Навряд чи можна сказати, що процес державного визнання в Україні тих організацій і осіб, які боролися за нашу незалежність зі зброєю в руках й організовували запілля цієї боротьби, дійшов уже належних рівнів. І з суспільним визнанням не все ще гаразд, коли навіть деякі знані інтелектуали заявляють, що, мовляв, націоналісти прагнули загнати все суспільне життя у підпілля (це як?) чи що Степана Бандеру варто шанувати, але державу слід будувати на ґрунті ідей Андрея Шептицького (навіщо їх протиставляти?). Ну, а в Росії, що владні персони й офіціоз, що багато які ліберали просто-таки скаженіють при згадці про ОУН-УПА. Втім, реакція колишньої метрополії зрозуміла. Ба більше, вона близька до реакції багатьох інших метрополій. Навряд чи Джордж Вашингтон тривалий час викликав симпатії британської корони та британців. Навряд чи ті, кого в Латинській Америці шанобливо називають Libertadores – Визволителі (Болівар, Сан-Мартін, Ідальго, Сукре, Міранда та інші), викликали великі симпатії в Мадриді протягом багатьох років. А Україну від перебування в складі Росії/СРСР відділяє лише 30 років. Звичайно ж, особливо дратують ревнителів «спільної історії» (про яку я вже писав у «Дні») такі «спільні» (?) організації, як ОУН і УПА.
Саме вони до 2014 року служили своєрідним політичним «громовідводом» для всіх, кому незалежність України була як кістка в горлі. Публічно виступати проти суверенітету України тоді було не зовсім добре, можуть не зрозуміти, а от проти тих, хто за цю саму незалежність і суверенітет воювали – дуже навіть зручно було. Мовляв, я навіть зовсім не проти України, я тільки проти українських націоналістів. Це дуже нагадувало ситуацію в СРСР часів «шестиденної війни» на Близькому Сході, коли всі радянські антисеміти раптом перетворилися на «палких борців» проти сіонізму. Ну, а зараз Путін і вірні путінці наче з цепу зірвалися, заперечуючи сам факт існування української нації та цілісність Української держави.
У цьому контексті невизнання ОУН-УПА було дуже вигідним для тих, хто плекав мрії про повернення України до «лона», оскільки таке невизнання найбільш послідовної національно-державницької сили часів Другої світової війни кидало тінь на суверенітет країни, викликало сумніви в легітимності української незалежності. Дійсно, чи можна вважати законною ту незалежність, боротьба за яку є незаконною та злочинною? Крім того, визнання ОУН-УПА – це дуже серйозний крок, який остаточно підривав всі надії теоретиків стратегії «обмеженого суверенітету» України, який мав функціонувати виключно в межах, дозволених «головними держателями спільної історії». Тепер ситуація змінилася – офіціоз іде в бій з відкритим заборолом, а деякі його позірні ліберальні опоненти намагаються нам довести, що в українському національно-визвольному русі було щось ганебне, щось замовчуване й приховуване його учасниками, а це компрометує сучасну українську державність як таку.
От чому вже майже 80 років громадяться міфи про «звірства» ОУН-УПА проти місцевого населення, хоча подібні твердження не витримують критики з позицій історії та логіки. Видатний теоретик і практик партизанської війни Ернесто Че Гевара довів, що жодна партизанська війна не є можливою без масової підтримки місцевого населення. Чи підтримуватиме населення тих, хто його тероризує? Риторичне запитання, тим паче в умовах окупованої Західної України, де були представлені протилежні політичні сили й військові формування… Че Гевара довів правильність своєї основної тези, що називається, «від протилежного». Коли його партизанський загін 1966 - 1967 рр., не підтриманий місцевим населенням, виявився ізольованим у сельві Болівії, повстанці були оточені та розгромлені урядовими військами досить швидко. А українські повстанці проти наймогутнішого тоталітарного режиму ХХ століття протрималися більш ніж 10 років… І сьогодні переважна більшість населення Західної України ставиться до ОУН-УПА з симпатією, для них ці люди були й залишаються «нашими хлопцями». Та й у Східній Україні, де ОУН діяла у підпіллі, є чимало її симпатиків, причому далеко не лише з числа етнічних українців.
Докори ж на адресу симпатиків ОУН-УПА породжують сакраментальне питання: «А судді хто?». Ті, хто співчуває сталінському режиму та його спецслужбам? Але не їм звинувачувати когось у жорстокості… «Гуманісти» знайшлися… Дуже цікаво, кого наші російські «вчителі» захищають, а кого засуджують у «спільній історії». От, наприклад, неабияке роздратування у сусідів викликає вшановування ветерана УПА Мирослава Симчича, сотня якого завдала поразки каральним частинам дивізії НКВД, тієї самої, яка депортувала кримськотатарський народ і горців Кавказу.
