Автор книги «Ім’я троянди» — про те, чому брехня є частиною людської природи, як Берлусконі використав теорію змови, щоб залишатися при владі, і про любов та ненависть до свого найпопулярнішого роману.
«Я досягнув кінця свого важкого випробування», — сказав Умберто Еко, коли ми зустрілися. Еко — філософ, семіотик, романіст, книголюб та надзвичайно ерудована особистість — проводив 20-денний всесвітній тур, щоб популяризувати свій новий роман «Празьке кладовище»...
Книга є поверненням до улюбленої теми Еко — змови. Сімоне Сімоніні (головний герой роману «Празьке кладовище». — Ред.) — творець «Протоколів сіонських мудреців», сфабрикованого на початку ХХ століття тексту з метою розповісти в деталях про змову євреїв, спрямовану на завоювання світу. Після публікації в Росії 1903 року «Протоколи» були масово прочитані. У них повірили, незважаючи на докази, що їх написано на основі фальшивих джерел. Гітлер інтенсивно цитував їх, і навіть сьогодні відчутний їх згубний вплив. Еко зібрав докупи наявні незначні відомості про походження тексту та подає Сімоніні, аморального італійця, що живе у Парижі, як творця найбільш небезпечної з усіх підробок.
— Чому «Протоколи сіонських мудреців» не дають вам спокою?
— Як вченого мене цікавила філософія мови, семіотика, називайте це як хочете. Одна з основних рис людської мови — це здатність брехати. Собака не бреше. Якщо він гавкає, значить, хтось надворі... А від брехні до підробки рукою подати. Тому я написав спеціалізовані есе про логіку підробок, їх вплив на історію. Найбільш відомими й жахливими з усіх підробок є саме «Протоколи».
Умберто Еко каже, що його приваблюють не стільки самі змови, а параноя навколо них, що дозволяє їм процвітати.
— Є дуже багато дрібних змов, і більшість із них розкривають. Але параноя всесвітньої змови могутніша, тому що їй немає кінця. Ти можеш ніколи не розкрити її, оскільки не знаєш, хто саме за нею стоїть. Це психологічна спокуса, притаманна людству. Карл Поппер написав прекрасне есе на цю тему, за його словами, все почалося з гомерівської «Іліади». За Гомером, все, що сталося з Троєю, було сплановано за день до того богами на Олімпі. Але насправді це — лише спосіб не відчувати відповідальності. Ось чому диктатори використовують поняття всесвітньої змови як зброю. Упродовж перших десяти років мого життя в школі мене навчали фашисти. Вони використовували всесвітню змову, що ніби ви, англійці, євреї і капіталісти, змовилися проти бідного італійського народу. Те ж саме було у випадку Гітлера. А Берлусконі проводив свою виборчу кампанію з розмовами про подвійну змову суддів і комуністів. Комуністів в Італії зараз немає, їх і вдень зі свічкою не знайдеш, а на думку Берлусконі, вони намагалися захопити владу.
Еко [...] протистояв Берлусконі з того часу, як останній став прем’єр-міністром у середині 1990-х. Він задоволений, що «великого партійця» повалено, але попереджає: не варто про нього забувати, маючи на увазі, що він може спробувати повернутися в результаті виборів 2013 року.
— Берлусконі — геній у спілкуванні, — каже Еко. — Інакше він не став би таким багатим. Із самого початку він обрав свій електорат — це люди середнього віку, які дивляться телебачення. Молодь не дивиться телебачення — вона користується Інтернетом. Люди, які підтримують Берлусконі, — 50- і 60-річні старі леді та пенсіонери, які в країні зі старіючим населенням складають потужний електорат. Тому навіть якщо його відомі промахи можуть бути промахами на мою чи вашу думку, то для провінційних 60-річних виборців це не так...
— Як країна з такою інтелектуальною та мистецькою культурою, як Італія, могла вибрати такого блазня?
— Берлусконі завжди був проти інтелектуального, хвалячись, що не прочитав жодного роману за 20 років. Існував страх перед інтелектом як важливою силою, і в цьому сенсі тривало протистояння між Берлусконі та інтелектуальним світом. Але Італія не є країною інтелектуалів. У метро в Токіо всі читають. А в Італії — ні. Не оцінюйте Італію лише на основі того, що це батьківщина Рафаеля та Мікеланджело.
Нову книгу Умберто Еко звинувачували в антисемітизмі, але він стверджує, що «Протоколи» можна з легкістю знайти в Інтернеті і що тих «слабких читачів», які не розуміють його наміру, введуть в оману будь-де. На його думку, автор не відповідальний за неправильне розуміння своєї книги.
— Чи хвилює вас те, що півдюжини романів, які були написані після твору «Ім’я троянди» та принесли вам небачену славу на початку 1980-х, сприйняли неоднозначно?
— Завжди вражає, наскільки різняться думки критиків. Я вважаю, що давати оцінку книзі потрібно через десять років, після того як читач повернеться до неї вдруге чи втретє. Мої твори завжди вважали надто розумними та філософськими, надто складними. Тоді я написав роман, який зовсім не складний, написаний простою мовою — «Дивовижний вогонь королеви Лоани», і саме його продажі були найменшими серед усіх інших. Так що, мабуть, я пишу для мазохістів. Лише видавці та деякі журналісти вважають, що людям потрібні прості речі. А люди втомилися від них. Їм потрібен виклик.
[...] Інколи мені здається, що я ненавиджу свій роман «Ім’я троянди», бо, мабуть, наступні книжки були кращими. Але так трапляється з багатьма письменниками. Габрієль Гарсіа Маркес зміг написати 50 книг, але його завжди пам’ятатимуть за твором «Сто років самотності». Щоразу, коли я видаю новий роман, продажі «Імені троянди» зростають. Реакція приблизно така: «О, нова книжка Еко. Але ж я ще не прочитав «Ім’я троянди», яка, до речі, коштує менше через паперову обкладинку» (сміється. — Авт.).
Важливою рисою Умберто Еко є те, що він — інтелектуал, який не сприймає себе надто серйозно. Життя, як і вигадка, — чудова гра.
[...] Утім, він називає книги «коридорами думки» та нещодавно написав у співавторстві любовного листа друкованому тексту під назвою «Це ще не кінець книжки». Але це не робить його цифровим контрреволюціонером...
— Ким вас запам’ятають: романістом, критиком чи поліглотом?
— Це вже вам вирішувати. Зазвичай, романістів пам’ятають довше, ніж науковців, хіба що ти Еммануїл Кант чи Джон Локк. Видатних мислителів, що творили 50 років тому, вже давно забули.
— Значить, ви змирилися з тим, що вас більше запам’ятають за роман «Ім’я троянди», ніж за вклад у семіотику?
— Спочатку я вважав, що мої художні твори не мають нічого спільного з моїми науковими інтересами. Потім мені стало відомо, що критики знайшли багато взаємозв’язків, а редактори «Бібліотеки живих філософів» вирішили, що мої романи слід вважати внеском у філософську думку. Тому я здаюся. Я погоджуюся, що ці взаємозв’язки існують. Я ж, зрештою, не шизофренік.
Таким чином, «Ім’я троянди», «Філософія Томи Аквінського» та «Семіотика і філософія мови» — єдине ціле. Різняться лише їх світові продажі.
Переклад з англійської Ярослава Мізерного
