Шановна редакціє!
Дуже шкодую, що так пізно познайомився з вашою пречудовою газетою. Це навіть не газета, а смолоскип серед брехні, жалюгідності, мізерності того, що друкується в періодиці. Можна заблукати, проте трапляються й блискітки, але їх так мало... Спасибі вашому колективу. Це свіжий подих вітру. Пізно познайомився з вами тому, що вашої, а тепер і моєї, газети мало в торговельних точках. Запізно, але щиро приєднуюся до вітань із нагоди вашого юного ювілею — п’ятнадцятиріччя. Це юність. Дай Боже вам успіхів і наснаги творити.
Опале листя шурхотить під ногами. Лапате, з кленів падає на непокриту схилену голову чорної нерухомої постаті. То стоїть у граніті людська пам’ять, людське горе. Більш як через півстоліття постали по всій неньці-Україні такі гранітні постаті. То ми, вже друге і третє покоління відгомону Голодомору, поставили пам’ятники.
Ми, діти й онуки наших вимучених, але дивом вцілілих батьків і дідів, пам’ятаємо і пам’ятатимемо. І ви, нащадки, не забудьте і не повторіть.
Відстань виміряна десятиліттями, притрушена сивиною, затуманена тугою, проте не забута, хоча ой як хотілося декому, щоб забули. Вони, «товарищи», все робили для того, щоб цілий народ забув, ось так взяв і забув.
Це була дійсність, гірша від чуми й сибірки, котрі бушували у XVIII—XIX століттях, то була моровиця, і люди намагалися боротися з пошестю, — а це цілеспрямована, добре організована рукотворна хвороба, точніше, дійство проти цілого народу. Як треба було не любити людей своєї держави, якими потрібно було бути нелюдами, щоб нищити непокірних голодом. Нищити планомірно, притому без жодних матеріальних затрат — просто забравши все їстівне. Катували голодом.
Про Голодомор написано вже багато, проте вважаю, що ця болюча сторінка ще не розкрита до кінця. Кожна українська сім’я так чи інакше постраждала, проте сьогодні певна частина людей затято хоче довести (мабуть, швидше самим собі), що це було ненавмисне. Однак факти — річ уперта.
Геноцид проти українського селянина почався ще на початку 30-х років. У суспільстві створювався новий привілейований клас — клас робітників. Марксистсько-ленінське вчення назвало його гегемоном і робило все, щоб цей гегемон був задоволений. Було встановлено 8-годинний робочий день, видавалося безкоштовне житло, надавалася щорічна оплачувана відпустка, санаторно-курортне лікування, комунальне обслуговування, продовольчі картки тощо. Тоді як селянину — нічого, крім роботи від зорі й до зорі. Після збирання врожаю все везли під червоними стягами під музику та співи гегемона. Селянина змальовували жадібним хапугою, глитаєм, а сім’ї, де працювали всі без винятку, коли і старі, й малі горбатіли на своїх латках землі, нарекли куркулями й ворогом номер один на селі, хоча вони вирощували левову частку і хліба, й худоби. Адже це не були великі землевласники. І, відповідно, за свою працю, вироблену продукцію селянин вимагав оплати. Із дрібними селянськими господарствами влада не могла впоратися. На селі почали здійснювати авантюру за авантюрою. Влада розуміла: селян потрібно зігнати докупи. От і народилися ТОЗи, ТСОЗи, комуни, аж поки справа не дійшла до колективних господарств (колгоспів).
Відбирали все: худобу, реманент, землю. Це спричинило потужну непокору селян — стихійні й організовані бунти. У відповідь влада посилила терор, почалося масове переселення селян із хуторів у більші села. Це також викликало спротив. Масова колективізація гальмувалася. Ось у партії і з’явилася «геніальна» думка: зламати опір селян найстрашнішим і найпростішим методом — голодом. Отут уже і робітничий гегемон, котрий відчув смак привілеїв, із задоволенням підтримав владу, і заворушення отих непокірних селюків, ненависних куркулів придушили озброєними загонами. Розсипались по селах витрушувати і видирати все до бубки. Трусили і штрикали металевими прутами скрізь.
Влада бачила і розуміла: селяни — вже не та сіра безграмотна маса, яка була у 1918—1919 роках. От і організували терор голодом.
У той час як на селі масово почали вимирати від голоду, на заводах і фабриках видавали продуктові пайки — мізерні, проте існувати можна було. Тому в містах не було ні масових заворушень, ні масової загибелі від голоду. Селянам же не те що не давали, у них видирали останні крихти хліба.
Мама згадувала: приходили оті торботруси не раз і не два, а декілька разів, поки не переконувались — брати нема чого. Якщо і в кубашці, і в запічку видлубати нічого не вдавалось, а діти вже пухли — значить, справді нічого їстівного немає. До цього в коморі, хліві, клуні все передовбали, перештрикали, корову забрали.
Так із хати в хату, село за селом по Україні. Голод наростав, спасіння не було. Спочатку людей ховали — по-християнськи копали могили, збивали домовини. Пізніше, коли в селі почали вимирати сім’ями, вже нікому і ні з чого було робити домовини, трупи звозили підводою. Ті, хто був міцніший, сяк-так копали ями і скидали туди. Відразу копали ями і для себе.
Люди об’їдали листя на деревах, особливо липи, у річці копали коріння очерету, сушили його, мололи на борошно, готували з того борошна оладки. Їли і вмирали. Почався канібалізм...
Знищити опір селянина, зламати його, підкорити — така була мета. Голодний, знесилений народ не міг чинити опору. І створили вседержавну казарму для села і селян, при цьому забравши всі права людини, залишили тільки рабську працю в колективному господарстві (колгоспі).
То хіба це не геноцид? Не рабство?
Такими узурпаторськими методами було зламано національно-визвольний рух на Україні. Геноцид українського народу має глибоке коріння. Лише методи з часом удосконалювались. Царі діяли силовим методом, а більшовики були більш вишукані у своїй жорстокості — домагалися свого Голодомором.
