У новорічному номері «Дня» ми запропонували увазі читачів статтю Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка», яка вперше була надрукована в Бостоні 1954 року. В ній автор окреслює «три страшні вороги», що заважають українському відродженню, — це «Москва», Кочубеївщина і український провінціалізм.
Ми давно говоримо про численні проблеми українського історичного контенту. Особливо що стосується ставлення влади до політики історичної пам’яті, виховання молоді, вшанування традицій. В цьому напрямку у нас якщо і ухвалюються якісь рішення, то на кшталт перенесення Дня Свободи на День Соборності.
Що не скажеш про росіян. Так збіглося, що 2012-й Росія оголосила Роком російської історії. Це не перше «історичне» рішення російської влади, спрямоване на виховання патріотичної молоді. Були укази і «Про створення при президенті РФ комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії», і «Про відзначення 1150-річчя зародження російської державності» та інші.
Якщо росіяни ухвалюють цілком правильні рішення з погляду інтересів гуманітарної політики Росії (інше питання — як це робиться і що береться за основу), то наша гуманітарна політика не має системного та виховально-патріотичного характеру. Чому? В цьому контексті ми запропонували нашим сучасникам розтлумачити вищезгадані три пункти Юрія Шевельова. Наскільки ці «три вороги», на їхню думку, є актуальними сьогодні?
«УСІ УКРАЇНСЬКІ ПРОБЛЕМИ І НЕВИЗНАЧЕНОСТІ МОЖНА ЗВЕСТИ ДО ЦИХ ТРЬОХ «ВОРОГІВ»
Мирослав ПОПОВИЧ, доктор філософських наук, академік НАН України, директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди:
— Росія сьогодні робить колосальні потуги зв’язати в одне ціле історію таких регіонів, які між собою взагалі ніяк не пов’язані. Чому, скажімо, має радіти Року російської історії Татарстан, який ніколи не був її союзником або вірною і підкореною територією? Для Росії — це серйозна проблема. Для України питання історії не є настільки складним, у нас немає проблем із тим, аби зв’язати історію різних кутків України. Натомість у минулому ми маємо купу неприємних, із сучасної точки зору, проблем, різноманітних етнічних конфліктів між татарами, поляками, євреями, росіянами. Але, зрештою, подібні моменти можна спостерігати в історії кожної нації, вони не роблять Україну винятковою у цьому сенсі і не вимагають великих інтелектуальних зусиль. У Росії ж єдиним шляхом, на якому можна хоча б чогось, хай і фіктивного, але здобути, є шлях євразійства. Євразійство — це той ґрунт, на якому, по суті, і розвивається російська національна ідеологія.
Так, в Україні, як я вже сказав, не існує таких серйозних викликів, але ми чомусь із ганебно низьким ентузіазмом займаємося тими, які постають. Таке враження, що українці не мають уявлення про те, на чому розвивати власний національний потенціал. Хоча я би зарахував сюди не тільки українців, але й кримських татар.
У той час як єдиним українським національним військовим формуванням, що підтримувало зв’язки з німцями, був лише один батальйон «Нахтігаль», цілі дивізії російських вояків-«власовців» відверто підтримували нацистську армію. Про ці речі потрібно знати абсолютно усім, аби знову не починалося творення історичних монстрів, які, окрім шкоди, нічого позитивного не принесуть. Тому я закликав би постійно звертатися до української історії, яка має бути узгоджена з усіма іншими етнічними чи національними історіями на нашій землі.
Мені часом здається, що, окрім газети «День», більше ніхто не опікується питаннями власне ідентичності українців та їхньої історії. Очевидно, ми маємо створювати умови для публічного обговорення неприємних для нас питань історії. Якщо цим опікуватиметься влада і розв’язуватиме проблеми на свій смак, то за будь-якого політичного керівництва нічого хорошого в результаті не отримаємо. Для нинішніх керманичів України пристрасті навколо нації та її історії абсолютно чужі. Правляча партія — власник величезного фінансового і промислового капіталу, якого не цікавлять такі питання. Цим повинні займатися не президенти або прем’єр-міністри, пропонуючи розв’язання тих чи інших історичних питань, а вчені-інтелектуали, публіцисти, наукова громадськість. У цьому відношенні за 2011 рік, окрім скандальної історії із врученням Шевченківської премії Василеві Шкляру, я не побачив жодного цікавого випадку. «Сермяжна правда» полягає у тому, що не потрібно давати за добрий вчинок премію, а за поганий — батога, потрібно створювати умови, за яких провідні фахівці могли б витлумачити суспільству його історію.
