Особлива здатність художниці Ольги Глумчер, як доводять, наприклад, портрети з книжки «Пригоди філософських ідей Західного світу» — наближати й оживляти постатей минулого, навіть якщо ті жили майже дві з половиною тисячі років тому, як-от Сократ. Як розповідає сама мисткиня, чиї роботи були представлені на виставках в Україні, Італії, Франції, Німеччині, США, Великій Британії, Японії, Тайваню та Грузії: «Я хочу показати історичних постатей живими людьми — так, ніби ви з ними зустрілися особисто чи хоча б подивилися їхнє інтерв’ю по телебаченню». Ця здатність виявилася особливо важливою, коли застосувалася до постатей української історії. Уже давно у Фейсбуці поширюють портрети короля Данила Галицького чи князя Святослава, а портрет з княгинею Ольгою та написом Burn them all став неймовірно актуальним у час війни. «День» вирішив детальніше розпитати Ольгу Глумчер про портрети з проєкту видавництва «Темпора» «Історичні постаті України», а також про роботи, присвячені війні, які тепер презентовані на міжнародній платформі Artists for peace.
«МИ ЗАРАЗ СПОСТЕРІГАЄМО ЗА ТИМ, ЯК УКРАЇНЦІ СТАЮТЬ НАЦІЄЮ ТИТАНІВ»
— Розкажіть, будь ласка, про роботу над проєктом «Історичні постаті України». Чим він є особисто для вас?
ОЛЬГА ГЛУМЧЕР
— У цьому проєкті я співпрацюю з істориком Олексієм Сокирком й директоркою видавництва «Темпора» Юлією Олійник. Важливість задуму була мені зрозуміла ще й до повномасштабного вторгнення, а коли з’явилася заява, що України ніколи не існувало, я сказала чоловікові, що проєкт набуває все більшої ваги. За час роботи над «Історичними постатями України» я зрозуміла, що хоч за кого берешся в українській історії — все неправда. От зараз, наприклад, малюю Володимира Мономаха. Я з дитинства думала, що шапка Мономаха — це сталий вислів. А виявляється, не було ніякої шапки.
Нас довго позбавляли нашої історії й упродовж довгих років українцям вкладався в голову наратив, що ми жертовна, пасивна нація, що наша хата скраю, що ми всі завжди потерпаємо. А це взагалі не наше — нехай у Достоєвського всі продовжують страждати. І головне — замість нашого власного міфу, архетипів про себе, нам насаджували імперські. А власні міфи, архетипи — це надзвичайно важливо: якщо людина в глибині душі вірить у свою перемогу, то вона переможе, а якщо вірить, у те, що є жертвою, то буде нею. І міфи цілої нації дуже впливають на життя й майбутнє цієї нації.
КНЯГИНЯ ОЛЬГА
Проте хоч як фальсифікувалася наша історія, у колективній підсвідомості ще є справжні українські архетипи, треба їх просто проявити й показати. І, як ви бачите, зараз відроджується власне бачення українцями самих себе. Ми зараз спостерігаємо за тим, як українці стають нацією титанів і зрозуміло чому. Тому що все це з’явилося не на порожньому місці, а має традицію, починаючи ще з Київської Русі — за нашими плечима стоїть величезна кількість героїчних постатей. Згадаймо того самого Володимира Мономаха, сина візантійської принцеси, дружиною якого була англійська принцеса. Наші князі розмовляли кількома мовами, були інтегрованими в тогочасний європейський світ. Ми нащадки цих видатних людей.
ГЕТЬМАН-ХАРАКТЕРНИК, А НЕ ПОВАЖНИЙ СТАРЕЦЬ
— Розкажіть трохи про творчий процес. Зокрема, чи ви самі обираєте постаті, яких будете малювати? Чи консультуєтеся з істориками щодо тогочасних одягу, прикрас або самі здійснюєте дослідження цього?
ГЕТЬМАН САГАЙДАЧНИЙ
— Я беру участь в обговоренні списку постатей, проте не володію настільки ґрунтовними знаннями, щоб мати провідну роль у цьому. Цей список укладали Олексій Сокирко та Юлія Олійник, і в ньому не тільки правителі, а загалом люди, які впливали на історію України. Там і Григорій Сковорода, й Леся Українка, й такі постаті, про які ми мали б знати, але які значно менш відомі, як, зокрема, Єлизавета Милорадович, яка жила в ХІХ столітті, була меценатом дуже багатьох проєктів і багато чого зробила для України. Я захоплююсь такими жінками, які за всіх часів жили, як їм хотілося, а не так, як було потрібно. Закінчується книга гетьманом Скоропадським. Новітню історію будемо малювати згодом.
