Я почав писати цей текст у вівторок, 15 лютого 2022 року. Велику війну, тобто таку, яку помітять усі, в том числі ті, хто зазвичай не бачить нічого далі власного носа, нам напророчили на завтра.
Що не означає, що вона не почнеться в четвер, п’ятницю або інший день тижня чи місяця чи року.
Один з моїх найбільш улюблених звуків – це гул пролітаючого на великій висоті пасажирського літака. Він породжує приємне, затишне відчуття. Таку ліниву розслабленість, яка трапляється погожого літнього дня.
Я не знаю, як гуде бомбардувальник, який летить бомбувати твоє місто. Це буде наче як гудіння величезної комахи, посилене в тисячі разів? У ньому на початку теж буде заколисуюча нота? Від нього тремтітимуть шибки? Взагалі, задіють бомбардувальники чи так уже ніхто не воює? А як звучать снаряди, ракети?
Я вступив у повноліття у воюючій країні. На війну в Афганістані не звертали уваги, вона наче нікого не стосувалася – окрім, звісно, тих родин, де були хлопці призовного віку. Але в Афган у будь-якому разі посилали не всіх.
Тепер же йдеться про всіх. На нашій землі. В котру війна вчепилася як у найбільш ласу здобич, у найулюбленішу іграшку. Точніше, не війна – а та цивілізація, котра волю до війни поклала як базовий принцип свого існування.
Писати про це взагалі-то складно – так, щоби не впадати в панічну інтонацію з одного боку і не молоти духопідйомні дурниці, як наш Президент, з другого (до речі, в цьому сенсі він останні пару днів принишкнув, зате раптом заговорив посол у Великій Британії – пороблено їм усім, чи що?) Дійсно, чи боюся я? Звісно, коли читаю деякі новини – з’являється така нехороша холодна важкість у животі. А коли дивлюся виступ іншого Президента, американського – навпаки, думаю: “Ну що за нісенітниця, та не буде нічого!”
Правда ж у тому, що живемо ми в історичний час. І навіть за пафос вибачатись не буду. Ось так він, історичний час, виглядає – без жодної визначеності. І це ж було вже: на Майдані, і ще довгі місяці після нього.
І в такому часі все по-новому. По-старому – це наший звичай весь час програвати. Весь час опинятися в програшних обставинах.
А зараз маємо виграти. Бо обставини принципово інакші.
Наше сонце вже зійшло. А роса хай виїдає очі тим, хто дивиться на нас у приціл.
І ніяких металевих жуків над дахами.
16 лютого 2022 року, 11:10.
Тихо.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
