Роман ЛЮБИЙ народився 7.10.1991 у Києві, навчався в Дитячій академії мистецтв, потім у Національному університеті ім.Карпенка-Карого. Починав як кінохронікер Євромайдану в групі «Вавилон`13», його короткометражки увійшли до альманахів «Сильніше, ніж зброя» та «Євромайдан. Чорновий монтаж».
У повнометражному дебюті Романа War Note («Зошит війни») незвично велика кількість операторів: Євген ШЕВЧЕНКО, Олексій БОЛДИРЄВ, Іван МАТЕЙКО, Валерій ПУЗІК, Роман БАЗЕНКО, Володимир НЕБІР, Дмитро БАБКІН, Валерій АНАНЬЄВ, Вадим НАУМОВ.
Насправді це не професійні кінематографісти, а військовослужбовці ЗСУ та добровольці, ветерани АТО/ООС. Декого з них уже немає в живих. Наповнення фільму – їхні особисті відеозаписи з телефонів, камкодерів, фотоапаратів та GoPro (камери, що кріпляться на одяг або на шоломи).
Фронтова зйомка сама по собі досить красномовна, але ця її якість - радше репортажна, інформаційна. Створити з аматорського, дуже сирого й почасти випадкового матеріалу мистецьке висловлювання – неабиякий виклик.
Любий зібрав кілька сюжетних ліній: відбуття на фронт, бойові сцени (частина з них – у ДАПу), солдатський побут під обстрілами й у затишші, картини руйнувань, порятунок цивільних, обмін полоненими, прощання з загиблими. Відбираючи потрібні епізоди, поєднуючи їх інколи найнесподіванішим чином, він видобуває образи неабиякої драматургічної потужності.
В Україні робиться багато військового кіна. Відмінність War Note у тому, що він виключає позицію стороннього спостерігача. Максимально заносить нас у те, що діється.
Захисні бар’єри знищено. Це нестерпна близькість, це смертельна інтимність. Війна охоплює світобудову, всі чотири стихії: тут скільки завгодно вогню, який інколи виглядає як жива істота з власною поведінкою; весь час хтось з’являється втиснутим у багнюку, сховатися глибше – умова виживання; камера пірнає під воду або напівголі вояки хляпають ногами у величезних калюжах після зливи; в одній зі сцен повітря ущільнюється, стаючи туманом, димом, у якому бійці пересуваються мов привиди.
І ще тиша. Переконливіша за будь-який вибух. Коли везуть ховати полеглих з передової. За вікном зима, літо, не важить. Зйомка через лобове скло. Обабіч, на тротуарах – люди. Багато в темному одязі. Стоять на колінах. Кидають квіти. Звуку нема.
Сказати, що в цю мить стискається серце, не буде перебільшенням.
Насиченість зображення у War Note майже сугестивна – є дійсно гіпнотичні кадри, заворожливі не менше, аніж страшні. Так Роману й удається з багатьох складових вибудувати фреску про світ війни – світ безумний, нелюдський та водночас занадто людський.
Безумовно, «Зошит війни» на сьогодні - одна з найкращих неігрових картин про українсько-російське протистояння.
Зараз Роман завершує другий повнометражний фільм «Залізні метелики» про катастрофу малайзійського «Боїнга 757», збитого на Донбасі російським «Буком» у 2014 році.
- Романе, то як почалося ваше кіно?
- У мене батьки – художники. Тата кликали художником-постановником на студію, я там підлітком бігав знімальним майданчиком. Такий ось перший досвід. Але сказати, що мені це все сподобалося, не можу. Просто якось так понесло.
Татова майстерня містилася на Печерську, на вулиці Перспективній, дуже дивна будівля. Мені здавалося, що коли тікати від батьків, то туди. А від майстерні два варіанти пішки на рівній відстані: до кінокорпусу університету імені Карпенка-Карого або до Академії імені Бойчука на ювелірну справу. Обидва варіанти гріли душу. Пішов до Карпенка-Карого й майже випадково потрапив на курс до Марченка на режисуру науково-популярного кіна. І вже потихеньку в’їхав аж на третьому курсі в те, що це таке, коли почали дивитися більше якісної документалістики. Адже батько-засновник нашої майстерні – сам Фелікс Соболєв. Марченко – його другий режисер і помічник майже на всіх фільмах.
- Свій перший фільм, яким ви могли б пишатися, ви теж зняли в університеті?
