Байдуже ставлення до інвалідів, викреслювання їх із життя суспільства — це неподолана посттоталітарна традиція. Влада не хотіла «спотворювати» дійсність радянської людини і зробила все, щоб інвалідів не було видно на вулицях. Із 40-х років неповносправних людей ізолювали в інтернатах: дітей — щоб там училися, дорослих — щоб доживали віку (зловісним символом такого ставлення став острів Валаам, де перебували десятки солдатів, які повернулись з фронту інвалідами). Ті ж інваліди, які мешкали вдома, отримували державну допомогу і навіть не здогадувалися, що в інших країнах роботодавці дають можливість заробляти на себе і сліпим, і тим, у кого розумова відсталість, і тим, хто не ходить. Відповідно, вся наша інфраструктура — на вулицях, у магазинах, у державних закладах тощо — не передбачала ні проїзд для колясочника, ні спеціального світлофора для сліпих. Ці люди дотепер в ізоляції. Для нас досі є рідкістю інклюзивні класи в школах, в яких навчаються і діти зі слабким зором, і діти з ДЦП, і діти-дауни, і здорові діти. Але саме так, перебуваючи разом з тими, хто має обмежені можливості, діти вчаться допомагати іншим, співчувати, виховувати в собі найкращі людські риси, врешті-решт, БАЧИТИ те, що світ різний і що він потребує і здорових, і не зовсім здорових. Як у своєму житті це побачив учасник Фотоконкурсу «Дня» фотограф Сергій КУЗЬМИЧ, що надіслав нам серію робіт «Таких людей не буває», він розповів нашій газеті.
— Сергію, як вам спало на думку побудувати саме такий кадр: на сходах в метро піднімають на візку манекен? Чому манекен, а не живу людину?
— Я — автор проекту «Таких людей не буває», який мені допомагає робити дівчина Катерина Смирнова. Вона пересувається на інвалідному візку і присутня на відкритті виставки. Фотожурналістика передбачає знімати якісь «гострі» події, тому що в будь-якому разі ця інформація є товаром. У певному сенсі відбулася девальвація якісної журналістики: можна знімати як Козирєв, можна як Максимішин — це відомі фотографи, але в серцях людей це не відгукується, особливо в Україні. Оскільки я як фотограф (і будь-який професійний фотограф) скажу, що фотографії, які друкуються в ЗМІ, в кращому разі викликають увагу в газеті «Дні». І це все. Решта — це пустощі. Але ця тенденція є не лише в Україні, вона притаманна всьому світові...
От я подумав: що можна зробити, аби ці фотографії викликали резонанс, незалежно від того, куди я їх відправляю: розміщую на виставці або надсилаю у видання. Перше моє завдання — аби будь-яка людина побачила і як мінімум у неї це викликало б реакцію «прикольно». А потім щоб звернула увагу. Підштовхнуло мене нещастя, яке сталося в моїй сім’ї: дочка поїхала у весільну подорож і там потрапила в автокатастрофу. Це важка і сумна незакінчена історія. Вона сильно травмувала ногу і ми, аби трохи її реабілітувати після шестимісячного перебування в лікарні, намагалися розважити її — кудись повезти, піти в кафе. В процесі таких походів я дуже перейнявся тим, що їй важко було переносити свою ногу на кожну сходинку. Я був роздратований: де ж ці всі пристосування, які мають бути в столиці європейської держави!? Одного дня в кафе, де ми сиділи, зайшла моя майбутня колега по проекту Катерина Смирнова. Мене вразив її зовнішній вигляд, тому що ми звикли, що більшість інвалідів погано виглядають, з усього видно, що вони відчувають себе ізгоями. А це — модно одягнена, красива, впевнена у себе дівчина, тільки — на візку. З нею прекрасна мама. Я такі речі бачив лише в кіно або за кордоном. Мене вразило те, що я, небайдужа до всього людина, усвідомив, що раніше ніколи не звертав уваги на таких людей. А найголовніше, мене вразило те, що я усвідомив — раніше намагався не замислюватись про неприємні речі, аби захистити себе від неприємних емоцій і думок. Але виходить замкнене коло: ми не хочемо дивитися на щось неприємне, тому що це важко витримувати, але воно насправді нікуди не дівається. Ми живемо, ніби таких людей немає — ані в Києві, ані в Україні. На вулиці ми їх не бачимо, тому що вони не можуть пересуватися нашими дорогами і тротуарами — тими місцями, де не пройде стандартний візок. Якщо про це говориться в ЗМІ, то зазвичай у формі якихось жалісних історій, і адресовані вони, як правило, владі — що влада чогось не зробила. Мій проект адресований серцю кожної людини і розрахований на те, щоб створити в суспільстві тенденцію для виникнення атмосфери нетерпимості до стану речей, який склався.
