Вчора ввечері над Одесою наші збивали російські ракети, а на площах, що обстрілювалися, розмірковували про долю російських пам'ятників: be or not to be статуям чужих класиків. Ось росіяни не розмірковують. Зносять разом із містами та усім навколо без переживань. Рефлексують з цього приводу тільки спадкоємці бунінської юдолі, які втекли з СПБ і Москви та не розгледіли за окаянними днями окаянної батьківщини.
В Одесі ракеті ніде впасти, як на символ російської величі. Тут і Катерина стирчить на лобному місці, два Пушкіна примостилися поряд, сидить біля розбитого воза співак місцевої «малини» Бабель, будиночок Паустовського дивиться припорошеними вікнами у напрямку десанту з моря, «олександрійський» стовп піднісся в парку Шевченка, як імперська противага українській свободі. Словом, стирання слідів російської, радянської та белетристичної знаті для південної Пальміри є предметом болючого майбутнього. Не тому, що дороге минуле. Соромно за нещодавній час, коли відновлювали «колишній образ міста» навпір перспективам для його населення. Це тема окремої розмови, якої не уникнути... Поки ж торкнемося персони, яка колись жила в Одесі запорошеній.
Пушкін. Російсько-радянський поет. Російський зрозуміло чому, а радянський через широке застосування в навчальному та культурному процесі. У ньому постать Олександра Сергійовича служила ширмою для відгородження від світової поезії, наприклад, того ж Байрона, талановитішого, глибшого і значущого для європейця. До того ж волонтера, який збудував для Греції флот. Тому моє покоління в школах зубрило «зими» із селянами, що тріумфують від щастя, студіювало «Полтаву» замість читання «Mazeppa», і обмежувалося «Заповітом» Шевченка, для заповнення графи «українська література». Пушкін підміняв все, граючи у радянській дійсності роль заступника Леніна, щільно заповнивши своїми зображеннями одну десяту частину суші. На інших частинах континентів його творчість не викликала величезних захоплень. Він не входив до світової класики, присвятивши свою ліру не людству, а одному з численних народів. На жаль, не нашому.
Я не прихильник загальних підходів до зносу і встановлення пам'ятників, якщо вони не зображають одіозних постатей історії. Тому треба тричі подумати чи прибирати бюст ОС на Приморському. Все ж таки його встановили городяни на згадку про перебування. Належність до місця підтверджена. Але на поезію з ракетами російського походження, варто звернути увагу, як на лихо літературного біженства з Одеси. Відбувшись на субстраті середземноморського та європейського антропогенезу, багато поетів і письменників відмовилися від нього заради служіння іншим ідеалам. На одеську підщепу був посаджений московський прищеп. Спочатку генетична несумісність тканин не виявлялася, ми раділи новим пагонам, пишаючись своїм корінням. Але зараз усе змінилося. З атмосфери Москви листочки тягнуть отруту, забруднюючи нею наш грунт.
Більшість росіян не знають своєї літератури. Спостереження самих росіян, яке кілька років тому висловив академік С. Капіца. Більшість українців (принаймні в Одесі) теж не знають своєї літератури, але знайомі з російською через мовний вибір. Такою є витівка сучасності. Два незнання зустрілися на парадоксальній війні. Агресор знищує власну культуру, піднявши руку на чужу, а жертва намагається або зберігати, або видаляти тексти та авторів, які не втримали окупанта від злочинів. Важко знайти алюзію і порівняння наявної битви девальвованого слова з неупередженим поглядом. Пам'ять зберігає враження про одне, а очі фіксують зовсім інше. Звідси ця полеміка про російських письменників на українських теренах.
Що ж, пам'ятники ставлять та зносять народи та час. Процес не залежить від наших читацьких уподобань. Хтось любить Булгакова, а хтось – навпаки. Дилеми немає. Адже книжки ніхто не забороняє. Хто відданий «Собачому серцю», має право з ним не розлучатися, кому подобаються онегіни та печоріни, нехай залишається із «зайвими людьми» Росії. Війна йде за цю свободу вибору. Як і за право нації визначати, що для неї важливіше в історії, культурі та вигляді міст.
У наших краях пам'ятники російським героям стоять на п'єдесталах століттями вибудуваної пропаганди спільності «єдиного», за визначенням Путіна, народу. Багато хто не підозрює про дисонанс смислів, коли десь у Полтаві приходять до погруддя поета, який написав «Полтаву», але зганьбив українського героя за незалежність полтавців. На жаль, колоніальне минуле пускає глибоке коріння. В індійському Мумбаї є бунгало Кіплінга з його погруддям. Там влада підключила час для відновлення справедливості. З часом не посперечаєшся. Меморіал перетворюється на порох. А інакше й не може бути, якщо нація має намір спиратися на своє.
