«З початку війни з Санлісу до різних міст України виїхали 10 фур із ліками, їжею, зокрема дитячим харчуванням, спальними мішками… Ми приймаємо українців. Дружньо давимо на політиків. І молимося за наших воїнів і наших людей. Ще будуть щасливі моменти в Санлісі й у Софії Київській!..». Такий допис на fейсбук Центру Анни Київської – один із численних виявів підтримки українців у Франції. Причому не тільки з боку української діаспори (як-от осередок пласту займається збором гуманітарної допомоги), а й французів. Наприклад, 18 – 26 березня проходила художня виставка PTASHKA, на якій було представлено 31 роботу українських та зарубіжних фотографів, що відображають роки незалежності України, та організовано благодійний продаж робіт, кошти з якого були спрямовані на допомогу нашій державі. Зважаючи на те, що, як засвідчує дослідження Українського інституту, станом на 2020 рік «сприйняття України широким загалом у Франції знаходиться під впливом французько-російських взаємовідносин», така солідарність французів — це ще й шанс стати по-справжньому видимими в цій країні. Про те, якою є ситуація зсередини, «День» поговорив з письменницею, співорганізаторкою «Літературних прогулянок у Парижі», зокрема циклу «Український Париж», Оленою ЯЩУК-КОДЕ.
«ФРАНЦУЗІВ, ЯКИХ АКТИВІЗУВАЛА ВІЙНА В УКРАЇНІ, НАСПРАВДІ БАГАТО»
— Як французи підтримують українців?
Фото Мар’яни Гевак
— Почну з недавніх ініціатив. Нещодавно мені через знайомих зателефонувала жінка, яка працює на французьку асоціацію, що вже багато років співпрацює з Українською греко-католицькою церквою. Вони спеціалізуються на допомозі біженцям і тепер мобілізували свою команду для підтримки українців. Планують організовувати курси французької мови для українців, зустрічі, щоб люди не були ізольовані, зокрема, аби віряни могли разом молитися. У них є великий досвід у цьому, і вони давно співпрацюють з Українською греко-католицькою церквою. Асоціація зараз чекає, що наша церква організується і дасть певні вказівки, що їм потрібно задля взаємної співпраці. А звернулися до мене, бо їм потрібні перекладачі, викладачі французької для українців, і я буду координатором між українцями та французами. Загалом на допомогу нашій державі мобілізувалися багато міжнародних організацій: від Червоного Хреста (на який жертвує кошти багато французів, проте зараз українці критикують цю організацію, бо та співпрацює з росіянами, а в Україні не їде в гарячі точки, де справді потрібна допомога) до UNICEF. У Франції підключилося до допомоги й багато українських асоціацій, і кожен намагається робити те, що може, наприклад, збирати кошти, пересилати гуманітарну допомогу в Україну, допомагати на інформаційному фронті.
Що стосується простих французів, то, наприклад, точно знаю, що мерії двох кварталів Парижа мають перелік того, що потрібно, і організовують збір їжі й медикаментів. Тобто цей список дають французам, які зголосилися стати волонтерами, і ті стоять у супермаркетах, аби зібрати необхідне. Не так давно я говорила з кількома з них. Наприклад, один француз, який не має жодного зв’язку з Україною, на вихідних разом із родиною волонтерить у супермаркеті. Ще з одним французом ми мали довгу розмову, бо він був просто шокований тим, що відбувається, і хотів хоч чимось допомогти. Дехто з французів має знайомих українців, то збирають медикаменти, аби ті їх привезли в Україну. І в нас є перевізники, які цим займаються.
Французів, яких активізувала війна в Україні, насправді багато. Величезна кількість батьків зі школи мого сина запитують мене, чим допомогти, а учні нашої школи передавали українцям свої іграшки. Чимало французів пропонують прихистити українців: у нас для цього є окремі групи. Багато митців організовують благодійні концерти, а зібрані кошти передають на допомогу Україні.
Поступово налагоджується і прийом біженців. Дехто критикує організацію процесу, проте необхідно врахувати, що Франція не очікувала такого напливу людей, адже спершу українців приїхало мало, а потім стали прибувати в таких кількостях, та ще й з дітьми, що інституції виявилися неготовими. Звісно, у Польщі, наприклад, все виявилося краще організованим, але там зовсім інша ситуація. Вони наші сусіди, знають, хто такі росіяни, а Франція не є близькою до нас країною. Проте французи теж дуже мобілізовані, і впевнена, що цей початковий адміністративний хаос скоро буде замінено на ефективну систему.
Головне завдання зараз — надати прихисток. Є центри біженців, які розподіляють, де є вільні місця. У Парижі, наприклад, уже немає, тож українцям допомагають влаштуватися у провінції. Діти багатьох українців уже пішли у французькі школи, і зараз цьому присвячено багато статей у місцевій пресі. Організовують курси французької мови, що теж дуже важливо для інтеграції. Я також планую, коли люди розселяться, вирішувати питання з паперами, коли все трохи заспокоїться, організовувати для українців екскурсії Парижем для інтеграції, щоб пояснити, наприклад, як працює метро, де у місті що розташовано. Це також ще один із способів, щоб українці познайомилися одне з одним. Крім того, протягом місяця працюватиму в організації, яка надаватиме послуги українцям, здебільшого щодо допомоги нашим переселенцям із найважливішими потребами — як отримати документи, де оселитися…
ЛЕКЦІЇ ПРО УКРАЇНСЬКУ СПАДЩИНУ ЗА ПІДТРИМКИ НАЙПРЕСТИЖНІШИХ КУЛЬТУРНИХ ІНСТИТУЦІЙ
— У Франції також організували культурний форум, який присвячено Україні. Чи могли б ви, будь ласка, детальніше розповісти про цю ініціативу?
— Цей форум організовано Національним інститутом історії мистецтв (Париж) і Об’єднанням музеїв Руан-Нормандії, за підтримки Лувра, Національного центру мистецтва й культури імені Жоржа Помпіду, музею д'Орсе, Національної бібліотеки Франції, Музею цивілізацій Європи й Середземномор'я (Марсель), Міжнародної ради музеїв Франції, Луврської школи, Французького комітету історії мистецтв та інших організацій.
Щосереди (з 9 березня) в Руанському музеї образотворчого мистецтва відбуваються лекції про українське мистецтво, історію та спадщину України. Ці ж лекції напередодні та згодом відбувалися у Національному інституті історії мистецтв (Париж). Кожна подія записується і згодом буде виставлена у вільному доступі, формуючи аудіовізуальну колекцію, яка зробить інформацію про українську спадщину доступною для всієї франкомовної аудиторії. Доповідачами стали куратори музеїв, історики мистецтва та кіно, письменники, режисери, художники.
Теми лекцій різноманітні: від перших християнських пам’яток у Києві, Харківської школи фотографії до українського авангарду й сучасного мистецтва. І це тільки частина з тем, решта будуть оголошені згодом. Зокрема, 20 і 22 квітня мають відбутися лекції Ірини Дмитришин про козацький міф.
«ДИСКУРС ПРО УКРАЇНУ ЗМІНИВСЯ ДУЖЕ РАДИКАЛЬНО»
— Сподіваюся, що це дасть змогу французам дізнатися більше про Україну. Ви також згадували, що тема інтеграції біженців висвітлюється у медіа. А як у ЗМІ розповідають про війну?
— До повномасштабного вторгнення у французьких медіа згадували про заяви американців, але багато хто вважав це нагнітанням. І хоч чимало ЗМІ про це писали, але думаю, що ніхто до кінця у це не вірив. До того ж у Франції існує дуже потужний антиамериканізм. Політично це дуже довга історія, і як результат — є люди, які американцям просто не вірять, хоч що б ті казали чи робили.
А з 24 лютого щодня по всіх основних французьких каналах телебачення показують Україну й організовують спеціальні передачі, де показують кадри війни, зокрема Маріуполь, де експерти аналізують усі події. Інша справа, чи вони вірять у нашу перемогу або ні, але говорять щодня. Нещодавно журналісти французького телебачення, які раніше зі студії розповідали нам новини, поїхали у Львів і роблять звідти прямі включення. Оскільки щосуботи, а раніше й кілька разів на тиждень, проходять кількатисячні маніфестації на великих площах, тоді все в українських прапорах, такі події теж одразу помічають у медіа — про це пишуть, показують. До речі, мерія Парижа теж підсвічувалася у кольори українського прапора, коли була така акція в європейських столицях.
Зростає попит на перекладачів з української. Зокрема, нещодавно я два з половиною дні перекладала інформацію для французького телебачення, бо вони готували програму про Володимира Зеленського. А журналістка, яка зі мною працювала, попросила знайти людей у Києві (зголосилося уже більше десятьох), оскільки вона збирає матеріал, аби розповісти, яким нині є побутове життя у столиці, щоб мати ці живі свідчення, реальний досвід, а не розмови експертів, які сидять за тисячі кілометрів. Багато моїх знайомих були запрошені на інформаційні передачі, щоб розповісти про Україну.
А російські телеканали RT, Sputnik не одразу, але буквально за кілька днів закрили. Хоч спершу росіяни, ясна річ, наголошували на тому, що це альтернативні медіа, свобода слова (як завжди пропаганда цим маніпулює). Проте лишився ще культурний центр. Хоч ми і підписували петицію, щоб його закрили, але не знаю, яка буде його доля.
Варто визнати, що французи дуже часто за інерцією ще запитують, що там у Путіна в голові, замість того, щоб подумати, що в нас у голові, хто ми такі. Та й чимало публічних людей знає про Україну через Росію (бо у Франції був на неї фокус). Проте нарешті з’явилися інтелектуали, які зацікавилися Україною. Тож усе-таки дискурс змінився дуже радикально. Наприклад, я підписана на декілька культурних сайтів; для них українська культура багато років була невидимою. А тепер, коли ми на всіх шпальтах, вони теж опублікували відео про Шевченка та Нарбута.
Цей момент солідарності нам потрібно максимально використати й просувати наші культурні проєкти, тому що культура — це завжди те, що лишається після війни. Звичайно, це довготривалий процес, бо росіяни дуже довго використовували культуру, щоб завоювати симпатії французів. Проте тепер є шанс і для багатої української спадщини.
Чому симпатії, впізнаваність важливі? Тому що тоді нас ідентифікують як своїх, а значить — легше отримати допомогу. Ми не знаємо, коли закінчиться війна, але нам ще відбудовувати країну й буде потрібна будь-яка підтримка. Як мені розповідали поляки, двісті років тому, коли було повстання Костюшка, французи мали до них симпатії, бо знали польських аристократів, які приїжджали до Франції й намагалися звернути увагу на проблеми Польщі. А от українців сто років тому, коли Петлюра приїхав у Париж і шукав допомогу, знали мало. Набагато складніше допомогти тим, про кого мало знаєш.
Звісно, на переосмислення треба час. Дехто нас підтримав одразу, дехто підозрював, а декому потрібно більше часу. Треба працювати над тим, щоб усе це змінилося, аби нас перестали бачити як васалів Росії, а побачили як окрему культуру, варту уваги. Це мають бути глибинні зміни. А це все час, інвестиції, стратегії.