Три «вороги» відродження України, про які писав свого часу Юрій Шевельов — Москва, Кочубеївщина і провінціалізм, — існують і сьогодні. Більше того, я насмілюся сказати, що усі українські проблеми і невизначеності можна звести до цих трьох «ворогів». Вони перешкоджатимуть національному розвитку доти, доки ми не ліквідуємо своєї реальної відсталості, провінціоналізму та похідних від цього відчуття комплексів, які й породжують історико-культурних монстрів.
«В УКРАЇНІ БУДУЄТЬСЯ РАДЯНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ»
Владислав ГРИНЕВИЧ, доктор політичних і кандидат історичних наук Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України:
— Очевидно, в межах 2012 року — російської історії, росіяни святкуватимуть перемогу над Францією у Вітчизняній війні 1812 року. Для них ця перемога є певною націонал-патріотичною особливістю. Ця подія в усіх джерелах подається як найвищий прояв патріотизму, пов’язаний з російською літературою. В Росії, на відміну від України, надзвичайно велику увагу приділяють політиці пам’яті, особливо історичній складовій процесу. Інша річ — як це робиться і для чого, але досить гостро стоїть питання формування національної російської ідентичності й патріотизму. Його потрібно вирішувати, і росіяни, відповідно, роблять це всіма можливими способами.
В Україні відбувається все з точністю до навпаки: під єдиним гаслом «Назад у майбутнє!» будується радянська ідентичність, яку останнім часом дедалі більше нам нав’язують. Наша сучасна влада фактично загнала себе в пастку — вона абсолютно відмовилася від позиції, на якій наголошував президент Ющенко, вона не є ні демократичною, ні ліберальною владою. На цьому тлі ми бачимо, як російська влада формує російський патріотизм, як вона цим опікується. Подекуди доходить до випадків, коли Росія переслідує за кордоном істориків, які, на її думку, пишуть антиросійські матеріали. Але все ж таки в Росії існує принаймні якийсь процес поступу, формування. В Україні ж відбувається тотальне розкрадання ресурсів і знищення історичного поля самої держави.
Тема Росії надзвичайно широка: це і створення й діяльність молодіжних рухів, зокрема прокремлівського націонал-патріотичного руху «НАШИ», який діє в напрямку формування російської національної ідентичності, не гребуючи тиском на «внутрішніх» і «зовнішніх ворогів», на тих, хто думає інакше. Останнім часом я багато переглядаю російських книжок на воєнну тематику. Мушу сказати, що ця література значно змінилася, вона стала національно орієнтованою, насиченою матеріалами про російський патріотизм. Інакше кажучи, в Росії відбувається потужна зосереджувальна діяльність із формування свого націонал-патріотизму.
Євросоюз, приміром, більшість вважають ліберальною та позбавленою націоналістичних віянь формацією. Але не так давно в Берліні відбувалася дуже цікава виставка, де країни об’єднаної Європи представили свої певні символи, фотографії, які репрезентують ту чи інші країну. Коли ж науковці підбили підсумки виставки, то виявили, що більшість державних символів є націоналістичними в класичному розумінні цього слова. Тобто в Європі, по суті, немає процесу розмивання ідентичності, а навіть навпаки. А між ліберально-націоналістичною Європою і націонал-патріотичною імперською Росією є окрема держава — Україна, в якій абсолютно занедбано все, що пов’язано з національною пам’яттю. На екрані телевізора ми можемо побачити лише українські шаровари та борщ, культурне виховання дітей у школах — на примітивному рівні, практично немає якогось патріотичного освітнього напрямку. На тлі надзвичайно потужного формування націонал-патріотизму в Росії та націоналізму в Європі Україна залишається державою з поміткою «самоліквідація».
