Популярна преса, як і наукові видання, часто акцентують увагу на тому, що з кінця ХХ ст. у суспільній свідомості панівне місце посіли дві реалії: глобалізація та ідентичність. Обидві з них часто-густо трактуються як щось принципово нове й несподіване. Очевидно, тут випадає з поля зору той факт, що, обмежуючи ці феномени в часі й просторі лише «вестернізацією» на зламі ХХ й ХХІ стст., ми звужуємо тим самим свою здатність усвідомити цей феномен. Камінь спотикання, як на мене, полягає в тому, що нам часто властиво не зважати на історичну еволюцію цих явищ. Не вбачаючи системної цілісності за окремими ланками суспільного розвитку, ми згодом ремствуємо, що хід подій важко передбачувати, а тим більше — прогнозувати. Безпосередньо це стосується пошуку ідентичності сучасної України в нинішніх глобальних процесах.
Головний пафос виданого за загальною редакцією Лариси Івшиної монументального збірника під назвою «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди», як на мене, якраз і полягає в тому, щоб помістити осмислення ідентичності України в площину її історичної тяглості: Руси-України. Друга особливість — вийти за рамки суто політичної історії й здійснити аналіз феномену нарощування в середовищі українського демосу (не етносу, й це принципово!) системи тих соціонормативних цінностей, які засвідчують нашу європейськість. Оскільки ця тема невичерпна, пропоную — до висловлених у книжці бібліотеки «Дня» — ще одну версію походження Руси-України, спираючись на доробок тих представників суспільних наук, які мені близькі по духу й методології дослідження.
У ПОШУКАХ ІСТОРИЧНОЇ ІСТИНИ
Чому ми знову взялися за переосмислення походження Руси-України? Невже вчені віднайшли якісь нові літописи чи принципово відмінні архівні документи? Зовсім ні. Насамперед змінилося наше світобачення й постали нові запитання, на які слід знайти відповіді згідно з сучасними реаліями. Адже відомо, що історичні джерела можуть дати відповіді лише на ті запитання, які ми до них ставимо.
Переломні часи в історії, які часто виливаються в своєрідну «соціальну смуту», породжують як відчай, так і пошуки перспективи — «світла в кінці тунелю». Впродовж століть цю функцію намагалися виконувати церковники, які претендували на єдино вірний і всеузагальнюючий спосіб пізнання істини й утвердження віри в наближення «Царства Божого», гармонії та соціальної справедливості. Щоправда, в нові часи світські філософи (Декарт, Спіноза) кинули виклик теології й спробували відділити пошук знання від основних церковних структур. Результати на перших порах були неоднозначні. Коли на початку ХІХ ст. Лаплас підніс у подарунок Наполеону свою книжку про Сонячну систему, той зауважив, що автор книги жодного разу не згадав у ній про Бога. Лаплас відповів: «У мене не було потреби в цій гіпотезі, сір». Проте мусимо констатувати, що до кінця ХVIII ст. у суспільній думці філософське розуміння часто було таким же довільним джерелом знань, як і Божественне Одкровення.
У ХІХ ст. криза пізнання навіть вилилася в «розлучення» науки з філософією — прихильники «емпіричної науки» відмовилися визнавати себе філософами. Відповідно в університетах факультети філософії поділилися на два відділення — факультети «природничих наук» і факультети «гуманітарні». Перші віддавали перевагу експериментальним дослідженням, другі — покладалися на інтуїтивне проникнення в сутність речей, на їх інтерпретаційне розуміння. Відтак подібний розподіл знань створив серйозну перепону між пошуками Істини, з одного боку, та пошуками Добра і Красоти — з іншого.
Згодом виділяються так звані суспільні науки, а серед них й історія, де одні дослідники схилялися до позитивістського аналізу, а інші — до гуманітарних методів. У цілому історики намагалися ухилитися від формулювання узагальнень чи історичних закономірностей, акцентували увагу на самобутності «людського фактору», що, врешті-решт, і визначило їхнє місце серед гуманітарних наук. Крім того, європейські історики ХІХ ст. здебільшого віддавали перевагу дослідженням минулого власної країни, так званих історичних націй, історія яких була достатньо документованою.