- Під час навчання є обов’язайлівка, від якої нікуди не дінешся. Марченко не давав нам розказувати про свої фільми, ми одразу мали щось знімати, максимально наближене до традиційного кіна, обов’язково з драматургією. І це було жахливо. В нас періодично з’являлись ідеї, мені здається, якісні, які будувались більше на образах, аніж на драматургічних конструкціях. Може, нам слід було б давати більше свободи. Наступали б на граблі, проте, може б, і вийшло щось цікаве. В будь-якому разі, мої перші роботи жахливі, а я не був дуже вмотивованим студентом. Тож можна вважати, що якраз Майдан – дитячий майданчик для юного документаліста. Скрізь щось несеться, щільність подій шалена й нескладно знайти, що знімати. Як режисер я почав розкриватися з “Вавилоном`13” ще й через те, що ми варилися в середовищі дуже досвідчених професіоналів.
- Виходить, ваш режисерський дебют - “Галас”, короткометражка про події на Грушевського, яка потім увійшла у “Сильніше, ніж зброя”?
– Як я збирав собі комплект обладнання для цієї зйомки - дивовижна пригода. Десь камеру взяв, десь оптику, десь батареї, пішки весь Київ обійшов, з низкою екстремальних ситуацій, які дуже глибоко викарбувалися у свідомості. Все заради того, щоб сходити на Майдан і зняти оцю історію. Вона й візуально цікава, і є там таки драматургія – тож так, це моя перша справжня режисерська робота.
- Ви багато працюєте режисером монтажу, загалом дуже майстерно володієте цим виражальним засобом. Скажіть, а що таке монтаж для вас? Як ви обираєте, які саме кадри найкраще придаються до поєднання?
- Мені дуже подобається слово “рима” в цьому випадку. Просто є речі, які римуються між собою. І це ще здатність мозку. Ми ж у свідомості й так увесь час монтуємо, весь час відбувається пошук нейронних зв’язків - це те, чим людина постійно зайнята. Без цього все сиплеться.
Я просто зараз монтую “Залізних метеликів”, там зібраний дуже різнорідний матеріал, прямо уламки інформації та образів, такий собі бобслей. І ось там на початку потужно вийшло, як на мене, коли я показую процес побудови “Боїнга” паралельно зі збором макета з уламків того самого збитого “Боїнга”. Це штука, яке породжує не стільки емоцію, скільки певне образне відчуття. Я на таких речах працюю.
- Як з’явився “Зошит війни”?
- Мені треба було зібрати музичне відео. Ідея лежала просто на поверхні, але ніхто цього не робив: використати для ілюстрації музичного ряду фільмування військовослужбовців. І я почав копати серед записів на ютюбі, потім виявилося, що у “Вавилоні” лежить кілька відео військових, і колеги мені підказали до кого ще звернутися. Скоро стало зрозумілим, що цих записів дуже багато, вони мають самостійну цінність і треба обов’язково з них робити фільм.
- Цікаво, що серед усіх наших повнометражних фільмів про війну саме ваш – без головного героя.
- Мені нецікаво опікуватися одним героєм. Багато шкіл побудовано на тому, а мені завжди було нудно занурюватись у одного персонажа. Цікавіше атмосфера, ритм. Розумію, що я в цьому досить самотній. Але це метод, щоб пояснити людям мій захват. Ось що робить цей фільм, напевно.
- Вочевидь, ви набрали багато цінного матеріалу. Будете щось з ним робити далі?
- Були проєкти споріднені, але вони поки нічим не закінчились. Є історія Миколи Ілліна з псевдо “Естонець”, який дуже багато знімав на свою камеру GoPro. Він загинув у 2021 і сепари виклали його останній запис. Тобто там життя людини до останніх секунд. Може, ще й дороблю.
- Але у вас майже готові “Залізні метелики”. Наскільки я розумію, у вас там ігрові фрагменти. Навіщо?
- Бо є певні міркування, якими важко поділитися в словах, тому я обрав отаку форму. Коли ми кажемо про 298 жертв – це для нас нічого не значить, за цифрою немає людей. Тому використовую прийом, через який нагадую глядачеві, що в кожного з загиблих були якісь, відчуття, думки, закоханості, проблеми. Вирішив показати це за допомогою хореографії, хоча, звісно, хореографія може когось і налякати, надто в поєднанні з такою темою. До місцевих свідків падіння літака приходили й залякували. У фільмі це каже один затриманий, ця інформація проходить і зникає, а на ній хочеться акцентувати, поставити себе на місце свідка, який бачив цей дощ з тіл і до якого потім приходять і змушують мовчати. Тобто це не експеримент заради експерименту.