Коли йдеться про те, що Москва — це один із ворогів українського відродження, багато говорити не доводиться. Це боротьба проти надзвичайно потужного імперського центру.
Як на мене, провінціалізм — не що інше, як синонім малоросійства, один із проявів культурної слабкості, відсутності національної еліти. Тобто внаслідок браку освіти, внаслідок колоніального та постколоніального синдрому люди не розуміють національних інтересів. Звісно, цей феномен значно послаблює український рух і державу загалом.
Кочубеївщина ж — це яскравий приклад зрадництва, перехід українських еліт на бік сильнішого, на бік московського імперіалістичного центру. Ми й сьогодні бачимо випадки, коли економічні, культурні й політичні еліти не живуть у тілі української державності та її інтересів, таким чином намагаючись вибороти якісь преференції від Москви. Власне, ким був Кочубей? Це був зрадник (який пізніше став героєм Росії) важливих державних справ, що їх провадив Іван Мазепа; він став символом зрадницьких еліт, які перебігають на бік сильнішого. Під кутом зору української ідеї, історичної пам’яті такі символи, очевидно, доцільно розглядати як зрадницькі. Хоча, з огляду на історичну об’єктивність, для зради було дуже багато передумов, створювалися такі ситуації, що зрадники обирали саме такий варіант перебігу подій.
Водночас українців тут важко звинувачувати. Є приклад Польщі, де існує доволі потужна національна ідея. Але після її приєднання до соціалістичного табору, яким керували з Москви, свідомість громадян зазнала значної радянізації, і еліта так само стояла перед вибором напряму діяльності. Порятунок своєї країни шляхом зради ідеалів соціалізму, який мав широку підтримку серед політичної еліти Польщі, розглядався як щось неприпустиме. Однак у Польщі була католицька церква, яка з гідністю витримала цей шалений тиск радянської влади й стала важливим духовним осередком під час революційних подій 1980 років, коли Польща фактично відродилася.
В Україні, на жаль, настільки ж потужної духовної сили не було, внаслідок чого ми й досі вважаємо Новий рік важливішим за Різдво. Різдво значною мірою взагалі не розуміється як свято, духовне відродження. Хочу зауважити, що Новий рік — це лише примітивна календарна дата, яка не має під собою духовного підґрунтя. Ті дії, «авторитет», яким нинішній Президент намагається привернути увагу суспільства до Різдва, дуже погано спрацьовують. Не дивно, що весь цей комплекс проблем негативно впливає на стан свідомості людей.
«КОМПЛЕКСИ ТІ САМІ, ФОРМИ — ІНШІ»
Тарас ВОЗНЯК, головний редактор культурологічного часопису «Ї», Львів:
— Зараз ми маємо, на жаль, ті самі українські комплекси, котрі були й того часу. Інша річ, що змінилися їхні форми. Тут є і безсумнівний український провінціалізм, персоніфікований у фігурі нашого Президента, щодо якого є великі сумніви. По-друге, комплекс кочубеївщини, другорядності, зрадництва, котре тепер процвітає й у Верховній Раді, й в «українському» уряді. Й Москва нікуди не поділася — як сусід, котрий важким пресом тисне на Україну, в тому числі — на тих закомплексованих провінціалів в українській політиці. Це ми бачимо з історії з постійною газовою веремією, котра ніяк не може закінчитися, також із невизначеності щодо мови, релігії, культури — чи є ми, чи немає нас? Можливо, трішечки зменшилася кількість спроб змінити ментально, культурно Росію з українського боку. Хоча, звичайно, в сучасній російській культурі є достатньо людей, котрі туди вносять певну лепту, хоча це не має такого масштабного виміру, як було після Переяславської угоди.
«...МИ НЕ ВМІЄМО УТРИМАТИ ДЕРЖАВУ»
Євген ГРИЦЯК, лідер Норильського повстання 1953 року:
— Взагалі Шевельов мені подобається. Він дуже правильно колись написав, що українська мова тільки тоді відродиться, коли стане престижною. Вона повинна бути державною і цікавою для всіх. За милозвучність її ніхто вивчати не буде. Я з ним повністю погоджуюся. Статтю «Москва, Маросейка» читав.