Оскільки історики обмежувалися дослідженням минулого, вони мало що могли сказати про поточні проблеми, з якими стикалися їхні держави. Політичні ж лідери потребували все більше інформації про сучасне. Як наслідок — у руслі ідеології лібералізму в суспільній свідомості запанував поділ суспільства на три соціальні сфери: ринок, держава й громадянське суспільство. Для їх вивчення слід було опрацювати методологію, яка найбільшою мірою відповідала б кожній сфері. Відтак ринок стали досліджувати економісти, державу — політологи, а громадянське суспільство — соціологи. Вчені дійшли висновку, що і ринок, і держава, і громадянське суспільство живуть згідно з певними об’єктивними законами, які слід вивести шляхом емпіричного аналізу. Але тут знову постала проблема: як отримати «об’єктивне» знання про суспільство в цілому, а не про окрему із згаданих сфер? Історики, які виходили із постулату про унікальність соціальних явищ, тут мало чим могли допомогти.
Крім того, постали й інші проблеми: з’ясувалося, що світ складався не лише з «історичних народів» старої Європи і так званих примітивних неісторичних народів, до яких у ХІХ ст. відносили й ряд бездержавних народів Східної Європи. Крім них існували також так звані високі цивілізації — наприклад, Китай, Індія, Персія, Арабський світ. Усі ці великі цивілізації в минулому, а деякі й для сучасників, були бюрократичними імперіями: вони охоплювали велетенські території, а тому були змушені вводити в суспільне життя спільну мову, спільну релігію й у багато чому спільні звичаї. Тому назвати жителів цих імперій «примітивними», навіть згідно з європейськими уявленнями ХІХ ст., було неможливо. Відтак знову виник новий напрям у науці — сходознавство. Подальше вивчення народів Африки дало поштовх до утворення ще однієї групи дослідників — антропологів-етнографів. Зрештою до 1914 р. створилася фрагментарна наукова структура, яка продовжувала існувати до 1945 р., а в багатьох своїх проявах аж до 1960-х років. Світ в описанні цих дослідників розпадався на окремі уламки, а спроби філософського осмислення світу в його цілісності все частіше втілювалися під впливом трагедій ХХ ст. (світові війни, Голокост, Голодомор, ГУЛАГ) в сюжетах про ілюзорність суспільного прогресу як такого.
Утворення «світового соціалістичного табору», самовизначення країн третього світу, потрясіння основ капіталістичних цінностей під час студентської революції 1968 р. — все це порушувало питання, на які не могли дати відповіді ні сходознавці, ні антропологи-етнографи, ні політологи. Розгардіяш у наукових колах порушив традиційні устої суспільних наук. Дійшло до того, що постало питання про наукову істину як таку. Врешті-решт відбулася ціла низка наукових дискусій, які привели до фундаментальних зрушень. Зокрема, по-перше, постало питання про те, чи є доцільним відслідковувати соціальний розвиток окремо взятої країни, а чи краще взяти за одиницю аналізу дещо більшу територію, в межах якої відбувався розподіл праці (наприклад — регіон Середземномор’я). По-друге, під сумнів було поставлено питання про позачасові «вічні істини» — було запропоновано враховувати «структурний час» існування певної системи, а також циклічність процесів у її межах. По-третє, французька школа «Анналів» закликала створити комплексну картину історичного розвитку, беручи до уваги всі соціальні сфери, тобто — бути «тотальною». Відтак історикам віднині слід було брати до уваги результати суспільних наук — економіки, політології й соціології, а представникам цих наук бажано бути більш «історичними».
ШЛЯХ ДО СВІТОСИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ
Отже, вихід із кризи став вбачатися у створенні єдиної синтезованої історичної суспільної науки — світосистемного аналізу. Цей науковий напрям початку 1970-х років пов’язаний з ім’ям Еммануїла Валлерстайна1. Його засади, на жаль, поки що підтримує в сучасному світі меншість, навіть опозиційна меншість. Іноді світосистемний аналіз хвалять, частіше на нього нападають, викривлюють і перекручують. І не завжди опоненти нової методології є її прямими ворогами, а часто-густо просто погано ознайомленими або консервативно налаштованими. Не в останню чергу світосистемний аналіз відторгається ще й тому, що його аналітика є своєрідним відображенням реального протесту проти загрозливої соціальної несправедливості та нерівномірності розвитку регіонів сучасного світу, що й є основним політичним питанням нашого часу.
Однак в 1970-ті роки про світосистемний аналіз (іноді — світсистемний) вперше заговорили серйозно. Нову одиницю аналізу, замість національної держави, було названо «світосистемою». Вважається, що останні існували в трьох іпостасях: міні-системи первісних суспільств, світоімперії часів феодалізму і світоекономіка часів капіталізму. Тобто мова тут іде не про світові (чи всесвітні) системи, економіки, імперії тощо, а про системи, які самі по собі є світом, хоча зазвичай — і навіть як правило — вони не охоплюють увесь світ.
