Судовий процес у справі Кучми знову на точці замерзання. Зал засідання, де відбувався розгляд скарги адвокатів екс-президента, які опротестовують порушення проти нього кримінальної справи, покинув потерпілий Олексій ПОДОЛЬСЬКИЙ.
«Я вважаю, що суддя порушила мої права, — заявив у коментарі «Дню» пан Олексій. — Ми клопотали про перенесення розгляду справи, щоб мати можливість ознайомитися з нею. Усі мої клопотання було відхилено. Тоді я виступив із клопотанням про відвід судді, але і його було відхилено. На її думку, для цього нема підстав. Виходить так: Печерський суд поважає права Кучми, тому терміново розглядає його справу, а мої права на ознайомлення не поважає. У суду що — своя Конституція?»
Покидаючи зал засідання, Олексій Подольський зазначив, що він категорично проти, щоб розгляд справи продовжували без нього. Утім, на його думку, рішення сьогодні не винесуть. Тому що таких, як у нього, клопотань ще декілька. Натомість питання №1 сьогодні — це відвід судді, з участю якої неможливо адекватно продовжувати засідання.
До слова, Олексій Подольський також розповів «Дню», що Олександр Мороз та Олександр Єльяшкевич не були присутніми на розгляді справи. Останнього взагалі не визнано потерпілим. А Олександра Мороза не повідомили належним чином — інформацію про розгляд справи було надіслано на хибну адресу й на ім’я Морозова.
Відповідно дальше розгортання доленосної «справи» дістає все нові несподівані повороти.
Текст клопотання Олексія Подольського про відвід судді у справі Пукача містить чимало важливих фактів. Публікуємо його на шпальтах «Дня». Переконані, він додатково прояснить «темні сторони» найгучнішої справи останніх десятиліть.
Абсурдність української судової системи, що сьогодні не має жодного стосунку до Правосуддя, вимагає від мене звертатися з відводом судді А. В. Мельника до нього самого. Звертатися до цієї владної персони навіть тоді, коли я особисто цілком переконаний, що саме цей Андрій Володимирович Мельник скоїв дії, що містять ознаки кримінального злочину. Злочину, що має безпосереднє відношення до справи Олексія Пукача, у якій мене визнано потерпілим, а Мельник головував у засіданні суду. До того ж я фактично змушений розраховувати на те, чого за визначенням не існує у природі: на залишки сумління такої субстанції, як заступник голови Печерського суду, яким є все той же А. В. Мельник.
9 лютого 2000 року (коли до мого побиття залишалося рівно 4 місяці, а Георгію Гонгадзе — сім місяців і сім днів життя) у Києві, на Майдані Незалежності, було скоєно замах на життя народного депутата України Олександра Єльяшкевича. Невідомий зненацька вдарив потерпілого по голові, вірогідно, кастетом, про що свідчить характер поранення та перелом носа в ділянці перенісся. За свідченнями лікарів, О. Єльяшкевич дивом вижив, адже, як правило, удари такої сили й саме в це місце голови мають летальний наслідок.
Відразу у своїй першій заяві до правоохоронних органів та у показах слідчому депутат О. Єльяшкевич ґрунтовно наполягав на тому, що злочин проти нього скоєно на замовлення Леоніда Кучми, який на той час був президентом України. Символічно, що українське суспільство дізналося про звинувачення Л. Кучми з боку О. Єльяшкевича лише з передачі радіо «Континент», де саме той Георгій Гонгадзе, якого з часом убили на догоду тому ж Л. Кучмі, єдиний з усіх журналістів усіх українських ЗМІ дав прямий ефір постраждалому депутатові, що лежав у лікарні. (Як тут не згадати заяви до правоохоронців О. Подольського і 10, і 12 червня 2000 року, де він годинами після побиття називає замовниками злочину президента Кучму й міністра Кравченка. Нарешті, заяву ще живого Георгія Гонгадзе до М. Потебенька, де він просить у Генерального прокурора України захисту від так званих орлів Кучми — Кравченка, що вже влітку 2000 року почали полювання на нього.)
Що ж поєднує злочини проти О. Єльяшкевича, О. Подольського та Георгія Гонгадзе?