Москва для нас завжди була ворогом. Розкажу вам на прикладах. Приїжджаю я в мордовську тюрму Розаївка. Застаю в камері одного чоловіка, він відрекомендувався — донецький інженер Орлов, отримав сім років за участь у якійсь російський підпільній демократичній партії. Це ще за радянських часів. Потім відрекомендувався я. Кажу, що дали двадцять п’ять років, що повторно заарештований, що був у Норильську. Так він мені каже: «О, батюшки! Как же это мы с вами раньше не познакомились? Как бы вы нам пригодились, у вас такой опыт, да вы бы ничего не делали, только сидели и подсказывали, что делать, а вас охраняли бы двадцять пять молодцев». Він так захопився мною! А потім каже — а зараз я вам розкажу про свої плани, яка програма тощо. Взяв аркуш паперу, олівець, написав зверху — «Бог» і обвів у кружечок. Це означало, що Бога поки що чіпати не будемо. Він малював різні квадратики, лінії, одним словом, намалював цілу схему. При цьому все розказує, коментує. Я дивлюсь, а України там немає. Запитую його: «Яке ви місце відводите Україні?». Він каже: «Вы что, с ума сошли? Вы понимаете, что значит Россия без Украины? Это уже не Россия». Тоді я йому відповів: «Кепські ваші справи. Ми так не думаємо». Більше з ним ми не говорили. Ніч переночували, а зранку він пішов, навіть не попрощавшись зі мною. Так от вони налаштовані проти України. Причому він вважав себе російським демократом.
Мав я й інші розмови з цього приводу. Пам’ятаю, як одного разу, сидячи на нарах, один із росіян розповідав мені, що немає ніякої різниці між Україною та Росією. Я з ним, звісно, не погоджувався... Це тривало довго. Нарешті його викликали на етап, і він, вже стоячи біля дверей, повернувся до мене і, киваючи пальцем, сказав: «Ви подумайте над цим». Мені, чесно кажучи, хотілося кинути в нього черевика, але двері вже зачинилися за ним.
Ще один випадок був у Володимирський тюрмі. Також мав розмову одразу з двома москалями. Вони мене довго заїдали за наш націоналізм, казали, що це ви — західняки — хочете незалежної України, а вся східна частина хоче бути з Росією. А далі кажуть мені, що ми проведемо плебісцит в Україні — й... А я їм у відповідь: «Та ви в себе проводьте плебісцит, розберіться зі своїми проблемами, ми самі проведемо плебісцит». Ми так на цьому ґрунті заїлися, що я мусив відійти від них та й взагалі попроситися в іншу камеру.
Що стосується українського провінціалізму. Я б тут сказав, що нам здебільшого присутній комплекс «моя хата скраю». Навіть ОУН, яка була високопатріотичною організацією, якось не вписувалася в міжнародну політику, ми «варилися» тільки у своєму соку. Наша загальнонаціональна хвороба — ми не вміємо утримати державу. Поляки після двохсот років залежності відродили свою державу. А ми — навіть тепер, коли маємо незалежність, ніяк не можемо відродити державність. Закони не працюють, громадянину нема на що спертися, жодного державного захисту. Ми не маємо чіткої політики — як то кажуть: «Одні пішли до ліса, другі до біса». Не знаємо, хто ми та що ми.