Саме цей пункт, як на мою думку, й має бути відправним при аналізі походження Руси-України як своєрідної світосистеми, яка являла собою певний територіально-часовий простір, що охоплював безліч політичних і культурних одиниць, але в той же час був єдиним організмом, уся діяльність якого була підпорядкована єдиним системним правилам. Та й узагалі, у викладі історії Руси-України було б доречно, на мій погляд, покласти положення угорського (пізніше — англійського) дослідника Карла Поланьї про три форми економічної організації спільноти: взаємність у мінісистемах первісного суспільства («ти — мені, а я тобі»), перерозподіл у феодальній світоімперії (коли товари поступають знизу вгору, а потім частково надходять униз) і, нарешті, ринок за умов світоекономіки капіталізму (коли обмін набуває монетарної форми й відбувається на суспільних площадках).
Основний висновок, якого дійшов Еммануїл Валлерстайн та учні його школи: «національні держави не можуть бути самостійною й самоцінною одиницею вивчення, що б нам не приписували національна гордість й міністерства науки. Як в астрономії об’єкт дослідження зазвичай один — Усесвіт, так і в соціальній історичній науці одиницею дослідження має бути вся світосистема. Лише в рамках світосистеми виникають і можуть плідно досліджуватися дві основні інституціональні опори сучасності — держави і ринки»2.
Світосистемний аналіз — концепція оповідна. Її прихильники дотримуються тієї точки зору, що всі форми дослідницької діяльності мають використовувати оповідь (наратив). Інша справа, що один наратив відбиває дійсність краще, інші — гірше. Дотримуючись принципів тотальної історії й єдинодисциплінарного підходу, прихильники світосистемного аналізу прагнуть зруйнувати жорсткі кордони між економічними, політологічними й соціально-культурними дослідницькими методиками.
Зрозуміла річ, кожен наратив потребує своєї головної дійової особи. У позитивістів усе крутилося навколо індивідуума, особистості. Для класиків марксизму головним героєм був пролетарій, а для істориків-державників — політик. Але для світосистемного аналізу всі ці дійові особи, а також численні соціальні структури — ланки одного ланцюга. Вони розглядаються не як базові елементарні частинки, а як складові частини системної амальгами (суміші), з котрої вони вийшли й відповідно до якої вони діють. Дійові особи вільні у своїх діях, але вони залишаються частиною загального, позаяк їхню свободу дій сковують біографічні й соціальні бар’єри.
Ще одна важлива обставина для аналізу походження Русі. Для прихильників світосистемного аналізу час і простір, а скоріше ЧасоПростір, не є якоюсь зовнішньою незмінною даністю (яка завжди була, є й буде), в рамках якої існує соціальна реальність. ЧасоПростори створюються й постійно змінюються, а соціум є «пульсуючим організмом», який то стискається, то розширюється. Він не змінюється впродовж тривалого часу, і в той же час змінюється щохвилинно. Це, звичайно, парадокс, але не суперечність. Тому основне завдання історичної соціальної науки — навчитися з цим парадоксом справлятися.
АНТИНОРМАНІЗМ ЯК ДІАГНОЗ
Яким же є основний наратив Русі й хто посідає центральне місце серед головних героїв цієї оповіді? Придумувати тут щось нове немає потреби: тричі впродовж трьох останніх століть у Росії спалахували із новою силою спори норманістів з антинорманістами навколо проблеми варягів: у XVIII ст. (боротьба Г.Міллера проти М.Ломоносова в Академії наук); у ХІХ ст. (публічна дискусія М.Погодіна й М.Костомарова в Петербурзькому університеті); а з 1965 р. полеміка Л.Клейна й І.Шаскольського. Йшлося про ту роль, яку відіграли варяги (нормани) у становленні Русі.
Не вважаю себе спеціалістом із цього питання, а тому зведу свою роль до популяризації авторитетних суджень академіка чотирьох академій (американської, турецької, фінської та української) Омеляна Пріцака, якого вважаю своїм наставником на шлях історіософських досліджень і світлу пам’ять якого хотів би вшанувати, представивши у цій публікації для газети «День» хоча б у тезовому викладі його бачення походження Русі (допитливого читача відсилаємо до його книги обсягом понад 1000 сторінок під назвою «Походження Русі», що вийшла у видавництві «Обереги» в 1997 р.).
