Минуло 20 років із моменту розпаду Радянського Cоюзу. Для багатьох істориків ця подія позначила справжній кінець «короткого ХХ століття», яке розпочалося в 1914 році. Для нього були характерні затяжні ідеологічні конфлікти між комунізмом, фашизмом та ліберальною демократією, допоки остання, здавалось, не виграла остаточно. Проте щось дивне трапилося на шляху до Кінця історії: ми розпачливо намагаємося вчитися на помилках минулого, але ще дуже невпевнені, які саме висновки мусимо зробити.
Зрозуміло, що вся історія — це історія сучасна. І європейцям з-поміж усіх явищ, що трапились у ХХ столітті, варто звернути особливу увагу на силу ідеологічних крайнощів у темні часи і на своєрідну природу європейської демократії, яка була побудована після Другої світової війни.
Певною мірою основні ідеологічні надбання ХХ століття зараз здаються нам настільки ж актуальними, як, наприклад, схоластичні дебати Середніх віків. Особливо такої думки дотримуються молодші покоління, але не лише вони. Хто зараз хоч приблизно розуміє (годі шукати тих, хто намагається зрозуміти) великі політичні драми таких інтелектуалів, як Артур Кестлер та Віктор Серж, людей, які ризикували життям спочатку заради, а потім супротив комунізму?
Проте далеко не всі можуть зізнатися, що ми ще досить сильно загрузли в болоті понять і категорій ідеологічних воєн ХХ століття. Це стало очевидним, коли інтелектуали відреагували на ісламістський терор такими поняттями, як «ісламо-фашизм» або «третій тоталітаризм». Ці терміни були створені не лише для позначення нового ворога Заходу, а й для того, щоб розбудити спогади про антитоталітарну боротьбу, яка відбувалася до й після Другої світової війни.
Подібні визначення — це намагання виправдати себе минулим для пояснення сьогодення, але таким способом, який дослідники ісламу та тероризму не можуть назвати ефективним. Подібні аналогії відображають бажання переграти битви минулого, замість дати точну політичну оцінку теперішнім подіям.
Тож як нам ставитися до ідеологічного спадку ХХ століття? Спочатку нам варто перестати розглядати минуле століття як історичні дужки, заповнені патологічними експериментами, які проводили несамовиті мислителі та політики, як ніби ліберальна демократія існувала до цих експериментів і просто мала бути відновлена, коли вони провалилися.
Це далеко не найприємніша думка, можливо, вона навіть небезпечна, але факт залишається фактом: багато людей, не лише ідеологів, покладають свої надії на приклад ХХ століття, його авторитарні й тоталітарні експерименти, вважаючи таких політиків, як Муссоліні чи навіть Сталін, людьми, здатними ефективно розв’язувати проблеми, а дії ліберальних демократів оцінюють як провальні.
Це сказано не з метою виправдань, твердження «зрозуміти — значить пробачити» є хибним. Навпаки, будь-яке правильне осмислення ідеологій має зважати на їхню силу заманювати і навіть щиро переконувати людей, яким практично байдуже до закладених у них почуттів — чи то гордість, чи ненависть, але які думають, що ці ідеології є джерелом раціональних політичних рішень. Маємо пам’ятати, що Муссоліні та Гітлера привели до влади король та генерал у відставці відповідно. Іншими словами, це була традиційна еліта, а не фанатики, які боролися за них на вулицях.
По-друге, нам варто із вдячністю ставитися до особливої інноваційної природи демократії, створеної західноєвропейською елітою, починаючи з 1945 року. В світлі тоталітарного досвіду, вони перестали ототожнювати демократію виключно з прерогативою парламенту — це теперішня класична інтерпретація демократії будь-де, крім Сполучених Штатів. Більше ніколи не повинно так трапитися, щоб уряд просто передав владу Гітлеру чи Петену. Навпаки, творці післявоєнної європейської демократії намагалися створити якнайбільше стримувань і противаг і, хоч як це парадоксально, зміцнити позиції ліберальної демократії загалом силами невиборних елементів влади.
Найбільш важливим прикладом цього є конституційні суди, вони відрізняються від Верховного суду США, й їхнім основним завданням є забезпечення й захист прав окремо взятої людини. Згодом навіть ті країни, які з підозрою ставилися до «влади суддів», наприклад Франція, прийняли цю модель обмеженої демократії. Й фактично вся Центральна і Східна Європа теж запозичили її після 1989 року. Важливим є те, що європейські органи влади, зокрема Суд Європейського Союзу та Європейський суд з прав людини, також підпадають під це розуміння забезпечення демократії засобами на перший погляд недемократичних механізмів.
Сьогодні багато європейців відкрито незадоволені цією моделлю демократії. Багатьом здається, що континент входить в еру, яку політолог Колін Крауч назвав «постдемократією». Громадяни все більше й більше скаржаться на те, що політики неправильно представляють їхні інтереси й що органи влади прямого представництва (національні парламенти, зокрема) підкоряються невиборним органам, таким як центральні банки. Широкі маси суспільства протестують, зрештою спричиняючи появу величезної кількості популістських партій у всій Європі.
Недостатньо просто зміцнити позиції повоєнної європейської моделі демократії, як нібито єдиною альтернативою може бути тоталітаризм того чи іншого виду. Нам варто чітко розуміти причини і передумови теперішньої ситуації: не існувало золотого віку європейської ліберальної демократії ні до Другої світової війни, ні в 1950-ті роки, ні в будь-який інший міфічний період.
Звичайні європейці довго довіряли демократію еліті, й часто навіть надавали перевагу невиборним елітам. І якщо зараз вони хочуть внести зміни до цієї суспільної угоди (припускаючи, що пряма демократія є неможливою), зміни мусять ґрунтуватися на чіткому, історично доведеному усвідомленні того, які саме зміни потрібні європейській демократії й кому саме європейцям варто довірити кермо влади. Але це обговорення лише розпочалося.
Ян-Вернер МЮЛЛЕР — професор Прінстонського університету. Його остання книжка: «Боротьба за демократію: політичні ідеї Європи ХХ століття».