Комплекс кочубеївщини. Взяти, наприклад, Семена Палія, який пішов воювати за Петра Першого проти України, проти Мазепи. Ми не тільки не підтримуємо своїх вождів, а й часто здаємо їх, щоб врятувати свою шкуру. Приклад. Колись на фронті я зустрівся з одним українським сержантом, старшим за мене, — родом з Алмати.. Він дуже добре знав українську мову, наші погляди збігалися. Ми розуміли, що Москва — наш ворог, і ми воюємо за нього, інші українці — з того боку, воюють за німців. Як відомо з історії, Австрія і Росія воюють, а українці гинуть. Я запитую цього сержанта: «Чому це так? Чому ми воюємо за наших ворогів?». — «Ти не знаєш? Тоді слухай», — каже він. Розповів мені анекдот: «Іде Перша світова війна. Солдатів усіх армій напучують, щоб ніхто не боявся смерті, а якщо хтось і загине на фронті, то, не маючи жодних перешкод, одразу потрапить на небо. І от, загинули — англієць, німець і українець. Опинилися вони перед брамою в рай — постукали. Вийшов святий Петро: «Що за люди? Що вам потрібно?». Вони кажуть: «Ми загинули на фронті, нам сказали, що ми можемо потрапити в рай». Святий Петро каже: «Так, є таке положення, але ми приймаємо не всіх, а лише тих, хто знає, за що загинув». І питає англійця: «Ти за що загинув?». Той каже: «За імперію». «Добре, приймаємо», — відповідає святий Петро. «А ти за що загинув?» — питає німця. Той каже: «За дисципліну». — «Гаразд, проходь», — пропускає його святий Петро. А далі питає українця: «А ти за що загинув?». Українець почухав потилицю й каже: «Та я знаю... казали, що землю даватимуть, ще щось». Святий Петро відповідає: «Ну якщо ти не знаєш, за що воював, тоді ми таких не приймаємо».
Нам потрібно буде ще багато часу, щоб позбутися всіх цих комплексів. Жириновський колись казав, що в Росії за рік скоюється 80 тисяч убивств. Вони постійно б’ються між собою, але коли постає питання — «За Россию!», вони — як один. А ми — ні, ми не знаємо чого ми хочемо.
«А ЩО МИ, ВЛАСНЕ, РОБИМО ДЛЯ СВОЄЇ КРАЇНИ?»
Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент:
— Безумовно, три складові, про які писав Юрій Шевельов, і досі панують в Україні. Феномен часто згадуваного малоросійства українці можуть подолати лише шляхом нарощуванням власної гідності. У цьому питанні в жодному разі не можна відкидати націоналістичні позиції й Дмитра Донцова, й Миколи Міхновського. Трагедія Юрія Шевельова полягає в тому, що він багато критикував «вісниківців», які зробили надважливий внесок у подолання цього малоросійства. Сьогодні в українському істеблішменті досі існують подібні суперечки — деякі представники еліти визнають малоросійство, провінціалізм, але вважають, що націоналістичні традиції тут не допоможуть. Я не згоден з підходом Ярослава Грицака і Тараса Возняка, які піддають гострій критиці українські партії націоналістичного спрямування і наголошують на цілковитій толерантності. Але ситуація в Україні набагато складніша. Як казав Юрій Іллєнко, ми живемо в інформаційному просторі, який можна назвати блокадою.
Потрібно зрозуміти, що не так важлива сама фіксація комплексу малоросійства, він очевидний, як шляхи його подолання. Зрозуміло, що без інформаційного розблокування терапевтичних цілей досягти буде важко. Коли телебачення, радіоефір і преса захоплені українофобами, то позитивні перспективи розвитку України просто неможливі.
Комплекс малоросійства і кочубеївщини між собою тісно пов’язані. Тут, як на мене, йде мова про певну конкуренцію між елітами, яка справді часто супроводжується зрадою інтересів. Відомо, що Кочубей спочатку був у складі старшини, наближеної до гетьмана Мазепи. Пізніше він справді перейшов на бік ворога. Однак це було зумовлено не так інтелектуальним протистоянням з Мазепою, як особистими причинами, і подібні речі яскраво характеризують українську еліту, представники якої не можуть подолати особисті образи заради національних інтересів. Виходить так, що людина, образно кажучи, звертається до царя-батюшки, піклуючись лише про власні інтереси. Юрій Шевельов досить влучно окреслив це явище словом «кочубеївщина». Тобто, якщо малоросійство стосується усього народу, то кочубеївщина — це щось елітарне, в негативному сенсі.
