Час сказати собі «стоп», адже строкатість на стреси та порятунок не вимірюється навіть грошима, так говорять ті, хто мають їх вдосталь. Отже, така маленька репліка під назвою: «Де моє укриття?». Днями у мережі побачила миле фото затишного бомбосховища у школі номер 25. А от тепер моє враження: в перший день війни, ще так би мовити свіжа й наївна, надвечір побігла прямо туди, там все, на що розраховували люди на цій вулиці, нас здивувало. Скажемо, Михайлівський собор повністю закритий на замок, кілька солідних будинків, де є потенційне сховище, ясна річ, приватна власність. Підвали в моєму домі продані років 10 тому, теж власність приватна. На сьогодні це як музей - руками не торкатися! Метро досі далеко як для війни.
У бомбосховище школи 25 мене категорично не пускали, до того ж гучно й з однозначними аргументами. Хоч я живу поруч і більшість дітей нашого двору вчилися в цій школі. Жінки, що стояли поруч і мали якийсь свій блат на вхід, відразу сказали - ми їх не знаємо. Це стосувалося і кількох бажаючих поряд зі мною. А ми, ясна річ, вже не добирали інтелігенції до своїх вчинків і самі просочилися, так би мовити, «по нахалке». Скажу так, укриття охайне й чисте, та я навіть при серйозній загрозі ніколи туди не мчатиму, ніколи. Ще чую грубий голос на вході, надто грубий, як для такої ситуації. Вперше вжитті, я - киянка від народження, відчула, що означають слова «мы не местные». Я відчула себе не місцевою.
Звісно, є ще решта бомбосховищ на карті Києва, але там взагалі не людські умови, про які я навіть не кажу. Школа 25 - чисте й затишне бомбосховище, але мене зустріли так, що я навіть при загрозі, повторюю, ніколи не повернуся в той бік.