Якось мені написав товариш з Канади: «Знаєш, у нас все зроблено для людей з особливими потребами, але є недоліки. І це обурює». Там інваліди — повноцінні члени суспільства, і я зрозумів, що часто у нас виходить замкнене коло: через те, що ми не бачимо цих людей (а ми їх не бачимо, тому що немає інфраструктури), у нас не виникає жодних обурень. І так — до нескінченності. Моє завдання — спробувати розірвати його, показати, що ці люди існують. На той момент я хотів зробити фотоісторію про Катерину — красиву, модно одягнену дівчину-розумницю, яка вчиться, знає дві іноземні мови. Але потім подумав, що якщо я її зніматиму і подаватиму це як «подивіться, бідна дівчина на інвалідному візку», то в будь-якому разі відбудеться те ж саме, що завжди («погляньте, одноока, а як чудово малює»). Це буде розвага для натовпу. Поступово ми дійшли висновку, що для того, аби зробити гучний матеріал, потрібно деперсоналізувати героя. Так виникла ідея з манекеном. Манекен це щось, його не шкода. Ось я і робив такий постановочний репортаж з провокацією: манекен возили, а я знімав сцени, в мене дуже багато фотографій.
— Як реагували перехожі на процес зйомок?
— Цей проект я почав робити в серпні: розмістив роботи на Facebook, і це викликало дуже сильний ефект. Люди, які дивилися знімки і бачили на них реакцію свідків (здивування) говорили, що вони дивляться на це з осудом. Насправді люди на 100% (і я цього не чекав) ставилися до цього з величезним розумінням. Я спершу зробив листівки, аби давати перехожим інформацію щодо проекту, але потім відмовився від цього. І коли мене запитували, що я роблю, відповідав: «Я роблю проект «Таких людей не буває». Від однієї назви всі «врубалися» вмить. Тобто практично всі зі схваленням дивилися на процес зйомок. До речі, після розміщення знімків на Facebook, відразу по «сарафановому» радіо інформація про нас почала поширюватися: нас запросили на ранковий ефір на ТВі, про нас написали на сайті «Німецької хвилі» інші видання, зробили матеріали.
Ще такий приклад з мого життя: ми з сусідом спілкуємося через парканчик (у нас приватний будинок), це прекрасна сім’я. У них є син — на візку. Але як вони займалися з ним — і вчили, і машину купили, хоча люди не багаті. До того ж цей хлопець одружився. І коли я розповідав йому про свій проект, він розповів мені, як важко йому було реабілітуватися морально, коли сталося горе. І це найстрашніше (наші переживання), за його словами, що від нас відштовхує людей. А я цього не бачив! В той же час у нас є дуже гарні приклади — не лише в Києві. Так, у Борисполі мене вразило, що в приватних магазинах люди самі роблять нормальний з’їзд для осіб на візках. Це приклади острівців розсудливості, які між собою не сполучені. Моя робота, звичайно, це донкіхотство, але я хочу зробити по можливості те, що можу — фотографії, які публікуватимуться в газетах. Мета моєї участі у виставці — аби нас помітили, і щоб справи пішли. Я вже відправив добірку до Іспанії, «закачуватиму» знімки у фотобанки. Ще буде серія фотографій, на яких ви побачите, що деперсоналізація манекена умовна: у манекена з’явиться обличчя — і це буде обличчя Катерини Смирнової.
Одного дня я почув, що у Михайла Жванецького запитали, як він ставиться до ситуації, яка сталася в Росії в аеропорту: сліпу людину не пустили на борт літака «Сибірські авіалінії». Жванецький відповів, що здорову людину від інваліда відрізняє одна мить... Тому моє завдання — збудити громадськість. Я це робитиму і цього року, і наступного, і в 2025-му, і в 2045-му. Суспільство має зрозуміти, що у нас щось не так: питання кому займатися інвалідом — це не питання інваліда, а питання людей, які мають дві руки і дві ноги. Суспільство має сказати інвалідам: «Ви нам потрібні». Аби проблемами людей з обмеженими можливостями займалося не начальство, а ми всі. Аби показати, що країну потрібно змінювати, не обов’язково воюючи з існуючою владою, а в першу чергу змінюючи ментальність нашого населення.