Розглядаючи активність чи пасивність українського народу в історичному поступі, я намагаюсь відмовитися від зовнішніх причин. Москва, може, й ворог, але якщо ми самі за 20 років не спромоглися вибудувати україноцентричну історію, то чому, власне, Москва за нас має це робити? Багато хто ображений на Москву, але ж у неї є свої інтереси, Росія має свій шлях, хоч яким би він був. Ми справді можемо охарактеризувати його як імперсько-месіанський, але це, по суті, виправдано. Росія — величезна країна, й її керівництву потрібно якось утримувати під одним гаслом багато різних за своїм етнічним складом територій. Тому я б не займався демонізацією її образу щодо України.
Питання полягає в тому, а що ми, власне, робимо для своєї країни? Я не звинувачуватиму пересічних громадян, оскільки серед самої еліти немає розуміння того, що не можна, приміром, називати події Другої світової війни «Великою Вітчизняною війною». У жодній іншій країні світу не фігурує така назва, проте для французів чи поляків ця війна теж була вітчизняною. У середовищі еліти, істориків досі панує атмосфера «кочубеївщини», коли окремі особистості до виборів президента проголошують одні ідеї, а після оголошення результатів займають зовсім інші позиції. У цьому питанні серед російських політиків та істориків існує певний консенсус, у них є уявлення про те, де Росія починається та де вона закінчується.
Наші ж історики чомусь бояться сказати про те, що в Київській Русі жили предки українців, бояться назвати Голодомор геноцидом українського народу, при тому, що сам засновник терміна «геноцид» — Рафал Лемкін — погоджувався з цим. Окрім того, ми постійно діємо, оглядаючись на Москву. Ця традиція якраз тягнеться з часів Кочубея, коли українська еліта зверталася до царя з проханням прийняти її під руку государеву. Росія в цих питаннях займається виключно поглибленням такої традиції. В Україні ж більшість міст півдня відмовляються шукати свої витоки, вважають, що походять від Катерини ІІ, тобто з кінця XVIII століття.
Часто можна почути думку, що історик не повинен бути патріотом, але внаслідок такого погляду в суспільстві утворюється вакуум. Коли авторитетний історик чи політик говорить про те, що патріотизм і націоналізм — це погано, народ перестає розуміти, звідки ж він, врешті, походить. Грубо кажучи, якщо патріотом бути не модно, суспільство шукає інший вихід, йому вчасно підкладають під руку російський націоналізм. Дуже влучно пише Оксана Пахльовська про те, що на інтелектуальному рівні народ прагне конкретних героїв, конкретних уявлень.
Звісно, в Україні існує не лише проблема ставлення до Росії. Окремо слід відзначити ідеалізацію західної цивілізації. Не можна робити примітивне протиставлення на кшталт: Росія — це темрява, Європа — це світло. Завжди потрібно думати про те місце, яке ми зможемо зайняти в Європі; про те, що її керівництво — це досить прагматичні люди, які не прийматимуть Україну у свій культурний світ з широкими обіймами. Європа пропонує сценарії, відповідно до яких Україні теж доведеться відмовитися від деяких національних інтересів.
Підкреслюю — не можна зводити все до Москви як страшного ворога українського народу, це недостатньо відображає складність тієї ситуації, яку сьогодні маємо.
«УКРАЇНСЬКЕ «ВІКНО» ВРЕШТІ-РЕШТ ЗАПРАЦЮЄ»
Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор Українського Католицького Університету, Львів:
— Мене, по-перше, вразив високий професіоналізм автора цієї статті. Шевельов не просто викладає якісь тези — він імпровізує, як піаніст високої кваліфікації, який вільно гуляє по клавіатурі. Отож читати його статтю — справжня втіха, бо це імпровізація, але талановита, науково обґрунтована. Друге враження. У статті Шевельова дуже чітко проглядається візія, з якою я вперше ознайомився у російського історика Ключевського, а саме — про те, що були хвилі цивілізаційного впливу України на Росію, що малоросійська теза про те, що саме російська культура домінує, а українська — це щось таке вторинне, йде від комплексів, а не від історичної правди. Ключевський говорив про три хвилі просвітництва, яке йшло з Києва, з України на Росію. При цьому дуже чітко, виразно з цієї статті видно, що спочатку існувало суто українське цивілізаційне вікно в Європу, через яке Україна досить довго вела активне спілкування з Європою. Тож українське бароко було б немислимим без цього цивілізаційного вікна. І дуже чітко з цієї статті видно, як Петро, а потім Катерина остаточно, наглухо забили це українське вікно, а прорубали вікно в Європу через Санкт-Петербург. Відтак циркуляція нових ідей з усіма можливими наслідками вже йшла не через Київ, а через Санкт-Петербург.
