4 листопада 2011 року стало знаменною датою для львівської залізниці. Саме цього дня, 1861 року, до Львова прибув перший поїзд із символічною назвою «Ярослав». У сьогоднішньому розумінні це був експрес міжнародного сполучення, бо з’єднав Відень, Краків, Перемишль і Львів. Ця залізниця імені архікнязя Карла Людвіга, брата імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа ІІ, була першою залізною дорогою не тільки в Галичині, але й в Україні. Будівництво її розпочалось у 1848 році і, як на ті часи, було грандіозним заходом. Усі земляні роботи виконувалися вручну, було задіяно понад десять тисяч землекопів, тисячі одиниць фірманки (гужового транспорту). Трасу залізниці спроектували так, що вона пролягала повз населені пункти. Землекопам, будівельникам австрійська влада добре платила, села біля траси значно поліпшили своє фінансове становище. До честі будівничих, роботи велися виважено та якісно, колію обсаджували лісосмугами, у вітронебезпечних місцях ставили снігозатримні щити, в низинах робили насипи з водовідвідними тунелями. Залізничні станції та полустанки мали гарні вокзальні приміщення з усіма необхідними службами, на більших із них навіть були перехідні віадуки. Дуже гарний віадук був між селами Зимна Вода та Рудно, котрий фашисти у червні 1944 року висадили в повітря.
На всіх важливих дорогах споруджувалися мости, а на звичайних польових — облаштовувалися переїзди з будиночками наглядачів, де вони працювали й одночасно проживали разом із сім’ями. На жаль, за радянських часів майже всі такі будиночки були ліквідовані, й усілякі «трафунки» — то людину поїзд переїхав, то якусь худобину, а то й автобус — стали звичним явищем.
Праця залізничника була дуже престижною та добре оплачувалась, за довоєнної Польщі на «колєю» брали виключно родовитих поляків. «Колійовці» носили гарну уніформу темно-синього кольору з кашкетами, окантованими шкіряними ремінцями.
Аристократами «колії» були машиністи паровозів, найгарніші вілли належали саме їм. Стрілочники, що вручну переводили важкі механізми стрілок, були найбільш відповідальними, що й відбилося на значенні вислову «хто винен?». А найбільш колоритною була професія шляхового обхідника. Пригадую незабутню постать пана Довби, який щоденно повагом чимчикував по своїй десятикілометровій дільниці.
На широкому поясі обхідника з одного боку висіли торбочка з двома скрученими прапорцями (червоним і жовтим) і металевий ріжок, що видавав на диво пронизливі звуки, а з другого боку — важкий гайковий ключ. Молоточком на довгій дерев’яній ручці пан Довба постійно постукував по рейках і гайках кріплення.
Дзвінкий звук говорив «усе в порядку», глухий — «треба підкрутити гайку», а що найгірше — «десь є тріщина».
Поїзду, що проходив, жовтий прапорець говорив «щасливої дороги», червоний — «зупинись», ну, а ревіння ріжка означало «алярм!». В обов’язок обхідника входило стежити за санітарним станом шляху: ні травинка, ні кущик, ні якийсь сторонній предмет не могли бути на колії.
Львівський двірець у ті роки був на місці теперішнього приміського вокзалу, головний вокзал був побудований у 1904 році. А в 1861 році, перед тим, як пройшов перший поїзд, по залізничній колії їздила дрезина, яку урухомлювали «два моцні хлопи», а третій кричав у мегафон: «Увага, увага, ховайте худобу, дітей і псів, бо буде їхати локомотива!»
І справді, тодішній поїзд, що йшов зі страшним гуркотом і свистом, оповитий чорним димом і клубами білої пари, справляв шокуюче враження.
Відійшли в минуле дрезини, паровози, семафори, водоналивні колонки й інша атрибутика залізниці тих давніх років.
Виросло не одне покоління людей, що не бачили ні високотрубних паротягів, ні пасажирських вагончиків із відкритими площадками на вході, не чули пронизливого голосу сигнального ріжка.
Ще не пізно організувати у Львові музей залізничної техніки, яка ще десь стоїть, іржавіє на запасних коліях.