По-перше, мотиви замовника, якого вони викривали та якому заважали втілювати корупційну політику. Адже тоді — 2000 року — усі вищезгадані Громадяни були захоплені єдиною справою: вони послідовно, доказово, а головне — безкомпромісно викривали системну фальсифікацію другого обрання Л. Кучми президентом. Водночас кожен із них (О. Єльяшкевич у Верховній Раді України, Г. Гонгадзе у радіоефірі та на шпальтах «Української правди», О. Подольський у виданнях громадського об’єднання «МИ» та «Української перспективи») методами своєї професії й ідеологічною силою власних переконань боровся із злочинними намаганнями Леоніда Кучми узурпувати в Україні авторитарну владу за наслідками фальсифікації народного волевиявлення.
По-друге, після оприлюднення відомих плівок М. Мельниченка, де є вже доведені експертами докази мотивації та причетності Л. Кучми до всіх трьох злочинів, зв’язок між цими справами побачили навіть за межами України. (Тут свідомо не цитую відомих записів, щоб публічно не тиражувати звірячий антисемітизм, маніяцьку ксенофобію та матюкливу манеру непублічного спілкування Л. Кучми на теми його політичних опонентів, іноземних політиків-«друзів» і пересічних Громадян України.)
Саме цей зв’язок спонукав Парламентську Асамблею Ради Європи неодноразово, наполегливо й категорично рекомендувати Україні всебічно й об’єктивно розслідувати тісно поєднані конкретні злочини проти Г. Гонгадзе, О. Єльяшкевича та О. Подольського. Навіть Верховна Рада України була змушена дослухатися до Європи і своєю постановою (від 10 січня 2002 року) доручила правоохоронним органам України беззаперечно виконати рекомендації ПАРЄ: «1. ...Розпочати спеціальне розслідування справи щодо побиття народного депутата України О. Єльяшкевича, заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності м. Київ.
2. Передбачити в Державному бюджеті України 500 тис. гривень для проведення експертами, яких визначить Рада Європи, експертиз «таращанського» тіла та записів розмов у кабінеті Президента України щодо Г. Гонгадзе, О. Єльяшкевича та О. Подольського».
Натомість маємо 11 років спроб прокуратури, міліції та СБУ сфальшувати всі три справи з метою звільнення замовників від відповідальності та справедливого покарання.
Що ж до справи О. Єльяшкевича, тут до фальсифікації встигли долучити й Печерський суд. Долучити саме Вас, пане Мельник.
Спочатку в березні 2002 року на телекамери пролунали обіцянки міністра МВС Юрія Смирнова протягом двох тижнів розкрити справу Єльяшкевича. Пролунали саме в той час, коли О. Єльяшкевич блокував трибуну Верховної Ради з вимогою виконати резолюцію ПАРЄ та притягти до кримінальної відповідальності президента Кучму. Відразу після гучних заяв міністра його підлеглі терміново стрибнули в найближчу до Києва «зону» — Бориспільську ІТК №119. Там в оперативній картотеці в’язнів дібрали прийнятну для поставленого міністром завдання — наркозалежну — кандидатуру і протягом обіцяних Смирновим двох тижнів «оформили» розкриття. Чим вони трусили бідолашного Віталія Вороб’я, 22-річного системного наркомана: обіцянками чи тортурами, карцером чи «камерним пресом», ломкою чи дозою, а скоріше за все всім «комплексом оперативних заходів», — але так чи інакше юнак, який на той час вже сидів на нарах майже півтора року по інших статтях ККУ, раптово «згадав», що саме він і саме 9 лютого 2000 року скоїв випадковий злочин проти народного депутата України.
29 березня 2002 року МВС України відрапортувало про те, що справу О. Єльяшкевича передано до Печерського суду. Але міністр Ю. Смирнов, який на прес-конференціях браво звітував перед Л. Кучмою, якось забув повідомити суспільствові про те, що одним-єдиним доказом у справі є сумнівне зізнання В. Вороб’я. Генерал-полковник міліції, мабуть, посоромився похвалитися тим, що слідство під його безпосереднім і суворим наглядом навіть формально не допитало потерпілого — О. Єльяшкевича, навіть для галочки не провело процедури впізнання потерпілим обвинуваченого. Слідство не лише не повідомило О. Єльяшкевича про жодне своє рішення: про притягнення В. Вороб’я як обвинуваченого, про закінчення досудового слідства, не дало справи до ознайомлення ані Єльяшкевичу, ані його адвокатові. А навіщо ж «орлам Кравченка», що тоді оперилися у «смирновські беркути», такі дрібниці.