Сьогодні ми маємо ситуацію, коли працюють обидва вікна і йде величезне змагання між російською та українською культурами за те, як ітимуть ці потоки. Сьогодні Росія робить все у своєму стилі, тобто тяглість суто російських прийомів триває. Ідея «Русского мира» — це є, власне, ідея забезпечити циркуляцію російського вікна в Європу й отримання Україною цивілізаційних благ, уже перероблених російською свідомістю. Наслідок цієї боротьби сьогодні важко окреслити з науковою достовірністю. Я, звичайно ж, переконаний у тому, що українське вікно врешті-решт запрацює. Поки що ж воно працює не так, як слід. І досі з Європою в нас більше контактів у тому плані, що ми отримуємо, радше, відходи європейської цивілізації. А сама українська культура перебуває в дуже закомплексованому стані. Але я переконаний, що в майбутньому українське вікно запрацює! Хоч сьогодні, повторюю, ми опинилися у стані невизначеності, коли й українська, і російська культура мають перемоги, але мають і поразки.
«НАМ БРАКУЄ СВОГО «Я»
Леонід КРАВЧУК, перший Президент України:
— Я пригадую певні російські премії в мистецтві, якими раніше нагороджували за кращі історичні художні полотна чи кращі твори мистецтва, літератури. Найперше вони нагороджували, наприклад, «Куликове поле», тобто такі історичні події, які підносили патріотизм у Росії, виховували у людей гордість за те, що історія Росії така велична, могутня, і звідси ідуть корені того, що сьогодні має бути саме так, ця історія повинна продовжуватись, і Росія повинна бути у глобалізованому світі однією з тих, які мають велику історію і заслуговують на достойне місце в глобальному світі. Тобто вони дивляться на історію, минуле як завтрашній день, яким він має бути для Росії.
Також вони продовжують привласнювати собі не просто межі, скажімо, сучасної Росії, а й продовжують привласнювати історично, територіально, ментально, літературно тощо і історію землі, на якій ми з вами живемо. Тобто нашу історію, яка набагато глибша, набагато досвідченіша і набагато старша, ніж чисто російська історія. Скажімо, вже цього року ми маємо святкувати принаймні дві великі дати: 1160 років з дня заснування на нашій землі древньої київської держави і 1100 років з дня першої дипломатичної угоди — договору між Київською Руссю і Візантією. Це ж Київська Русь — історія нашої землі, нашого фундаментального історичного минулого. А ми про це чомусь кажемо «між іншим»...
Ось минулого року ми святкували 1000-ліття Київської Софії. Прийшов Янукович, виступив з промовою. Це добре. Але немає системного підходу. Має бути українська історія, яка бере свої корені з Київської Русі і глибше. Чому це для нас важливо? Тому що нас хочуть, будемо говорити відверто, зробити дуже молодими, недосвідченими, мовляв, нам лише 20 років, тому ми ще недовершені, не маємо справжньої державності. Вони це дуже серйозно використовують проти нас. Я дивився підручник російської історії, за яким зараз навчаються молоді люди Росії — студенти і учні старших класів: там прямо сказано, що Україна — не є природним державним утворенням (!) і як така вона не має історичної перспективи. Тобто у їхніх концептуальних підходах закладена думка, що на цій території були зовсім інші утворення, які потім розпалися за відомих історичних причин, і сьогодні центром усього є Москва, а не Київ. А якщо і визнається Київська Русь, то вона ділиться на три: Росія, Україна і Білорусь. І ми знову ж — частина одного великого, яке знаходиться не на нашій землі.
