Три вистави за одним і тим же твором у зведеній театральній афіші столиці, безперечно, можна вважати фактом беззаперечного успіху його автора. А якщо зважите на те, що йдеться не про розкручену, комерційно орієнтовану комедію, а про відомий твір Миколи Гоголя та його «Шинель», то успіх цей набуває особливої ваги й змісту. Адже він свідчить, зокрема, про те, що текст, який потребує ретельного перекладу мовою театру, і через майже двісті років залишається цікавим для режисерів, які кожен по-своєму розкодовують глибину і трагізм безславного життя головного героя, титулярного радника із департаменту Башмачкіна.
Історію Акакія Акакійовича режисер Андрій Білоус вирішив розповісти в доволі оригінальному як для цього твору жанрі, «викроївши» свою «Шинель» за лекалами мюзиклу. Чим відразу продемонстрував, що канони і традиції в більш ніж півторастолітніх стосунках театру із «Шинеллю» — це не для нього, а експериментальні ідеї доречні навіть у таких, здавалося б, хрестоматійний випадках. Відповідно, музичну складову тут забезпечують кілька людей, крім Усеїна Бекірова (кримськотатарський джазовий музикант, автор музики); над виставою також працювали репетитор з вокалу Оксана Левченко, музична асистентка Юлія Козленко, саунд-продакшеном опікувалася творча лабораторія Сергія Грачова.
Принциповою особливістю постановки стало те, що виконують тут прозовий твір і це потребувало підвищеної уваги до ритму, особливої структури музичного полотна, з чіткими емоційними наголосами та скрупульозними «склейками»... Серед імовірних надзавдань постановки можна було означити хіти, які глядачі собі наспівували би, повертаючись із вистави. Не знаю, чи ставили перед собою такі завдання автори «Шинелі», але чула особисто, що глядачі наспівували...
Як відомо, Башмачкіна на першій прем’єрі зіграв Стас Боклан. Але не встигла театральна спільнота звірити свої враження від цієї роботи одного із на той час аксакалів Молодого театру, як у виставі відбулася стрімка рокіровка: замість Боклана в ролі Акакія Акакієвича виходив уже Борис Орлов (до слова — автор художнього оформлення вистави). Який трагедію маленької людини, здається, розібрав на атоми, примусивши глядачів співчувати своєму герою і подумки крутити на його адресу пальцем біля скроні (одержимий переписуванням Башмачкін неодноразово підкидав для цього приводи); вболівати за те, аби той нарешті зважився на нову шинель (гойдалки-сумніви довго не полишали героя, котрий, зрештою, гордо повівши бровою, припускає навіть присутність куниці на комірі); осудливо хитати головою, спостерігаючи за тим, як власник нової вдяганки, пошкодувавши грошей на пригощання колег, натхненно переконує їх, що шинель, узагалі-то, стара; розуміючи посміхатися під час зустрічі чиновника з ефектною дівицею — новий досвід для Акакія Акакієвича… І поділяти його щирий розпач та принизливе безсилля після розмови з найвищим чиновником.
Режисер постійно наголошує на тому, що в цьому світі Башмачкін почувається зайвим навіть серед тих, з ким перебуває в одному соціальному просторі. У дружний хор чиновників у шинелях, застібнутих на всі ґудзики, який рухається чітко і злагоджено, наш герой — у білизні, з опущеними плечима, запопадливими рухами — точно не вписується.
Упродовж вистави завдяки світлу і сценографії сценічний простір трансформувався у контору, в якій служив Башмачкін, холодну міську вулицю з вітринами, які часом справляли ефект кривих дзеркал, і, звісно, невеличку кімнатку Акакія Акакієвича з секретером посередині, який він то обнімає, мов кохану жінку, то ховається в нього, як у рятівну мушлю.
Цю виставу я би назвала таким собі самовикликом, на який театр відповів креативно, влучно і талановито.
