У «Дні» №198 за 2 листопада 2011 року вийшло велике інтерв’ю, яке Іван Капсамун узяв у політолога й директора Інституту глобальних стратегій Вадима Карасьова, «Столітня українська криза закінчується». Подумалося: невже «розруху в головах», яка лютує за діагнозом професора Преображенського (М. Булгаков «Собаче серце»), ось-ось остаточно в нас буде переможено? На жаль, я рано зрадів, оскільки підзаголовок свідчив: «Пострадянський простір стоїть на порозі буржуазних революцій...»
Виходить, що Україна як елемент «пострадянського простору» якщо не сьогодні, то завтра виявиться епіцентром радикальних перетворень, які сміливо й рішуче провадяться нашою фінансово-промисловою, тобто буржуазною елітою. Навіщо? Очевидно, щоб звільнитися від пригноблення та утисків. Але утисків від кого? Та більше ні від кого, як від своїх же «однопартійців» — від усієї своєї «рідної» більшості у ВР, від голів облдержадміністрацій, регіональних служителів Феміди тощо. Щось тут не сходяться кінці з кінцями.
Усі двадцять років незалежності нашої країни соціально-економічні та політичні суперечності мали стабільну тенденцію загострення. Схоже, що це загострення було породжене вакуумом, який утворився в морально-духовному середовищі суспільної свідомості України після серпня 1991 року. А із закінченням двох десятків років ми, цілком природно, маємо неминучий при цьому результат, коли країна, за словами Віктора Баранова, «нестримно скачується в безодню гуманітарної катастрофи» (див. «День» №204, «Зона гуманітарної катастрофи»).
Але чому ж так сталося? Адже було ж ліквідовано задушливий і гнилий тоталітарний комуністичний режим, стали загальновідомими факти, які доводять його антилюдське єство, Парламентська Асамблея Ради Європи прирівняла сталінізм до нацизму, а все одно ті, хто називає себе комуністами, ніяк не хочуть угамуватися: ставлять пам’ятник Сталінові в Запоріжжі, чіпляють його портрети на маршрутки в Севастополі і при будь-якій слушній нагоді люблять погратися в радянську символіку. Невже широкого інформування громадян, тієї відкритої боротьби думок і ідей, яка зародилася в нас із розпадом СРСР, не вистачило, щоб українська суспільна свідомість розірвала рабські окови агітпропівської однодумності і стала вільною? На жаль, доводиться визнати, що це справді так.
Відпущена у «вільне плавання» боротьба думок і ідей за минулі двадцять років з моменту загибелі комуністичної наддержави замість торжества демократичних засад і народовладдя поступово перетворилася в Україні на нестримне домінування антинародного угруповання, що відкидає всі моральні принципи й загальнолюдські цінності. Для свого самозбереження вона не проти побалувати виборців порожніми обіцянками, про які негайно після виборів забуває, затіяти реформи, що виявляються ще одним урізуванням соціальних гарантій і прав простих громадян, розчистити своє «місце проживання» від політичних конкурентів шляхом відвертої наруги над судово-правовою системою, вкотре блиснути лицемірним проголошенням боротьби з корупцією, без якої це кланово-олігархічне угруповання існувати не здатне, тощо. Проте, як би сьогодні владні кола не старалися, їхні дні полічено. Системну кризу, яка вразила країну, жодні реформи побороти не в силах. Особливо тоді, коли світ на порозі глобальних соціально-економічних і політичних потрясінь.
Чесно зізнаюся, як ці потрясіння щодо України варто назвати, ваш покірний слуга не знає, але впевнений, що вже точно не «буржуазною революцією». Проте хіба в назві річ? Головне — саме зміст назрілих у нашій країні системно-інституційних перетворень. Цим перетворенням було присвячено дві мої останні публікації («Українському суспільству необхідно відтворити свою духовно-моральну основу», «День» №147-148, і «Потрібно вийти на новий рівень мислення», «День» №175-176). У них ішлося про кінцеву мету зміни мислення українського соціуму і про шлях (спосіб) утілення всіх цих перетворень у життя.
Питання: чи повинно це сьогодні цікавити громадян, на чию шию нахабно сіла «Партія влади», і тих, хто, думаючи про долю своїх дітей і онуків, стурбований загрозою подальшому існуванню держави Україна? Очевидно, так (а можливо, я помиляюся?) Але тоді чому навіть при моєму оголошенні про своє know how у вашій шанованій газеті ні від кого не надійшло жодних запитань? Усім ліньки їх ставити, чи просто ніхто нічого не читає, а мріє у всеозброєнні знову «Зимовий штурмувати»?
Здивував лише економіст Роман Кучеренко («Про «людину надії» і суспільство дії», «День» №203). Він стверджує, що зміна свідомості своїх громадян — невдячна річ, ініціатор якої постраждає, оскільки вони «зненавидять його». Але за що? За те, що він подарую їм можливість жити у країні, де немає корупції, а влада безкорисливо служить народові, і де немає тіньової економіки, а знання та здібності людини гідно оцінюють? За те, що його ідеї благотворно вплинуть на розвиток країни, авторитаризм, клановість і пожадливість назавжди підуть у небуття, а святих прав та свобод людини суворо дотримуватимуться? Саме за все це «зненавидять»? Де ж здоровий глузд? Його немає, а є деградація інтелекту та дезорієнтація свідомості.
На цю тему я готовий сперечатися з ким завгодно. Але де ж ви, мої шановні опоненти?
Бажаю вам всього найкращого!