Тобто ми ще не маємо державного мислення, маю на увазі українську інтелігенцію, владу, ментальність. Ми не розуміємо, наскільки для людей важливе історичне минуле. Візьмімо просто родину. Скільки я бував за кордоном: у Польщі, Угорщині, Австрії — я зустрічався з людьми і дивився, як вони знають свою історію, своє минуле. З цього — історія родини, батьків, дідів, прадідів — і складається велика історія держави. У нас, за деякими винятками, просто люди не знають. Запитайте: а хто був твій дід, прадід? Що вам скажуть? Він там десь працював, наприклад, коней любив — якісь фрагменти розкажуть. А щоб розповісти, як творилися ці прізвища, як вони народжувалися, як вони вкорінювалися в нашу землю, проростали потім до високих крон — цього абсолютно ніхто не знає і головне — не хоче знати.
Якщо людина не пишається своєю історією, пам’яттю, піснею, культурою, літературою, прізвищами, які підпирають нашу історію, то це неглибокі переконання, це не той фундамент, який об’єднує націю. Коли до цього часу ми кажемо, що в нас немає об’єднаної нації, об’єднаної сили, яка могла б підняти державу та владу і сказати, що це ми, це наша історія, ми тут стояли, стоїмо і будемо стояти. Вона виховується тільки на історичному минулому, яке поєднується, природно, з сучасними проблемами. Тому я ставлюся до вашого запитання з великим розумінням і підтримую те, що газета береться за такі речі. Думаю, це важливо для нашого державного будівництва.
Щодо Шевельова. Кожен із цих ворогів, або, скажімо, напрямків нашої меншовартості, недолугості вимагає подання дуже великого матеріалу. Але я поділяю якщо не стовідсотково, то сам підхід. Тому що нам справді свого «Я», своєї великості, не за рахунок приниження інших, а великості як народу, держави, навіть величності, не побоюся цього слова, бракує. Ми десь хуторяни, ми ще не можемо піднятися до державного мислення. Я б до цього додав недовершеність нашої еліти. Ми ще не довершені як українська еліта, як люди, що здатні жертвувати за державу, її майбутнє, здатні пишатися, відстоювати, стояти, коли ставлять на коліна.
Нам потрібно увібрати те, що є основою. Ми ж живемо, розвиваємося, попри все ми не просто живемо, а й пишаємося нашим українством, у тому числі за межами України. Я зустрічався з українцями в багатьох країнах світу — у Канаді, США, Франції, тій же Німеччині нещодавно — люди, які продовжують наше історичне минуле, вболівають за Україну, вивчають українство з позицій європейського мислення. Я погоджуюся з багатьма їхніми висновками, в тому числі статтями, літературними творами. Тобто ми не можемо вже так прибіднятися і весь час говорити про своє погане минуле.
Нам треба шукати краще у своєму житті, пишатися цим. Коли ми почнемо це робити, нас почнуть поважати. Коли я слухаю вождів, лідерів минулого і сучасного, депутатів — просто соромно стає за себе і цих людей. Вони не розуміють, що коли вони самі себе принижують, то вони принижують і народ. На них дивляться як на людей меншої вартості і кажуть: ви самі кажете про себе погано.
Чому Медведєв оголосив Рік російської історії? Вони хочуть піднести рівень мислення, історичної пам’яті, минулого, щоб молоде покоління, яке зараз живе, увібрало в себе краще, що є в історії, навіть якщо це перебільшення. Візьміть грецьку міфологію. Я багато разів бував у Греції. Ми ж знаємо, що це міфологія, але яку вони приділяють їй увагу! Що вони греки, все починалося звідти, усе це виховує в людей почуття гідності за своє минуле, і навіть міфи вони перетворюють на історію, інколи ця історія стає настільки захопливою, привабливою і цікавою для кожної людини, що вона пишається тим, що було тисячу років тому. А ми трипільську культуру підняли, потім опустили, ще щось з Київської Русі підняли, потім опустили. Тепер я назвав ці дві дати, ми до них трішечки підішли, зробили крок, а потім зупинилися, тому що, можливо, у нас не вистачає знань, бажання, ніхто не хоче очолити цієї справи. Думаю, що нам усім разом і ЗМІ треба підносити людей до вершини історичного мислення, вершини величі українства у світі і українства як держави. Ми розвиваємося і ми будемо державою. Я в цьому глибоко переконаний.
