Український Степ — прадавня і свята земля, сива історія якої заглиблюється на цілі тисячоліття. На жаль, нині справжнього, повноцінного заповідного степу залишилось менше відсотка його території (так звані незатребувані угіддя, збої, «пустирі» — стрімкі схили балок, кам’янисті відслонення, солончаки тощо). При цьому до кінця ХVІІІ ст. більшість українських земель складали степові ландшафти.
Доля степового ландшафту нині трагічна: степ, як природна екосистема — на грані зникнення. Жодна з природних зон за останні 150 років не зазнала таких катастрофічних змін, як степова. До загибелі останніх островків біотичного різноманіття степу — один лише крок. Зона степу України перетворена (починаючи з «пшеничної гарячки» ХІХ ст.) на сільськогосподарський регіон. Втім, на початку нашої ери ліси займали близько половини території теперішньої України, а степи більше одної третини. Отож, за площею степовий біом був другим після лісу. За дві тисячі років площа лісів скоротилася в 3 рази, а степів — більш ніж у 50 разів (до 0,63%).
На сьогодні ми не маємо Степового кодексу — нормативно-правового документа, який би на законодавчому рівні детально зрегулював відносини, пов’язані зі збереженням, охороною та використанням Степу. Не існує фахової науково-дослідної установи — Інституту степу. Щоправда, до 1933 року Степовий інститут існував, поки його не об’єднали з ліквідованим заповідником «Асканія-Нова» та зональною вівчарською станцією. Окрім суто наукових (теоретичних) і прикладних питань, Інститут степу брав би участь у розробці відповідного законодавчого поля, сприяв державній політиці щодо «степового питання». Такий інститут нині функціонує в Росії (м. Оренбург).
Приклад руйнування степів — Природний заповідник «Єланецький степ». Це один із наймолодших українських заповідників, перший і поки що єдиний степовий заповідник у Правобережній Україні, створений 1996 року з метою охорони найбільшої у Північно-Західному Причорномор’ї ділянки цілинного степу. Площа — 1675,7 га. Розташований заповідник в Єланецькому та частково Новоодеському районах Миколаївської області. Нині в заповіднику лишилися «зоопарк» і «палац природи». Перший був створений у заказнику «Роза» за допомогою фахівців із «Асканії-Нови». Це огороджена ділянку степу площею 70 га, де в напіввільному стані утримувалися бізони, кулани, олені плямисті та муфлони. А так званий «палац природи» був побудований 1979 року з метою налагодження відпочинку та екологічної освіти дітей та юнацтва. Він чудово вписувався в оточуючий ландшафт і складався з красивої триповерхової будівлі оригінальної архітектури та ряду допоміжних споруд (обсерваторія, їдальня, душові, відкриті майданчики тощо). Нині будівля комплексу осиротіло стоїть на пагорбі посеред заповідника і потребує серйозної капітальної реконструкції.
За наявності грошей у цьому приміщенні (зовні елегантному, привітному і красивому) могла б бути адміністрація заповідника. Де ж їй бути, як не якомога ближче до «дикої» заповідної природи. Тут мав би розміщуватися гарний еколого-просвітній центр, елітний духовний «храм» місцевої округи. Він би репрезентував природно-ландшафтну та історико-культурну спадщину степового краю. Його експозиція привабила б найвибагливіших екскурсантів.
Характерною ознакою ландшафту заповідника, яка надає йому мальовничості, є виходи вапняків, місцями досить високі й круті. Найпоширенішими ґрунтоутворювальними породами є леси, які також деінде відслонюються на схилах балок. Унікальна порода — лес! Ніжна на дотик, пориста, жовто-палевого кольору, утворює вертикальні стінки при розмиві тощо. Степовий заповідник «Єланецький степ» розташований у чорноземній зоні, посеред справжніх різнотравно-злакових степів. Тут переважають властиві північностеповій підзоні чорноземи, звичайні малогумусні й щебенюваті.
Постійних водотоків на території заповідника немає. Днищами балок проходять русла струмків, які наповнюються водою лише навесні та під час дощів і літніх злив. Однак, завдяки особливостям геологічної будови, зокрема наявності кількох шарів водотривких глеїв (глиниста порода сизого кольору), тут існує принаймні три водоносних горизонти. Власне, їх водою й наповнюються колодязі та джерела, а у Прусаковій балці утворилися досить великі заболочені ділянки, де вода зберігається навіть у посушливі сезони. Від численних колись джерел води у заповіднику залишилося лише одне. Внаслідок бездумної оранки більшість з них зникла під шаром ѓрунту, який змивається з навколишніх ланів.
Водночас природна рослинність заповідника надзвичайно багата і різноманітна. Тут охороняється п’ять степових рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України: формації ковили Лессінга, ковили української, ковили волосистої, ковили найкрасивішої, ковили вузьколистої. У флорі заповідника нараховується 423 види судинних рослин, серед яких переважають степові та лучно-степові види. До Червоної книги України занесено п’ять видів ковили: волосиста, Лессінга, найкрасивіша, українська та вузьколиста, а також астрагал шерстистоквітковий, шафран сітчастий, дрік скіфський тощо.
Незважаючи на значне господарське освоєння навколишніх територій, тваринний світ зберіг свої головні зональні риси. На території заповідника та його найближчих околиць мешкає приблизно 1500 видів безхребетних тварин, із них більш як 10 % є рідкісними. До Червоної книги України внесено їх більше третини, зокрема 32 види метеликів. Загальна кількість зареєстрованих у заповіднику видів хребетних тварин становить 181 вид. Цікавою особливістю є значна щільність популяції полоза чотирисмугого, або Палласового, який трапляється майже на всіх ділянках заповідника, проте перевагу віддає стрімким, подекуди кам’янистим і не дуже зарослим чагарниками схилам балок. Серед птахів домінують жайворонок польовий, вівсянка садова та ін. Трапляються сиворакша, кам’янка-танцюристка.
У заповіднику створена одна екологічна стежка довжиною 1,2 км, маршрут якої проходить біля вольєрів зоопарку. Відвідувачі мають нагоду ознайомитися з історією появи заповідника, його рослинним і тваринним світом, побачити на власні очі спосіб життя мешканців вольєру. Маршрут на стежці діє з початку квітня до середини жовтня.
«Єланецький степ» начебто загубився серед безкраїх просторів Півдня України. Так і повинно бути. Однак за радянських часів звичайний багатий місцевий колгосп самотужки заснував заповідник і збудував (були гроші) красиву триповерхову будівлю з обсерваторією. А за роки незалежності в Україні не спромоглися навіть підтримати будівлю в первинному стані, занедбали так, що справа дійшла до «розвалюхи». Забули навіть про батька і сина — Садовських, які стояли біля джерел заповідника. Син, Геннадій Садовський, став першим директором заповідника. Щодо фізично і морально зношеного вигляду села Калинівка Єланецького р-ну, то таких «калинівок» у нинішній Україні, як мовиться, тисячі. Хоча б не «довести до ручки» заповідник.
Володимир ГЕТЬМАН, доцент кафедри землезнавства та геоморфології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат географічних наук