У такому вигляді справа О. Єльяшкевича опинилася в руках судді А. Мельника. І саме цей юрист-відмінник, із діда-прадіда — суддя, що з дитинства родинними вечорами усмоктував тонкощі судових процесів, навіть і не подумав відправити справу на додаткове розслідування, якого за визначенням вимагали «дитячі помилки» слідства. Натомість витратив лише кілька годин, щоб почитати справу й видати один із найвидатніших шедеврів печерського правосуддя.
Як і слідство, вирок суду, підписаний А. Мельником, містить один-єдиний доказ: самообмову В. Вороб’я. Суддя А. Мельник, як і слідчі, не лише не запросив і не вислухав у судовому засіданні О. Єльяшкевича та його адвоката, а й узагалі не надав ледь не вбитому народному депутатові України процесуального статусу потерпілого у справі, щоб той не був стороною процесу. Відтак суддя А. Мельник позбавив О. Єльяшкевича конституційних прав і на захист власних інтересів та гідності, і на цивільний позов, і на апеляційне оскарження. Навіть копію вироку не надіслав потерпілому. А навіщо? Адже суддя Мельник чітко зазначив у вироку: «Поскольку участниками процесса не оспаривались фактические обстоятельства дела, ...суд признал нецелесообразным исследование иных доказательств по делу».
І тут виникають абсолютно слушні питання: А чи читав А. Мельник українську Конституцію? Ну хоча б ті розділи, де йдеться про принципи правосуддя та права людини? Чи полистав він хоч би раз Кримінально-процесуальний кодекс України, де йдеться про вимоги до судового слідства? Звідки він замість всебічності та об’єктивності судового слідства, замість презумпції невинуватості узяв оту «целєсообразность»? Невже цей ганебний вирок писав той самий Андрійко Мельник, що у юні студентські роки марив верховенством Права. Невже це саме він витягнув цю «целєсообразну» тухлятину з теорій свого тезки — Андрія Януарійовича Вишинського, — теорій «судових доказів та презумпції винуватості»? Саме тих людожерських теорій, що обслуговували фізичне знищення мільйонів українців?
Та що нам освітянські та особистісні проблеми пана Мельника — краще повернімося до ґрунту: до його посадових інстинктів.
Чи усвідомлював А. Мельник, з його рівнем кваліфікації та освіти, що його брутальні порушення процесуальних вимог та законів України є кримінальним злочином, коли він, з одного боку, свідомо засудив невинного, а з іншого — так само свідомо захистив справжніх злочинців? Я стверджую — так.
Чи усвідомлював А. Мельник, у чиїх інтересах він свідомо порушував закон та ґвалтував долю і права цілком конкретних людей, відтак, розраховував на відповідний владний гонорар, навіть у тому разі, якщо йому ніхто нічого не обіцяв? Я стверджую — так: не міг не усвідомлювати, а відтак — розраховував на владну вдячність замовників замаху на О. Єльяшкевича.
І тут я маю великий сумнів, що цей судовий процес взагалі відбувався вживу: поза межами судового паперу. Маю сумнів, що межує із впевненістю: у цьому процесі взагалі не було інших реальних учасників, крім судді А. Мельника та справжніх замовників замаху на О. Єльяшкевича — Л. Кучми та його родинно-політичного оточення.
Чим іншим, крім панічного страху А. Мельника та розумінням власної кримінальної провини, можна пояснити ще один посадовий злочин, що скоїв А. Мельник, але тепер уже як адміністратор — заступник голови Печерського суду. Він свавільно, порушуючи Конституцію та всі закони України, замітаючи сліди власних злочинів, нахабно — протягом шести років (!) — не подає апеляційну скаргу потерпілого до Апеляційного суду. А як він може віддати на офіційний розгляд свій вирок щодо В. Вороб’я, де власноруч прописав докази свого злочину? Як самому лізти у петлю, коли А. Мельник дізнався, що немає вже навіть фальшивого зізнання засудженого ним Вороб’я? Що той дав офіційно запротокольовані покази про те, що обмовив себе і взяв на себе замах на О. Єльяшкевича. Більше того, не лише засвідчив про всі методи, що застосовували до нього посланці Ю. Смирнова, а й назвав їхні імена, звання і посади. А найголовніше про те, що існують неспростовні докази абсолютного алібі В. Вороб’я, який не міг бути 9 лютого 2000 року в Києві на майдані Незалежності.
