новий рік минув, ну то й що. А те, а ми ж живемо. І не жаліємося?
