Про перспективи у «тонуванні» «білих» плям минувшини учасники Літньої школи журналістики «Дня» поговорили з Борисом Возницьким, українським мистецтвознавцем, директором Львівської галереї мистецтв, академіком Української академії мистецтв, Героєм України (2005), лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка (1990), заслуженим працівником культури України та Польщі, президентом Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), доктором honoris causa.
— Пане Борисе, нещодавно газета «День» запустила новий веб-проект «Україна Incognita». Крім того, український медіапростір, треба визнати, дедалі частіше звертається до історичних проблем. Що скажете про сьогоднішній стан історичної правди в Україні?
— Усе життя я намагаюся зробити так, щоб Україну зрозуміли. Тільки задля цього я вже протягом 50 років працюю директором Львівської галереї мистецтв. Тільки заради цього в 1960—70-ті роки музей збирав речі для експонування. У той час як закривали костели й церкви. На Львівщині, наприклад, закрили 1300 храмів і перетворили їх здебільшого на складські приміщення. Важливі культурні здобутки викидали в кущі та різали на дрова. Музей тоді зібрав понад 30 тисяч речей, які зараз оцінені в 17 мільярдів євро. Але справа зовсім не в коштах. А в тому, що ці предмети — збережено. Адже дві третини творчої спадщини великого скульптора Іоана Пінзеля, який працював у нас, безповоротно втрачено. До речі, ми провели виставку Пінзеля в Москві, Варшаві та Празі. А з 21 листопада 2012 року до 25 лютого 2013 року вперше експонуватимемо його роботи в Луврі. 13 жовтня альбом із роботами Пінзеля випустили японці.
Україна залишається незвіданою для нас самих.
Поруч із палацом Потоцьких — Музей книги. В ньому лежать кістки невідомого. За деякими даними це — рештки Івана Федоровича. Їх треба досліджувати, щоб виявити, коли ця людина померла. Цим займуться науковці в Києві.
Є багато цікавих речей, про які нікому не відомо.
— Коли ми зараз піднімаємо архіви, розуміємо, що чимало фактів — сфальшовані. Як повернути українській історії правдиве обличчя?
— Я розповім одну маленьку історію в цьому контексті. Версія радянська: Микола Кузнецов — совєтський розвідник. Приїхав із Рівненщини й у Рівному перестріляв багато фашистських керівників. Потім приїхав до Львова. Тут він мав убити губернатора Галичини. Натомість убив його заступника та ад’ютанта. Коли Кузнєцов хотів утекти звідси, радянські війська вже наступали за Бродами, а гестапо оточило всі дороги. На четвертий день він із соратниками Камінським та Бєловим вибралися машиною на Тернопіль. За 25 кілометрів від Львова їх затримує гестапо: майор Картер і чотири жандарми. Кузнецов стріляє в Картера, а Камінський — у жандармів, повертають у ліси, але машина потрапляє в яму й її підпалюють (машину, до речі, я незабаром буду викопувати). Вони пішли до села Боратина й там зустрілися з ОУНівцями. «Так умирают советские розведчики», — промовив Кузнецов і підірвав себе гранатою. В 1959 році його друзі, що воювали з Кузнецовим, прийшли його шукати. Люди повідомили, що бандерівці справді вбили тут колись німецького офіцера й закопали його. Вони викопали його тіло — а це був невідомий німецький офіцер. І Москва дала команду — створити легенду про Кузнецова. Його поховали у Львові, на Пагорбі Слави. І сьогодні там лежить тіло невідомого німецького офіцера, а на плиті написано, що то — Герой Радянського Союзу Микола Кузнецов.
Насправді Микола Кузнецов — це вже я потім дізнався — пройшов ще 30 кілометрів далі й аж тоді натрапив на бандерівців. Вони зрозуміли, хто це. І почали вести переговори із гестапо, яким запропонували віддати терориста Кузнецова в обмін на дружину й дочку Лебедя, що перебували у концтаборі. Інформація потрапляє в Берлін, там дають дозвіл на обмін. Кузнецов опиняється в Берліні, в американському секторі, й працює в ФБP Америки. Згодом напише своєму братові Віктору, що він живий. Переляканий брат віддав листа КДБ. Таким чином Москва дізналася, що він вижив. На Кузнецова почалося полювання, яке завершилося його вбивством в Америці. А тут, у нас, з німецького офіцера роблять героя Радянського Союзу! Москва про це знає, знімає фільм про цього «героя», йому досі ставлять пам’ятники — у Львові, Рівному, Горлівці. А зараз є рішення Верховної Ради повернути вулицю Кузнецова в Рівному. І коли до мене приїхали зі Свердловська з проханням перепоховати Кузнецова, я вже не втримався й опублікував цю історію. Отак легенди й творяться.
— Зараз, коли вже відкривається правда, чи готове українське суспільство це сприйняти? І коли буде готове?
— Ні, не готове. Я опублікував історію про Кузнецова два роки тому. Тоді всі в один голос казали: «Ох, це фільм буде! Давайте на телебачення!» — й одразу замовчали.
— А чому? Через пасивність?
— Так. До того ж, є відповідна команда — чим займатися, а чим не займатися, відкрити архіви чи закрити. Геббельс, коли чув слово «культура», казав: «Мене тягне до пістолета». Ніхто не хоче відкривати й вивчати культуру.
