Виставою «Леді в лавандовому» за новелою британського прозаїка та драматурга Вільяма Джона Локка – головний режисер Полтавського обласного театру ляльок Ніко Лапунов продовжує розвивати напрям дорослих, вечірніх вистав у дитячому ляльковому театрі, який тут впроваджується, вочевидь, стратегічно. Нічого нового для таких театрів у Європі, але все ще продовжує звертати на себе увагу, як нестандартне явище, в обласних центрах України. І якщо самі театри абсолютно свідомі такої репертуарної політики – публіка, привчена до дитячих ранків й відповідного репертуару – досі дивується.
Хоча, здається, полтавчанам вже вдалося зламати ці стереотипи. На виставі, яку ми дивилися в межах переглядів фестивалю-премії «ГРА» був повнісінький аншлаг і серед глядачів були цілі групи, що спеціально й організовано приїхали з районних центрів області.
Треба зазначити, що така реакція – не безпідставна. Створену Ніко Лапуновим у безмежному пориві ніжності, світлого смутку, просякнуту імпресіоністичним настроєм, лавандово-бузковою гамою кольорів і пронизливою музикою іспанського композитора Хавьєра Наваррете, зіткану з напівтонів постановку, слід назвати виставою-відчуттям. Вона заворожує, не полишає жодного з глядачів байдужим, примушує підняти з глибин душі хвилі забитих реаліями – щему, живих безпосередніх емоцій й щирих реакцій, навіть сліз. Цього так не вистачає інколи у сучасному театрі.
У своїй інсценівці, режисер переносить дію новели, написаної на самому початку минулого століття, в роки Другої світової, лишень натякаючи на сучасну війну через звукове тло військових баталій і відеопроєкцію на заднику, тривожні новин з радіоприймачів, згадування в контексті героя Андреа єврейських погромів у Польщі і фабульну колізію спасіння біженця материковими мешканками. Увесь цей жахливий, злий, катастрофічний світ знаходиться за межами цього «лялькового» будиночка на березі океану, в якому життя застигло десь у щасливому дитинстві двох літніх героїнь. Аж раптом, нічний шторм виносить на їхній самотній берег молоду людину-іноземця. Через нього в їхнє розмірене, беземоційне, ледь покутане лавандовими відтінками життя, що поступово згасає, - уривається молодість, почуття, експресія, музика, а з ними й відгомін війни.
Леді починають виходжувати юнака і… жити. За Лапуновим – Дженет і Урсула - все ще дві маленькі дівчинки, що грають у ляльки, відтворюють ритуали чаювання з цілим набором дитячої «посудки», дістаючи зі старих, трачених міллю валіз свої іграшки (зокрема, і персонажів, позбавлених людської іпостасі у виставі) - щасливі миттєвості минулого, втрачені надії, нездійснені мрії.
Ляльки-тільди - двійники героїв, а тендітний ляльковий світ, лавандові сукні, «лавандове» світло і навіть горщики з лавандою (сценограф і художник по костюмах Ніко Лапунов), - працюють на атмосферу, яка зберігається протягом усієї вистави, робить її напрочуд цілісною і трохи ілюзорною. Адже, весь цей предметний світ, всі ці тонкі матерії у буквальному і переносному значенні можуть бути і сном, і видінням, і фантазією.
Поєднання візуальних компонентів, певної невагомості, м’яких і приємних оку фарб, музики з психологічно тонкою, виразною, емоційно забарвленою грою Алли Вітряк (Дженет) та Валентини Щокіної (Урсула) – викликає виняткове відчуття гармонійності. Образ Андреа, зіграний Саргієм Мамоном – лише намітаний трохи… Можливо, цього й достатньо.
У фіналі, коли відбувається тріумф польського скрипаля Андреа Моровськи в Королівському Ковент Гардені, а лялькові будиночки героїнь перетворюються на ложі театру, в яких сидить лялькова публіка – під проникливі звуки солюючої скрипки починається наліт фашистів на Лондон, виє сирена, що перекриває прекрасну музику. Режисер підсилює драматизм ситуації та й всієї історії, виводячи на проєкцію кадри кінохроніки з літаками-бомбардувальниками. За цим ходом, здається, стоїть ще один натяк: поразка у «війні» за серце юнака двох сестер.
Емоційна та естетична складові «Леді в лавандовому» - тонко відчуті й збалансовані, тож виставу варто подивитись, з’їздивши до Полтави. Оскільки саме таких, ювелірно вивірених, естетських спектаклів не так вже й багато серед прем’єр останніх «холодних» років.
