Влада наполегливо просить киян ще хоча б кілька тижнів не повертатися з вимушеного від’їзду, відповідно так само дуже поступово оживає і офлайн-життя більшості культурних закладів столиці. Водночас воно не припинялося онлайн – «День» уже писав, як від початку повномасштабної агресії росії Національний музей історії України та його Скарбниця підтримують українців своїми історіями про особливі експонати . Подібно і Музей Однієї Вулиці відшуковує і ділиться спогадами різних діячів про епізоди із життя узвозу в попередні війни та іншими цікавими, повчальними й саркастичними щодо агресора розповідями. Про них ми і поспілкувалися з науковим співробітником музею Анатолієм КИЯШКОМ.
– Музей підтримує зв’язки з культурними діячами в багатьох країнах. Чи реагували ваші партнери на повномасштабне вторгнення росії в Україну й як?
– Так, ми отримували слова підтримки від поляків, австрійців, ірландських музейників. Відразу після початку війни надійшов теплий лист від д-ра Патріка Гріна, екс-очільника престижного Європейського музейного форуму. Нагадаю, наш музей понад 20 років тому першим в Україні став його лауреатом, і тоді ж Патрік Грін як тодішній очільник цієї організації відвідав Київ і наш музей, він був приємно вражений новим підходом до викладення локальної історії. А зараз у своєму листі до нас засудив путінську агресію.
Отримали й декілька (хоча й не дуже багато) листів від російських музейників, які теж були в шоці.
Оскільки музей колись доволі активно відвідували люди з Білорусі, росії, ми відразу розмістили на своїй фб-сторінці допис, де називали речі своїми іменами, розмістили лінки на перші репортажі з розбомблених мирних міст. Реакція була суперечливою, дехто з наших підписників із цих держав нас підтримав, але були й ті, хто радів «денацифікації».
СПОГАДИ ІРИНИ ХОРОШУНОВОЇ Й ДОКІЇ ГУМЕННОЇ
– Андріївський узвіз, «всесвіту» якого присвячений ваш музей, переживав різні лихоліття разом із Києвом. Зараз ви на своїй фейсбук-сторінці нагадуєте епізоди з життя узвозу в попередні війни. З яких періодів і в яких авторів знаходите найбільше аналогій?
– Історія наших конфліктів із північним сусідом, на жаль, не нова. Був, звичайно, період наших національно-визвольних змагань у 1917–1921 рр., з тим же суперником і бойовими діями вздовж залізниці у ніжинському напрямку.
Але стараннями самих росіян цей конфлікт набагато більше нагадує ту сторінку Другої світової війни, яка для нашої столиці почалася о 4 годині ранку 22 червня 1941 року, коли без оголошення війни Київ почали бомбити нацистські літаки. І паралелі не лише в неонацистській риториці. Побут киян 1940-х нам набагато ближчий і зрозуміліший, ніж більш ранні історії. Це була війна з масовим застосуванням авіації, хованням у бомбосховищах, колонами танків, усім тим, що росіяни «могут повторіть» і повторюють зараз. Із тих часів залишилося багато спогадів, у тому числі й моторошний «Бабин Яр» Анатолія Кузнецова.
Але зараз ми сконцентрувалися на двох авторах-жінках, які стали свідками тієї війни у Києві. Це жителька Андріївського узвозу Ірина Хорошунова, яка залишила детальні щоденники часів війни й окупації (хоча ці щоденники вона потім піддала самоцензурі, а оригінал закопала десь біля замку в Кам’янці-Подільському).
Друга жінка-авторка – Докія Гуменна, яка описувала дійсність воєнного Києва і почуття людей у ньому в художньому, але біографічному романі «Хрещатий Яр». Гуменна, хоча й не любила нацистів, але від радянської влади теж нічого хорошого не чекала, тож виїхала на Захід і мала більше можливостей вільно сказати про те, що робилося тоді в Києві. І це дає такий собі стереоефект.
Ось, наприклад, одна із цитат «Хрещатого Яру»: «Місто-велетень причаїлося в нічних мороках. Може спить? Може, так ось від якогось часу, як спадуть вечірні сутінки, як засяє перша зірка, — безтурботно вкладається усе спати? Може, порожньо у цих мовчазних кам’яних велетнях-тінях, нема для кого вбирати місто у вечірній одяг електричних діядем? Може, й самого міста нема, а привиділося воно колись раз якомусь фантастові-мрійникові?