На жаль, у Східній Україні мало що залишилося. Приміром, мені довелося займатися відродженням Батурина, а саме палацу Розумовського. Зокрема, Львів допоміг облаштувати експозицію в палаці, перевезти цінні меблі, картини тощо. Зараз туди стільки людей приїздить, особливо росіян! Треба показувати такі речі.
Канадці зараз розкопують фундамент палацу Мазепи. Цей палац, на відміну від палацу Кирила Розумовського, який зведений у XVIII столітті, збудований на століття раніше.
— Виглядає так, що українська культура цікава всім, але не українцям...
— Справа популяризації — справді складна. Я вже протягом 50 років працюю директором музею. За радянських часів на Львівщині згоріло чотири церкви. Коли совєти все викидали із храмів, Хрущов сказав: «В конце XX века будем показывать в музеях последнего попа». Для порівняння: в незалежній Україні (лише у Львівській області) згоріло понад 70 церков. Люди самі палять церкви, щоби на їхньому місці збудувати нові. Кожен повинен мати персональну відповідальність перед культурою. Що роблю я? Відкриваю музеї й дбаю про них. А вже в тих музеях кожен має змогу побачити, що таке справжня Україна. У 70-х роках минулого століття ми мали відвагу відкрити Олеський замок, хоча не раз чув про те, що цей музей довго не існуватиме. Проте радянська влада не закрила замок. Так само як не зробила це із Золочівським замком, садибою Маркіяна Шашкевича, музеями Івана Федоровича та Івана Виговського. До речі, мені вдалося у 2010 році відшукати на Львівщині рештки тіла гетьмана Виговського, яке було закопане таємно, щоб польська влада не дізналась про його поховання.
— А чи інтерес до музеїв за двадцять років нашої незалежності зріс?
— Безумовно, особливо до замків. Близько чотирьох тисяч людей щоденно відвідують замки Львівщини. Влітку ми зустрічали туристів із Білорусі, Польщі, Росії. Люди цікавляться старовиною.
— Знову повернемося до місії трансляції історичної правди. Кому належить у державі відкривати правду: історикам, журналістам?
— Гадаю, що це мають робити всі. Інколи буває, що історики знаходять щось, а держава не підтримує їх належним чином. Журналісти зі свого боку змушені занурюватися в дослідження, адже часто інформація спотворюється через свою поверховість. На мою думку, кожна ланка суспільства, про яку ви згадали, відповідальна за відтворення правдивої історії.
— А чи є сьогодні проблема фахової підготовки істориків?
— Гадаю, що так. Візьмемо археологію. Сьогодні в цій сфері Україна ще майже не досліджена. Для порівняння: в Україні сьогодні працює 300 археологів, у Польщі — 3,5 тис.! Сьогодні Польща майже відкрита для поляків. Нещодавно відбулися розкопки старого городища за Перемишлем, яке вони назвали Карпатською Троєю. Наші західні сусіди присвоїли його собі, забувши про те, що колись городище належало нам. У нас є подібний приклад — городище Пліснецько, яке в часи Київської Русі було вдвічі більшим за Київ. Насправді розкопки тривають вже близько двох століть, але про них, на жаль, ніхто не знає. Вражає також байдужість нашого наукового апарату: археологи копають доти, доки не захищають дисертації, а потім нікому це вже не потрібно. Сьогодні, приміром, є припущення, що біля Миколаєва схована під землею столиця білих хорватів. Українські історики небайдужі до досліджень Кам’яної Могили, що поблизу Мелітополя. Нещодавно в Україні стало відомо ім’я Анатолія Кіфішина, якого справді можна назвати людиною своєї справи. Він вирішив вивчити передшумерське письмо для того, аби прочитати інформацію, закодовану в Кам’яній Могилі. В 1994 році саме Аналолій Кіфішин прочитав із Кам’яної Могили про найстарішу державу на наших землях — Аррату. Передшумерське письмо належить до VII тисячоліття до Різдва Христового. Завдяки мелітопольській знахідці нам відомо про перебування цього індоєвропейського народу в Україні. Проте вищі наукові інстанції в Україні часом махають рукою на такі речі, мовляв, нікому це не потрібно.
— Чи може це означати, що сьогодні історики виконують більш академічну місію, ніж суспільну?
— На жаль, дуже часто історики не обирають, їм часто «накидають» вибір згори або ще з якихось джерел. Я вже згадував Пліснецько. Так от, сьогодні доведено, що там народилася княгиня Ольга. Через 150 років після смерті княгині був запис, що Ольга народилася у Плєскно. А де це? Ніхто не знав, тому болгари присвоїли ім’я Ольги собі, сказавши, що вона народилася на їхній землі, адже в них є місто Пліски. Натомість Росія заявила, що Плєскно — це Псков. Насправді у Пліснецько, що біля Підгорецького замку на Львівщині, вже 200 років проводять розкопки, які розпочалися ще за часів Австро-Угорщини. Там знайдено навіть останки вікінгів.
Завдання повернення історичної правди належить не лише історикам. Тут має бути співпраця між журналістами, владою, іншими прошарками суспільства. Головне, щоб нація зрозуміла, що для неї це — життєво необхідно!
