Історія деспотичної Російської імперії є надзвичайно багатою на насильства, підступи, лицемірство, а ще більше – на хижу боротьбу за владу. За абсолютну владу. Так здавалося царям, імператорам, необмеженим монархам. А потім – це не раз траплялося – відбувались дивні, незбагненні речі: ці імператори раптом помирали «від апоплектичних ударів» (тобто інсультів), або через якісь інші загадкові хвороби, про які говорили хіба що пошепки.
Палацові перевороти, отруєння, усунення від влади монархів через точний удар важкою табакеркою в скроню (та ще й, до того ж, удушення тугим, щільним шаликом) – це геть не дивина в тиранічній Росії. Чудовий радянський історик Натан Ейдельман (1930-1989) у блискучо написаній книзі «На межі століть» («Грань веков») докладно й захоплююче - завдяки чому ця праця читається як гостросюжетний детектив – розповідає про обставини останнього з серії палацових переворотів у Росії – про вбивство імператора Павла Першого в ніч з 11 на 12 березня 1801 року. Зауважимо, що попри можливі історичні аналогії (про них зараз говорити не варт) ця книга є цікавою сама по собі, адже точно і цікаво відтворює алгоритм будь-якої тиранічної системи влади: абсолютний володар, який від почуття всемогутності й безкарності зовсім втрачає відчуття реальності; народ, який «безмолствует» (Пушкін); оточення деспота, яке спочатку геть скуте страхом перед ним, а потім вирішує, що час щось зробити, бо інакше «загинемо усі».
Про що пише Ейдельман? 1. Лихо державі, в якій будь-яка примха (а то й значно гірше –безумство навіженого царя) є безумовним законом, за ухилення від виконання якого – опала (в кращому разі), заслання, смерть. 2. Лихо монархові, котрий, повіривши, що його воля – закон завжди й всюди, віддає безумні накази (Павєл Перший видав указ про організацію, через усю Азію, російської експедиції задля підкорення Індії), жене геть від себе будь-кого, хто насмілюється висловити розумні заперечення (Павєл за це «розжалував» декількох тямущих генералів у лейтенанти, а ще інших відправив у Сибір), стає надзвичайно, маніакально підозрілим, всюди бачить «зраду», «змову», «замахи» на свою персону. 3. І «зрада» таки відбувається. Тому що – про це яскраво пише Ейдельман – за такого імператора (Павєл за 4 роки і 4 місяці на троні встиг налякати всіх) ніхто , буквально ніхто, ані міністри, ані фельдмаршали, ані особливо наближені до царя сановники (Панін, Пален, Бенігсен, Аракчєєв, Кутайсов) не могли бути впевненими у власній кар*єрі, свободі, безпеці, збереженні майна, навіть життя. А вони хотіли зберегти це все. І тому, дійсно змовившись між собою, приступили до узгодження технічних деталей заколоту. 4. Це виглядало так. Була підкуплена охорона Михайлівського замку – резиденції Павла, укріпленій не менше, ніж сучасні бункери, відданих царю людей усунули, пізно вночі до спальні Павла увійшло вісім змовників, які спочатку запропонували йому підписати указ про зречення від влади, а коли імператор відмовився – у хід були пущені згадані вже табакерка і шалик. Новим монархом став Александр , син Павла (він був у курсі змови).
Що можна сказати, прочитавши книгу? Понад 200 років минуло. Проблеми тиранічної Росії – такі ж самі. Кривава відмінність: тепер вони виплеснуті на суверенну країну, яка героїчно захищає не тільки себе, але й увесь світ.
Ігор Сюндюков, «ДЕНЬ»