Тобто об’єктивно наші опоненти (зокрема й деякі російські ліберали) захищають тих, хто здійснював злочини проти мирного населення України й інших колишніх радянських республік і автономій, та проклинають тих, хто рятував свій народ від репресій і боровся за незалежність своєї країни. Ситуація тут саме така.
А заяви з нападками на діячів українського національно-визвольного руху свідчать про ту глибоку внутрішню спорідненість нинішньої російської еліти зі сталінською репресивно-каральною системою, яку вона сьогодні так гостро та емоційно переживає, обрушуючись на противників сталінської диктатури. Це означає, що як російський правлячий прошарок, так і частина його опонентів, - політичні й ідеологічні спадкоємці більшовицького тоталітаризму, взагалі всього найбільш реакційного в російській історії.
Сталінізм у поєднанні з «класичним» російським імперіалізмом як дух і мислення, як базис для оцінки історичних фактів і сьогодні володіють умами тих, хто вершить долі Росії, і декого тих, хто готовий прийти їм на зміну.
Двоїсті стандарти в оцінці російського (радянського) й українського минулого особливо яскраво проявляються в звинуваченнях ОУН-УПА в тісній співпраці з нацистською Німеччиною. Однак цілковито ігнорується той факт, що УПА не була союзником Вермахту, а Червона армія в період з 1939-го по 1941 р. була, причому і де-факто, і де-юре.
УПА не проводила спільних парадів із нацистським Вермахтом, а Червона армія це робила. Збереглися радянські кінофотодокументи 1939 р., що демонструють такий парад у Бресті, де разом марширували німецькі й радянські солдати, а парад приймали: з німецької сторони – генерал Гудеріан, а з радянської – комбриг Кривошеїн. Аналогічні акції Червоної армії й Вермахту відбулися також у Ковелі й Пінську.
Німеччина у період війни на Заході отримала значну підтримку від СРСР стратегічними матеріалами, сировиною, пальним та ін. Розгром Польщі також був справою рук двох армій та двох країн. На одній з фотографій того часу був зображений тоді ще генерал-майор Чуйков (майбутній маршал та герой Сталінграда) в оточенні офіцерів Вермахту, коли уточнював з німцями на мапі спільні дії проти поляків. Пікантна деталь: робив він це, сидячи під великим портретом Й.В.Сталіна. Та й сам В.М.Молотов, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, розставив усі крапки над «і», заявивши незабаром після описуваних тут подій: «Під спільними ударами німецьких та радянських військ звалилася Польща, потворне дітище Версальського мирного договору». В архіві німецького МЗС збереглися вітальні телеграми голови уряду СРСР Молотова з нагоди взяття Вермахтом Варшави та Парижа. Радянські криголами провели по Північному морському шляху з Атлантики до Тихого океану нацистський рейдер «Комет», який дуже успішно топив там британські судна. Британія на цей час наодинці вела війну з нацизмом. А товариш Сталін у Кремлі з нагоди приїзду рейхсміністра Ріббентропа проголошував тости на честь Гітлера та Гіммлера, якого він називав «гарантом порядку у Німеччині». 2007 року у №11 «Морського збірника» (офіційний орган ВМФ Російської Федерації) з’явилася стаття С.Ковальова «Базис Норд. Миф или реальность?» (сьогодні її б гарантовано не опублікували). Відразу ж скажу, що російський автор переконливо доводить – реальність. Уже з перших днів жовтня 1939 року німецький військово-морський флот користувався таємними базами постачання в бухті на захід від Мурманська. За цю секретну базу нацистського флоту на Кольському півострові СРСР отримав від Німеччини військово-технічну допомогу. На цій базі німецькі судна ховалися від британських кораблів, там німецькі судна й ремонтували радянські робітники. На узбережжі бухти Нерпіччя почалося велике будівництво, створювалася база Кригсмарине, німецьких ВМС. База проіснувала до вересня 1940 року, коли командуючий ВМС Німеччини гросадмірал Еріх Редер подякував радянській стороні за можливість її використання та приступив до її згортання. А у листопаді 1940 року Кремль серйозно розглядав питання про приєднання до т.зв. Антикомінтернівського пакту, до Вісі Берлін – Рим - Токіо, спрямованої передусім проти світової демократії, та був готовий розпустити Комінтерн. Але апетити Сталіна виявилися надто великими, тому Гітлер зважив усе, подумав якийсь час – і підписав у грудні 1940 р. директиву щодо виконання плану «Барбаросса».
Нічого схожого у своїй історії ОУН не має, а УПА взагалі створювалася в умовах німецької окупації як інструмент захисту українців. Але довести щось нашим опонентам неможливо. Що ж, імперія була і є імперією…