Упевнений, що не одразу, але обов’язково А. Мельник відповідатиме перед народним правосуддям українців (зроблю все, що від мене залежить, щоб це символічно відбувалося у приміщені саме Печерського суду). Адже злочинні дії цього судді, що за покликанням мав би захищати громадянина від свавілля влади, за мотивами й підлістю нічим не відрізняються від того насильства, на яке погодився О. Пукач у обмін на владну ласку.
Тепер, коли знаємо правду про справжню роль і покликання А. Мельника у справі щодо О. Пукача: спрацювати на інтереси замовників вбивства Г. Гонгадзе, є пояснення брутальним порушенням Конституції та законів України, до яких вдався головуючий нашого судового засідання, і ми — учасники процесу — стали свідками цього.
Адже саме А. Мельник у інтересах — навіть не теперішньої влади, а саме замовників вбивства — зробив цей процес закритим, щоб і українське суспільство, і міжнародна спільнота чули не факти про цю справу, а дивилися і слухали інсинуації про якісь міфічні спецслужби, шпигунів та підступні заколоти. Ті маніпулятивні дурниці, на створення і розповсюдження яких родина Л. Кучми: Віктор Пінчук та Олена Кучма, — витрачає десятки мільйонів доларів, як в Україні, так і в усьому західному світі.
Адже саме А. Мельник вилучив з процесу справу міністра Ю. Кравченка, якого жорстоко вбили, щоб обірвати живу нитку, яка міцно пов’язує Л. Кучму та В. Литвина із злочинами О. Пукача. Тепер місію вбивць завершує А. Мельник, який свавільно прибирає Ю. Кравченка зі справи, але тепер — юридично. Чим, крім інтересів замовників вбивств і Г. Гонгадзе, і головного свідка замовлення знищення журналіста — Ю. Кравченка, можна пояснити те, що А. Мельник позбавив учасників процесу розгляду по суті, із свідками та експертизами, справи про вбивство Ю. Кравченка та фальсифікацію висновків щодо його самогубства. Справу, з якої стирчать і вуха, і сідниці як замовників, так і тих, хто за спиною українського суспільства та потерпілих надав політичні гарантії недоторканості родині Кучми після помаранчевої революції.
Майже переконаний, що головуючий А. Мельник попри всі мої аргументи і наведені факти залишиться у цьому процесі, щоб виконати поставлене замовниками завдання. Щоб завершити цей процес із максимальною вигодою для інтересів родини Кучми, і пересісти у крісло судді Вищого господарського суду України, яке, за моєю інформацією, йому вже пообіцяли після закінчення процесу Пукача.
Він впевнений, що йому не загрожує ні моя заява до Генеральної прокуратури про його злочини, ні звернення до дисциплінарних органів Ради юстиції України, які я обов’язково зроблю, щоб задокументувати для майбутнього Правосуддя і їхню позицію.
На сам кінець хочу звернутися не до судді, а до громадянина А. Мельника. Ви часто-густо зверхньо та іронічно посміхаєтеся мені в очі, коли я говорю про Конституцію, права людини та громадянську свідомість, та через раз наче обмовляєтесь і називаєте мене замість потерпілим — підсудним. Так само 11 років тому мені в очі посміхались і міліцейські, і прокурорські, коли я говорив про те, що злочини проти мене і Гонгадзе виконали негласні співробітники МВС. Пропоную вам спитати підсудного генерал-лейтенанта О. Пукача: чи є у нього настрій посміхатися сьогодні? А ще краще вийти на вулицю і зазирнути в очі українців. У очі, в яких ви не зможе не помітити, як у майбутнє України нестримно суне справжнє народне правосуддя, яке обов’язково знайде і свого Максиміліана Робесп’єра, і новітнього Нестора Махна.
