Барокова примха «Веселой Елисаветъ»
У п’ятницю, 9 грудня, о 10.05, на Першому Національному — нова прем’єра документального фільму із циклу «Київська старовина. Світ мистецтва».
«Мета творця — лише дивовижне і вражаюче. Той, хто не в змозі здивувати — нехай іде до скребниці, тобто — стане конюхом», — говорив перший італійський бароковий поет Джамбаттіста Маріно.
Час імператриці Єлизавети, доньки Петра I, — це епоха, коли у вітчизняному мистецтві панував розкішний і пристрасний стиль бароко. Чарівна і весела «Елисаветъ», здавалося, уособлювала цей стиль. Дипломати говорили про неї як про найвродливішу принцесу Європи, вона любила музику, грала на багатьох інструментах, складала пісні, прекрасно танцювала.
Батько мріяв видати доньку за короля Франції Людовіка XV. Але у Версалі відхилили цю пропозицію — мати дівчини у минулому була пралею і на час народження «Лізоньки» ще не повінчалася з російським імператором.
Якби французький двір не знехтував незаконнонароджену наречену, не судилося б відбутися іншому шлюбу Єлизавети. Шлюбу таємному, морганатичному, про який заборонено було говорити вголос. І на землі Києва ніколи б не виникли дві визначні споруди великого італійця Бартоломео Растреллі, які назавжди змінили обличчя міста, — казковий Маріїнський палац і вишукана Андріївська церква.
Растреллі-молодший — італієць, який народився в Парижі, де і провів перші 16 років свого життя. Його батько — талановитий скульптор і архітектор з Флоренції, працював при дворі Людовіка XIV. Він опинився у Петербурзі, підписавши контракт з Петром I. Растреллі створив близько сімдесяти будівель, найвідоміші з них — Зимовий палац і ансамбль Смольного монастиря в Петербурзі, Катерининський палац у Царському Селі, Великий палац у Петергофі, палацові комплекси у Прибалтиці.
Про ціну еміграції
З неділі на понеділок, з 11 на 12 грудня, о 01.05, на каналі «1+1» у програмі «Аргумент-Кіно» — стрічка Вейна Креймера «Перетинаючи кордон».
Основна сюжетна лінія фільму розповідає про нелегальних гастарбайтерів, що потрапили до Сполучених Штатів Америки через різні причини. Іммігранти намагаються легалізувати свій статус — у когось це виходить, а в когось ні...
Постановник фільму Вейн Креймер сам іммігрував до Сполучених Штатів. Він народився й до 21-річного віку прожив у Південно-Африканській Республіці. 1986-го переселився за океан і став американцем. Не знаю, якою була історія отримання ним громадянства, але, вочевидь, Креймер узявся за цей фільм, за цей сюжет не випадково. Безумовно, він вкладав у нього власний пережитий досвід. Йому аж ніяк не байдуже. Якоюсь мірою він ще раз переживав своє минуле, це прагнення поділитися з людьми, зі світом — нехай опосередковано, через сюжет ігрового фільму — чимось дуже особистим. Власне, той випадок, коли особисте є очевидною частиною загального, що особливо хвилює також багатьох українців, які упродовж останніх десятиліть знову — по світах.
І треба сказати, що Вейн Креймер, про творчі здобутки якого йтиметься у спеціальному сюжеті, зафільмував жорстку й вочевидь правдиву соціальну драму, в якій важко помітити якусь нотку фальші. Власне, одне з головних питань, які ніби ставить цей фільм перед, потенційними емігрантами: а на що ти готовий, на які жертви заради легітимного життя у благословенній Америці? На що ти підеш, щоб отримати омріяну «грин-кард»?
Власне, герої фільму «Перетинаючи кордон» також часто ставлять перед собою це питання. Але, звісно, як воно й буває у житті, кожен із них має на нього свою відповідь. І часто — це серйозний моральний вибір, навіть жертва, ціна якої може бути дуже високою.
У фільмі «Перетинаючи кордон» знімається зірка американського кінематографа останніх чотирьох десятиліть — Гаррісон Форд. Грає достойно, належно. Він вкладає частину свого таланту в сюжет, який, гадаю, не залишить вас байдужими.