ДИПТИХ «ПІЄТА»
Олексій Сокирко надсилає мені дуже багато й візуального матеріалу, звичайно, і книжки, й історичні праці. Дещо я сама шукаю і читаю, потім обговорюю з ним і пані Юлією. Так, зокрема, працюючи над портретом гетьмана Сагайдачного, я прочитала «Іконографію Сагайдачного», монографію «Гетьман Сагайдачний у молоді роки», розглянула всі його наявні портрети, включаючи єдину гравюру, створену за його життя. І саме ця ґрунтовна робота дала мені можливість створити портрет гетьмана-характерника, сміливого воїна і дуже розумного дипломата, шляхтича з блискучою освітою, який дуже відрізняється від того образу поважного старця, який ми звикли бачити на портретах.
ДИПТИХ «ПОНТІЙ ПІЛАТ»
— За скільки часу ви створюєте один портрет?
— Це дуже залежить від того, наскільки швидко знаходжу сам образ, бо малюю я швидко, один-два дні, щоправда, зараз у мене польові умови, тому трошки довше. Наприклад, князя Володимира я вже намалювала, але мені не вистачає сили в його портреті, тому й досі шукаю образ. Адже найголовніше — щоб він був живий, щоб у нього була сила, а вона буде тоді, коли він правдивий. Для мене в цьому проєкті психологічний образ є найважливішим, щоб люди познайомилися з цією людиною. Як колись, теж для проєкту видавництва «Темпора», я малювала 50 філософів, починаючи від Сократа, Платона, й мені також дуже хотілося їх показати живими людьми, адже вони, як на мене, живіші за багатьох. Кажуть, що вдалося.
«МАЮТЬ БУТИ ЦІННОСТІ, ЯКІ ПІДНІМАЮТЬ ЛЮДИНУ НАД ЧАСОМ»
— Існує певна шаблонність, відстороненість портретів, які використовують, наприклад, у підручниках.
— Так, у підручниках можуть настільки все формалізувати, що нічого живого не залишиться. А історія — це ж про життя, і мистецтво — про життя. Я маю на увазі про глибинні сенси того, що ми проживаємо. І від того, які в нас ці підсвідомі, глибинні сенси зараз у кожного окремо й у нації в цілому, та й у людства загалом, напряму залежить наше майбутнє, тому що ми його формуємо цими сенсами. І з ними потрібно працювати. Диктатори, на жаль, це дуже добре розуміли — згадайте, як вони боролися з мистецтвом, яке їх не влаштовувало. Недарма маємо назву «образотворче мистецтво», бо створені ним образи справді підсвідомо впливають.
КНЯЗЬ СВЯТОСЛАВ
Це як з рекламою, коли ти її дивишся, то здається, що ти на неї не звертаєш увагу, але, приходячи в магазин, ми беремо, самі того не усвідомлюючи й не аналізуючи, прорекламований йогурт, просто тому, що ти цю назву багато чув. Ти думаєш, що робиш свідомий вибір, а насправді йдеш і робиш вибір, який вклали у твою голову. Це дуже простий приклад, але так воно й працює. Якщо тобі з дитинства повторюють, умовно кажучи, що ти раб, то ти ж підеш і запитаєш, куди записуватися, щоб тобі врешті-решт видали твої кайдани.
А я працюю, щоб змінити це. Тому що не будеш же підходити, трясти кожного за плече й просити їх прокинутися. Як колись мене запросили на російську комедію в кінотеатр, про весілля у російській глибинці, і там горілка, мордобій, зал сміявся, а я сиділа, й у мене сльози котилися, бо не могла стриматися. А коли мене запитали, у чому річ, то я кажу, що немає нічого смішного, люди не повинні себе так вести, люди створені за образом і подобою... Що вони роблять з собою? Ясна річ, людина не може постійно жити на високих обертах — висока й низька культура завжди йшли поряд, це нормально. Просто знаєте, як коли давні греки збиралися на симпозіуми, то їм заборонялося говорити про робочі справи, дітей, здоров’я, вони могли лише обговорювати цінності, які піднімають людину над часом. Так от просто мають бути ці цінності. Як я колись писала, що мистецтво не тільки має показувати в якому бруді людина валяється, а й іноді руку подавати.
СВІТОГЛЯДНИЙ КОНФЛІКТ
— Повністю згодна з вами. Повертаючись до портретів, напевно, однією з найбільш відомих ваших робіт став портрет княгині Ольги. Я так зрозуміла, що той, що відомий нині, це вже не перший варіант портрету княгині. Що мотивувало зміну?
— Перший портрет княгині Ольги, який я намалювала, вирішили використати для іншої історичної постаті, бо образ вийшов дуже ніжний та лагідний. Той, що відомий нині, я намалювала другим. І хоч зазвичай я малюю з конкретних людей (бо краще, ніж природа, я не вигадаю), звісно, щось додаю, змінюю інколи — зачіски, бороди, проте ця княгиня Ольга — мальована не з конкретної людини. Спершу я була не впевнена, бо вона вийшла дуже войовнича, тому я навіть ще третю намалювала. Однак ще перед війною пані Юлія попросила мене зупинитися саме на цьому варіанті, та я зрештою погодилася, що зараз на часі така валькірія. А заклик Burn them all я додала на другий день війни.