За оцінкою О. Пріцака, «двохсотлітнє норманістсько-антинорманістське протистояння виявилося безсилим у вирішенні проблеми походження Русі». Ця думка покійного академіка перегукується з судженнями останнього «збурювача спокою» навколо проблеми норманів Л.Клейна. Він вважає, що ніякої норманської теорії чи хоча б наукової концепції взагалі не існує, просто є «гіпотези про етнічну ідентифікацію варягів, про ту чи іншу міру участі скандинавів у древній історії нашої країни». Що ж стосується антинорманізму, то він не представлений в жодній країні світу, крім Росії, хоча завоювання скандинавів були по всій Європі, навіть поза її межами. В Росії ж, за оцінкою Л.Клейна, «це не наукова течія, а ідеологічна тенденція, що впроваджується в науку з міркувань, які представлені як патріотичні. Це характерний саме для нашого народу комплекс національної неповноцінності, корені якого слід шукати в сучасній ситуації». Від себе скажу, що оскільки ми тут ступаємо на слизьке для українців поле щодо коментування російських комплексів, то відволічемося від «сучасної ситуації» в Росії та просто візьмемо до уваги ту думку Л.Клейна, що «не всі гіпотези в разі підтвердження стають теоріями, багато з них стають не теоріями, а фактами. Спір іде про факти»3.
Отже, про деякі факти у викладі Омеляна Пріцака. Насамперед про термін «Русь» і його «національне» наповнення. Дійсно, під 839 р. у «Бертинських анналах» згадується правитель політичної організації, названої терміном «Ро»с (Rhos — візант). Арабський автор Ібн-Хордадбег, який розвідував торговельні шляхи в Євразії, також повідомляє, що існують дві міжнародні компанії — іудейські Раданіти, що контролювали шляхи до Хазарії, а також неіудейські Рус (Rus), що контролювали торгівлю на півночі Східної Європи. О.Пріцак ставить вповні слушне запитання: як руси, що тільки-но виринули з безвісті, могли виявитися такими вправними міжнародними торговцями, що захопили під свій контроль велетенський регіон?
Пояснення видатного вченого таке. З поділом Середземного моря між християнами й мусульманами (бл. 660 р.) ні ті, ні інші вже не могли вільно подорожувати чи вести торгівлю морем, перебуваючи в перманентному стані війни. Цю нішу заповнили колишні римські городяни іудейської віри, які мали змогу безпечно плавати від Марселя аж до Хазарії. Тим часом їхні неіудейські торгові конкуренти (фризи у співпраці зі скандинавськими вождями) спробували знайти шляхи до Євразії в обхід — через Балтійське та Біле моря. Вони утворили своєрідне товариство морських кочівників і наприкінці ІХ ст. виступали як вікінги. В цей же час балтійськими вендами, яких сусіди згодом стали називати кривичами, були колонізовані певні території на сході й засновані два важливі торгові поселення — Полоцьк і Смоленськ. З часом ці та інші поселення перетворилися на міста-держави, які стали запрошувати до керівництва досвідчених торговельних і військових «менеджерів» — членів балтійських харизматичних кланів. Одним із об’єднань міст була конфедерація Старої Ладоги, Білоозера та Ізборська. Кожне місто представляло свою етнічну групу: Стара Ладога — естів; Білоозеро — вепсів (весь); Ізборськ — слов’янських вендів. У середині ІХ ст. вони «запросили на правління» — тобто визнали владу — фризько-датського короля Рьоріка (Рюрика).
А тепер про найголовніше — про етнічний фактор у процесі зародження державності Русь, очолюваної представниками торговельного товариства Rus. Позиція О.Пріцака щодо цього питання така: «Суспільства Балтійського регіону, які тепер розвивалися, звичайно ж не складали національної культури в сучасному розумінні. Дани, фризи й руси були поліетнічною, багатомовною, безтериторіальною спільністю морських кочівників та жителів почасти «східних», а подекуди полісних міст і торговельних поселень. Руси й фризи виступали міжнародними торговцями, що підтверджує теорію про створення ринку як економічної організації саме торговцями, а не селянами чи ремісниками». Дві останні страти як представники суспільства «нижчої» культури ще не знали літератури чи сакральних текстів — основи культури «вищої». На той час не була чітко окреслена й територія володінь Русів.
У міських торговельних поселеннях користувалися кількома мовами залежно від функцій. Місцевою мовою спілкувалися сім’ї чи роди, а дві чи більше linguae francae служили для професійного вжитку. Отже, робить висновок О.Пріцак, «говорити про шведську національну культуру ІХ—Х стст. немає сенсу. В балтійській спільності всі її складові елементи — нормани, венеди (слов’яни), балти й фіни — були рівнозначними... Стало звичаєм (відомим через Рюриковичів) мати два чи більше імен, відповідно до професійних чи подружніх зв’язків».
1 Валлерстайн И. Миросистемный анализ: введение. — М.: Издательский дом «Территория будущего». — 2006. — С. 247.
2 Там же. — С.29.
3 Клейн Л. Антинорманизм как диагноз // http://polit.ru/article/2010/12/03/ klejn_antinormanism/print/