- Де вас застало 24 лютого?
- Я був у Лондоні, працював на виставі Білоруського вільного театру “Собаки Європи” - ми її робимо вже третій рік. 24 лютого до мене мали летіти дружина з донькою, але сталося те, що сталося. Перші кілька днів усі мені влаштовували істерики, щоб я нікуди не сіпався. Довелося брехати своїм рідним, що я волонтер у Польщі й пробиратися до Києва через Краків.
- Мабуть, ви прикордонників здивували: всі з України, а ви – в Україну.
- Та не дуже. На кожному етапі зустрічав людей, які поверталися.
До речі, батьки живуть у Ірпені, я попросив забрати моїх дівчат туди, куди безпечніше – з Києва в тихенький Ірпінь.
- Ой-йой. Усе добре закінчилось?
- Я забирав дівчат з Ірпеня - уже через зруйнований міст перебігали. Це був найстрашніший день, можливо, в моєму житті. Після того вже взагалі нічого не страшно, якісь мінометні обстріли здаються дрібницею.
- А ваші батьки?
- Вони весь цей час залишалися в місті, справжні могікани. Вони живуть у такому закутку Ірпеня, про який навіть забувають, що це Ірпінь. У них були російські позиції в 500 метрах. Хату, яку видно з вікон, обікрали, в сусідню хату снаряд прилетів, а з ними, на щастя, все гаразд. У них потужна спільнота створилася з тих місцевих могікан, вони діляться електрикою, все за розкладом, хто коли генератор вмикає, в кого скільки балонів газу, хто сьогодні готує їсти, разом ходили в ліс дивитись, чи з’явились свіжі сліди від бронетехніки – все спільне.
- Що плануєте робити зараз?
- Ми подавали проєкт на фінансування від Держкіна й двічі нам дали відкоша. Повнометражна ігрова картина про Донецьк у 2014. Фільм про відчуття початку війни – видимих ознак немає, але ти точно знаєш, що вона вже розпочалась. Сюжет побудовано на моїх інтерв’ю з людьми, які безпосередньо брали тоді участь у партизанському русі в Донецьку. Це десь 50 людей, які вирішили, що настав час для „коктейлів Молотова”, для насильницького опору, хоча їм це не близько. Це мало скластися в трилогію. “Зошит війни” показує війну в мікрокосмі, очима найменшої частинки – солдата. “Залізні метелики” – макрокосм, максимально загальний план. А це було б завершення: про ту саму війну, але жодного кадру зі зброєю. Але зараз уся ця історія, в яку було вкладено дуже багато сил та енергії, цілковито неактуальна.
Друзі й колеги вмовили попрацювати за фахом і закінчити хоча б “Залізні метелики”. А це так само не актуально. Я хотів би зняти дитячий фільм, навіть з гострим сюжетом, але про війну мені знімати не хочеться. Я вже їхав до України з цим відчуттям.
- Чому?
- Усе логічно. В усіх наших роботах є елемент застереження. Ми хотіли розказувати про цю війну якомога більше, щоб щось з цим зробити. Але вже що з цим зробиш? Звісно, зараз нескладно знайти гроші, щоб закінчити ті ж таки “Залізні метелики”. Андрію, моєму співпродюсерові, весь час телефонують люди, які до того чухали дупу, а тепер плачуть: “Даваймо ми вам дамо грошей на те, на се, а якщо хочете щось дозняти, то без проблем”. Вони розуміють, що треба було трохи раніше це все робити. Разом з тим перекладати відповідальність теж неправильно. Ми мали достатньо ресурсів, щоб закінчити фільм самостійно. Може, це щось змінило б. Але я, чесно кажучи, втратив віру, що мистецтво сильніше за зброю. Мені здається, що це неправда. Мистецтво на життя не впливає, воно існує дуже окремо від життя.
- Ну добре, а дитячий фільм як виглядатиме?
- Один з авторів “Зошиту війни” - письменник і сценарист Валерій Пузік. Ми з ним намагалися разом писати оці донецькі історії. Він зараз у ЗСУ. Його сину Оресту 5 років, у мене Орися. Вони дуже класно проводять разом час, то ми хотіли б створити щось для них.
- Чи маєте ви захоплення поза кіном?
- Роблю музику. Ще зі школи. Поки що для дуже обмеженого кола. Може, й не треба за його межі виходити. Назагал, у мене багато захоплень, але не виходить усім цим зайнятися.