— Як загалом нинішня війна впливає на сприйняття історії і на бачення образів наших історичних постатей?
— Під час Революції Гідності у Відкритому університеті Майдану мені запропонували прочитати лекцію з мистецтва. І я тоді говорила про різницю у світогляді між східною і західною цивілізацією, яка має у фундаменті античні цінності, а передусім цінність особистості. Візьміть будь-якого героя у будь-якому епосі — це завжди особистість. Це власне те, чому я люблю портрети — тому що особистість може змінити хід історії. Водночас у східній цивілізації (я не хочу її протиставляти західній, бо вона теж має багато важливого) відносини між особистістю та державою — інші. Росія — нащадок орди, монголів, а ті взяли свою цивілізацію у давніх китайців. Від першого китайського імператора Цінь Ши Хуан-ді тягнеться вся ця бюрократія, думка, що людина має бути як комаха перед державою, що окреме людське життя нічого не варте. Звідси, всі перемоги радянської армії — як перемоги маси людей, оце відоме «бабы ещё нарожают». І в цьому полягає світоглядний конфлікт.
Коли почалася війна, усе стало без напівтонів. Цей проєкт кристалізувався у чисті образи, бо на тлі трагедії, яку наш народ переживає, дуже яскраво постають ці героїчні постаті. Немає місця для гумору чи постмодерної іронії, зараз будь-який пафос не те, що доречний, просто так є, це не пафос. Просто герої є герої, життя є життя, любов є любов. І цим проєктом ми показуємо людям правду, тому він і резонує. Правдивий проєкт у правдиві моменти життя народу.
«МИСТЕЦТВО ЗАВЖДИ БІЛЬШ ДІЄВЕ, НІЖ ПРОСТО НОВИНИ»
— У вас також є роботи про війну, які ви створювали ще до повномасштабного вторгнення...
— Деякі роботи на цю тему я малювала ще у 2014-му, але великі диптихи я створила 2016 року. Коли я пропустила цей досвід через себе, то побачила всю серію — всі десять великих картин, навіть з назвами (так зазвичай відбувається, залишається тільки намалювати). Картини недаремне мають біблійні назви. Наприклад, та, де солдати й старенька матуся, яка оплакує смерть сина, має назву Пієта (іконографія теми оплакування Христа; є відома однойменна мармурова скульптура Мікеланджело Буонарроті, що зображає Богоматір, яка тримає тіло свого сина-Бога. — Ред.). Є диптихи Таємна вечеря, Судний день... Це знову ж таки про архетипи, які, на жаль, повторюються в історії людства постійно. Верховна Рада, яка на картині «Понтій Пілат», може бути Римським сенатом, Лондонським парламентом, але суть від того не змінюється: завжди будуть колективно прийняті рішення й воля однієї людини, яка може виконувати наказ, не обдумуючи, а може відмовитися... Усе мистецтво — це досвід нашої історії, конкретних подій, який ти пропустила через себе й узагальнила.
— Якою є роль українського мистецтва у розповіді правди про цю війну?
— Мистецтво завжди більш дієве, ніж просто новини, бо воно викликає в людей емоційну реакцію, а це ж мета будь-якої пропаганди. Зараз нью-йоркська платформа artists for peace запросила українців виставляти у них свої роботи, бо вони хочуть, щоб світ почув якомога більше українських голосів. Сподіваюся, що це допоможе, там уже виставлені чудові роботи. Думаю, що ще більше робіт ми побачимо згодом, бо коли ти у вирі цих подій, то їх складно зобразити, адже слід трошки відсторонитися, щоб намалювати правду.
— Ваші роботи були й нині представлені на численних виставках за кордоном. Чи бачите ви, як через ваші картини іноземці зацікавлюються Україною?
— Коли в мене, ще до пандемії, була виставка у Токійському художньому музеї Метрополітен, з України я була одна. І на вечірці з мером префектури Токіо японці підходили до мене, бо не багато знали про Україну (хіба що про Андрія Шевченка, Юлію Тимошенко та Сергія Бубку). І вони чомусь почали мені малювати, де є Чорне море, Туреччина й запитали, де Україна. Я намалювала. Вони засміялися з того, що я намалювала Україну більшою за Туреччину. Я їм відповіла, що ми справді більші. Проте тільки коли це підтвердив турецький галерист, вони в це повірили. Проте в барах біля музею відвідувачі почали кричати «будьмо» та «Україна not Russia», тож я вважаю, що для української дипломатії в Японії я зробила чимало :)
