Київ захищають різні люди. Серед них багато і тих, кого ми звикли за мирного життя сварити, звісно, часто і було за що. Найбільше діставалось тим, хто поруч, це місцева влада – чиновники, депутати київської ради. Але зараз багато з них змінили ділові костюми на бойову форму. Навіть створили в окопах міжфракційне об’єднання. Зустрів тут і давнього знайомого, сусіда по району, депутата Київської міської ради, Вадима Васильчука. Познайомився з заступником голови адміністрації мого району, Олесем Маляревичем. Після війни всі разом будемо відбудовувати мирне життя, а поки записав їхні історії – чому вступили до лав територіальної оборони, який досвід мають, чи підозрювали, що почнеться велика війна та що радять робити всім для наближення перемоги.
«ТІ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ, МАЮТЬ ВИКОНУВАТИ СВОЮ РОБОТУ»
Олесь МАЛЯРЕВИЧ, депутат Київради. З липня минулого року – перший заступник голови Дніпровської РДА. Все життя працював у сфері кіно та реклами, тож по життю кінопродюсер:
– Військового досвіду не маю. Проходив різні курси в 2104 році, з сином періодично відвідую тир, тож умію поводитися з зброєю.
Про війну всі говорили, були дані іноземних розвідок, але на сто відсотків був упевнений, що цього не буде, бо це якесь божевілля.
Мій будинок розташований за три кілометри від аеропорту Бориспіль. Коли почалося бомбардування стратегічних об’єктів, було кілька вибухів, активно працювала ППО – від цих звуків діти прокинулися і ми зрозуміли, що почалася війна. Я одразу знав, що робити. Перше – це вивезти родину за межі Києва. Друге – прибути на пункт збору територіальної оборони, до лав якої разом з колегою вступив 16 лютого, за вісім днів до війни.
Під час війни ніхто не може бути під захистом, тим більше зараз, коли є повітряне бомбардування. Але ті, хто вирішив залишитися в місті, мають просто дотримуватися елементарних правил безпеки, користуватися укриттями, коли це можливо. Але бачимо, що зараз притупляється це відчуття страху: після кожної сирени люди вже не біжать в укриття.
Ті, хто залишився і працює у сфері життєзабезпечення, в комунальній сфері, в бізнесі, мають виконувати свою роботу, щоб економіка не зупинялася. Коли ми з позиції приїжджаємо, десь каву замовляємо, і нам кажуть: ні, від тероборони ми кошти не беремо, ми принципово сплачуємо, щоб бізнес працював. Всі один одного мають підтримувати.
Україна – це моя батьківщина. Я тут народився, живу та планую жити. Після перемоги повернуся до роботи, відновлювати звичайні процеси, щоб усе почало працювати та було безпечно. Повернути додому дітей, щоб вони могли навчатися.
«У КОЖНОЇ ЛЮДИНИ МАЄ БУТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»
Олександр БОЙЧЕНКО, 36 років, адвокат:
– Під час навчання у виші я проходив військову кафедру, отримав звання молодшого лейтенанта. Зараз я військовий психолог, посада – заступник командира роти з виховної роботи.
В дитинстві, коли чув про Другу світову війну, мені здавалось, це щось нереальне, що це неможливо в наші часи. Зранку 24 лютого, коли зателефонувала сестра, одразу зрозумів: щось трапились. Сестра каже: ти що, не чуєш?! Вибухи! Далі почалась нецензурна лайка (сміється).
23 лютого, за день до війни, я підписав контракт з територіальною обороною, тому був готовий та знав, що робити та куди йти.
У кожної людини має бути відповідальність. Така людина розумітиме, що вона відповідає не тільки за себе, а й за тих, хто поруч. В армії мені подобається організованість, порядок, чіткість, зрозумілість.
Після перемоги хочу бути зі своєю сім’єю: у мене прекрасна дружина, чудова донька. Я планую і далі жити з ними щасливо. І звичайно, продовжувати адвокатську практику.
«ТРЕБА ЗЦІПИТИ ЗУБИ, ДОПОМАГАТИ СВОЇМ БЛИЖНІМ І НЕ НЕХТУВАТИ ПРАВИЛАМИ БЕЗПЕКИ»
Юрій ФЕДОРЕНКО, 30 років. Юрист та депутат Київської міської ради:
– Шість років, з 2009 по 20150й, я проходив службу в Національній гвардії України, 2014 року брав участь в АТО. Думав, що після визнання росією тимчасово окупованих територій України може бути ескалація саме на цих напрямках (ОРДЛО), але що буде повномасштабна війна, відсоток імовірності цього для мене був надзвичайно низький.
24 лютого о п’ятій ранку мені зателефонував батько, сказав: «Сину, почалась війна». Після цього за вікнами пролетіло декілька наших винищувачів. Ввімкнув телевізор, щоб дізнатися новини, зателефонував комбату тероборони, оскільки за місяць до початку війни я вступив до їхніх лав.
У 2015 році після участі в АТО внаслідок отриманих травм я був звільнений за станом здоров’я, у мене стаття «непридатний в мирний час та частково придатний у військовий». Відповідно, якби почалась масштабна війна, така, як є зараз, я мав би бути призваний до резерву Національної гвардії України. Ще до війни, коли стало зрозуміло, що може бути ескалація, я пішов до військкомату, перевірив, чи все добре з моїми документами та чи дійсно я входжу в оперативний резерв. Але після того, як Верховна Рада нарешті прийняла закон про територіальну оборону, я прийняв рішення, оскільки це можна зробити з певними обмеженнями по здоров’ю, вступити до територіальної оборони. Я є радником оборонного комітету Верховної Ради і коли опрацьовувався цей закон, я був одним з тих, хто наполягав на тому, щоб структури ТрО могли бути переміщеними всередині країни. Тобто, певні сили ТрО, які є в Києві, можуть бути висунуті, наприклад, у Маріуполь чи Луганськ, чи в будь-яке інше місце для підсилення позиції. Ця правка була врахована в законі.
Тому я одразу пішов до військкомату та написав заяву на вступ, адже вважаю, що можу бути тут ефективним. Перші вісім днів ми утримували летовище «Чайка», у нас були бойові зіткнення з ДРГ, затримали низку російських агентів. У колективі більшість людей не були обстріляні, але всі дуже швидко зібралися та почали виконувати поставлені завдання з охорони нашого міста та держави. Зараз я можу сказати про наш підрозділ: якщо порівняти з початком війни і зараз, це зовсім різні два підрозділи. На початку рівень підготовки, знань та бойового злагодження був один, а зараз, вважаю, він на тверду четвірочку з плюсом. До п’ятірочки до кінця війни ми обов’язково напрацюємо (усміхається).
Після перемоги у нас є ключові завдання, які треба виконати. Буде робота на двох фронтах. Перший – це відбудова держави, запуск бізнесу та допомога тим людям, які постраждали від війни. Другий – це боротьба з тими людьми, які розвалюють нашу країну зсередини, боротьба з будь-якими осередками проросійської пропаганди та їхнього впливу на Україну, в законний спосіб, звісно.
Я розумію, що вже довго триває війна і багато хто стомився. Друзі, ми українська нація – незламна та єдина. Ця війна це знов довела. Треба зціпити зуби, терпіти, допомагати своїм ближнім і не нехтувати правилами безпеки. Якщо чуєте сирену, приходить повідомлення на телефон, треба прямувати до бомбосховища, до найпростіших укриттів, щоб зберігати своє життя. Життя кожного з вас надзвичайно цінне.
«ЗАРАЗ ЗНОВ ТОЙ САМИЙ МАЙДАН, ТІЛЬКИ МИ НАРЕШТІ СПІЛЬНО З ДЕРЖАВОЮ»
Вадим ВАСИЛЬЧУК, 39 років, депутат Київської міської ради, підприємець:
– Бойового досвіду не маю, був волонтером, пройшов Майдан. Навчався на військовій кафедрі, яку закінчив півтора роки тому. Чи думав, що буде велика війна? Я думаю, ніхто не уявляв собі, як може бути. Те, що буде продовження, так, але яке і як, в якому вигляді, ні. Бо ці дії є повністю алогічними і вони залежать не від тебе.
Перша емоція 24 лютого – почалося. Було довге нагнітання війни. Психологія людини заперечує таке, ти стараєшся думати, що все буде добре. Але при цьому я готувався, готував сім’ю, і я радий, що мав ці розмови раніше, тому що в момент, коли почались бомбардування, ми прокинулися, і робили все крок за кроком. Дружина збирала речі. Дітей відразу відвели у ванну, увімкнули їм мультики, сказали, щоб вони не виходили, не бігали. Вони знали, що може початися війна, ми з ними говорили про це. Я збирав речі, телефонував до військкомату. Переживав, що впаде зв’язок, тому перевірив рації. Далі теж за алгоритмом: дружина з дітьми до батьків, а я у військкомат, там з’ясував, де збирається територіальна оборона і вирушив зі своїми друзями туди. Чекав цілу ніч, радий, що дочекався, близько п’ятої ранку ми отримали зброю, утворили підрозділ і за годину виїхали автобусом на точку збору. Звіти виїхали в Святошинський район. Там були перші тижні війни.
За час, що пройшов від початку війни, ми стали впевненішими, ми облаштувалися, тренуємось, стаємо підрозділом. До цього це був такий збір досить різних людей, тому що вони не тренувалися до цього. Ми фактично новоутворена рота територіальної оборони. Ми одразу обрізали будь-які можливості поїхати додому, як хтось це робить. Ти прибув у підрозділ, ти разом з ним, на цьому крапка. І відповідно це також дало можливість цю людську масу перетворити в колектив. Є свої питання з забезпеченням, але ми їх вирішуємо. Мабуть, у мене є такі асоціації з Майданом, що зараз знов той самий Майдан, тільки ми нарешті спільно з державою. Нас забезпечили зброєю, ми за це вдячні, майже все інше ми поки що дістали самі. Ніяких претензій нема, ми не голі, не босі, ну і слава богу.
Хочу вибачитися: я бачу, наскільки все одно не відлагоджені механізми блокпостів, і спілкування з людьми. Також не всі люди розуміють, що ми є збройні сили і ми є для народу його захистом. Інколи бувають випадки грубішого ставлення, але хочу пояснити: це не від злоби чи не від негативу до киян, а від того, що деякі люди ще не навчилися достатньо. Але вони вчаться. Десь це може зумовлювати і поведінка самих городян, які ще не завжди розуміють, що потрібно мати документи з собою, що їх потрібно показати, що треба зупинити автомобіль, бо саме в таких випадках не зовсім розцінюють загрозу загрозою. Ми ж усвідомлюємо, що можуть бути ДРГ і відповідно ставимось уважно до кожної людини, яка йде. Я розумію, що важко, що стояти довго в чергах неприємно, але, на жаль, у нас війна і ми змушені так робити.
Мої плани після перемоги – жити, творити. У нас із дружиною, ми говорили про це (усміхається), теж є плани.