Ні, за примарною тінню безлюдного міста, за кожним поворотом, в кожній шпарі чатує мільйоновий вартовий. Чи не світиться де світло, — он така тонесенька, ледве помітна смужечка? Чи не йде диверсант, шпигун, парашутист? Чи не летять мессершмідтівські мотори, чи не заплачуть-заянчать зловісно сирени?
Ні, не спить місто і не сплять його мешканці. Вони бродять по своїх кімнатах, по дворах, ніколи не роздягаючись, ладні кожної хвилини зірватися й бігти до непевних сховищ, — готові до грядущих іспитів».
Але, незважаючи на всі паралелі, хочу підкреслити одну відмінність – тоді в українців не було хороших варіантів, за нашу територію змагалися дві тоталітарні держави, хоча нацизм, безумовно, був більшим злом. Зараз є своя українська армія, своя держава і чітке розуміння, де ворог.
КИЇВСЬКА «ЗІРОЧКА ГОРІККЕРА»
– Ви також нагадали цікаву історію протитанкових їжаків, які, виявляється, мають київське походження…
– Так, коли я побачив у новинах репортаж про старі музейні протитанкові їжаки, які знову використовують на вулицях Києва, то згадав фільм «Нема невідомих солдатів», який знімали на узвозі в 1960-ті роки. У тому фільмі були кадри з їжаковими загородженнями на Андріївському узвозі, на фоні Замку Річарда. Виникла ідея написати про це, я почав дивитися історію використання їжаків і наштовхнувся на спогади сина генерала Горіккера, якій розповідав, як батько вечорами відбирав у нього іграшкові танки, робив моделі їжаків із сірників, намагаючись виявити оптимальну конфігурацію. Бо вперше подібні інженерні споруди намагалися застосовувати ще чехи у 1938 р., але тоді ця ідея не прозвучала, і по-справжньому її реалізували лише в Києві, а їжаки в документації військових спочатку називали «зірочка Горіккера».
«ТОЙ ЧИ ІНШИЙ ДОСВІД ВІЙНИ ТЕПЕР Є ПРАКТИЧНО У ВСІХ»
– Які, можливо, нові акценти будуть у ваших екскурсіях та експозиції, коли музей знову зможе відчинити двері для відвідувачів?
– Ми з нетерпінням чекаємо на перемогу і нових відвідувачів, а тим часом дійсно дивимося, що варто поміняти та додати в експозиції. Наприклад, деякі з тих цитат про Другу світову війну, які зараз на «Фейсбуці», плануємо розмістити у воєнних вітринах, адже тепер наші відвідувачі матимуть той самий досвід перебування під авіанальотами, пошуку продуктів, що й ті кияни, які потерпали від нацистської агресії 80 років тому. Взагалі, це велике питання, адже той чи інший досвід війни тепер є практично у всіх.
Також, хоч музей зараз зачинений, ми продовжуємо свою пошукову роботу, є нові знахідки. Перевіряючи старі довідники, ми виявили багато нових цікавих людей, які, виявляється, в той чи інший час жили на узвозі. Наприклад, майстер, яким захоплювався Чайковський, знаменитий регент хору Софійського собору Яків Калішевський, один з учителів Олександра Кошиця. Виявилося, що останні роки життя він провів на узвозі. Хоч площа музею невелика, але тепер плануємо відвести частинку експозиції і йому.
Плануємо виставку посмертної маски «Містерія духу», де будуть представлені персоналії, які робили своє і увійшли в історію, незважаючи на складні навколишні обставини. Там буде чимало масок українських діячів – таких як Франко, Лисенко, Петлюра, Бандера. Сподіваємося показати на виставці маску Євгена Петрушевича, оригінал якої зберігається в Українському Вільному університеті (Мюнхен). Університет перед самою війною дозволив нам зняти копію, але поки що цей проєкт поставлено на паузу.
Також планується виставка історичних та батальних полотен недавно померлого художника Миколи Данченка, автора картини «Конотопська битва».
Тож плани є, віримо в наші Збройні сили і працюємо на перемогу!
