Ну, і що ти хочеш своїм украй відвертим заголовком сказати? Чи то не жарт — відкрито в цьому зізнаватися? Адже твоє одкровення можуть і хибно сприйняти. Невже це неясно? Ще й як ясно! Проте я не використовуватиму тут жодний із відомих способів гріха, якими люди можуть накликати на себе справедливу критику. Так що боятися мені нічого. Я абсолютно впевнений у точності назви своєї роботи.
Мій вибір — і його слід поважати — зумовлений підготовкою до відзначення 15-річчя газети «День». Хто ж із нас не знає, що вона давно вже набула гласних форм. І хіба не читач перш за все здатний об’єктивно оцінити зроблене редакцією? Отже, витрачу кілька хвилин на те, щоб подумати, за які відкриття можу бути газеті вдячний.
Я б хотів почати з висловлення власної подяки редакції за те, що вона відкрила українцям видатного вченого Джеймса Мейса, який більшу частину свого життя займався дослідженням України. Як виконавчий директор Американської комісії по голоду в Україні, яка провела велике вивчення історії Голодомору і видала про нього одну з найбільш авторитетних і значущих доповідей, професор Мейс зробив неоціненний внесок у встановлення справедливості щодо цього трагічного періоду в українській історії. Він став великим другом українців, наблизившись до болю, який передали йому ті, хто вцілів після страшного голоду. Навряд чи ви назвете іншого іноземця, який би зробив для України в гуманітарній сфері більше, ніж Джемс Мейс!
Автор також вдячний газеті «День» за подароване задоволення упродовж понад десяти років читати численні статті, монологи, інтерв’ю, коментарі Сергія Борисовича Кримського — філософа найбільшої величини, якого я дуже шаную. Це він сформулював разюче вдалий (своєю точністю і своєю неповторністю) рекламний слоган: «День» — це газета, яка робить Думку подією». Всесвітньо відомий учений, людина енциклопедичної наукової освіченості й високих гуманістичних переконань пішла від нас літом минулого року, але і до цього часу залишається однією з найактуальніших постатей вітчизняної науки. І якщо редакція включила до свого двотомника «Екстракт +200» спеціальний розділ «Золоті розсипи мудрості» з його текстами, опублікованими на сторінках газети, це означає, що Кримський, окрім усього, ще й один із найбільш живих наших філософів. Власне, видатний Мислитель невипадково стоїть у центрі української духовної історії, він — приклад для нас усіх.
А як можна не радіти появі в газеті матеріалу «Сам собі Discovery» Ольги Решетилової, яка розповіла широкому колу читачів про таку видатну особистість, як Микола Хрієнко. Хоч би хто що казав, немає в нашого журналіста-мандрівника не тільки в Україні, а й у всьому СНД гідних конкурентів. Наш Хрієнко здійснив масштабний журналістський проект: за шість років у три етапи він пройшов — проїхав — пролетів 118 тис. кілометрів слідами українців у Росії. Щоб зафіксувати побачене, йому знадобилися — тільки вдумайтеся! — 341 фотоплівка й 12 276 фотокадрів. Коли я уявив величезний обсяг і всю значущість зробленого Миколою Хрієнком, що міг я ще сказати про цей унікальний досвід, крім ... Дякую!
Чергове моє відкриття стало можливим завдяки безпрецедентному для української преси зверненню редакції до школярів надсилати в газету «День» відповіді на запитання: «Що не подобається дітям у поведінці дорослих? Що найбільше хвилює?» Якщо ж говорити конкретно, то я відчув глибоку повагу до восьмикласниці Ганни Вакуленко з Кіровоградської області, прочитавши її листа «Список Ганни». Знаєте, адже його зовсім не випадково надрукували на першій шпальті «Дня»! Вражають ясність і глибина мислення, а також громадянська мужність цієї 13-річної дівчинки. Ні до того, ні після я не читав нічого подібного. Навіть не міг припустити, що школярка може так впливово вибудувати текст. Яка звідси мораль? А така, що пора вже 10 біблійних заповідей доповнити одинадцятою: «Не страхайся!»
А зовсім недавно у вересневому випуску газети натрапив на ще одну публікацію, читання якої не я один, напевно, завершив словами: «Я приймаю це з радістю і вдячністю». Пережити такі відчуття можна тільки прочитавши «Коли постала держава Українська?» — цьому присвятив свою глибоку аналітичну статтю доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк. Із його аналізу видно: зародження української (тоді — руської) державності було воістину яскравим, і нам, українцям, є чим пишатися! Розкривши за допомогою вагомих наукових аргументів справжнє значення 852 року для нашої історії, Кралюк пропонує відзначити 1160-річчя заснування Української державності, яке припадає на 2012 рік. Тут доречно процитувати останні рядки з його газетної статті: «І зовсім не для того, щоби «утерти носа» росіянам з їхнім 1150-річчям російської державності. А передусім для того, щоб відновити історичну справедливість». І що ж тепер? А тепер треба чекати: чи згадає Україна, що їй 1160, а не 20?
Надзвичайно привабливу силу має газетна стаття академіка НАН України Івана Дзюби «Десять пишемо, сто в умі». Ти відкриваєш її, а вона тебе... На прохання редакції Дзюба виклав у ній свій варіант десяти книжок, що входять в умовний мінімум найбільш важливих книг. Вдячний Івану Михайловичу та газеті за запропоновану читачам книжкову «десятку», що стала великим здобутком людського розуму. Дякую й за те, що допомагають нам пізнавати та удосконалюватися. Як це потрібно для душі! Якщо ви теж опануєте мудрість названих І. Дзюбою авторів, яку вони залишили нам у своїх творах, запам’ятаєте її та засвоїте, то вважайте це великим здобутком для себе...
Як у вас із відчуттям гордості за зроблене в Україні для всього людства? Не дуже? А я ось хочу подякувати редакції за те, що вона якось запросила до себе дуже шанованого у світовому кіномистецтві гостя. Так, у квітні 2006-го несподіваним приємним відкриттям для мене стала розмова Дмитра Десятерика з киянином Анатолієм Кокушем, творцем унікального кінообладнання, яким сьогодні знімають фільми в усьому світі. Він — генеральний директор і фундатор української компанії «Фільмотехнік», що п’ять років тому отримала від Американської кіноакадемії два так званих технічних Оскари за створення найкращих операторських кранів «Авторобот» та «Каскад». Та хіба це єдиний факт цінного внеску українців у розвиток людської цивілізації?!
У круговерті повсякденного життя хтось міг і не помітити серйозної статті Ігоря Сюндюкова «Як залишити «зону ненависті». Саме пошук відповіді на це злободенне питання і став основним предметом обговорення учасників Міжнародної конференції «Геополітика, примирення та пам’ять», що відбулася 4—6 грудня 2008 р. в Києві. На цьому науковому форумі було висловлено чимало цікавих думок і спостережень про цінність європейських «моделей примирення», за поширення яких ми повинні бути вдячні редактору відділу «Історія та «Я». Йдеться про унікальні уроки історії, які в Україні майже не використовуються, що абсолютно неправильно. Це духовний досвід, надзвичайно необхідний... Розумієте?
Мене абсолютно захопила й доля Євгена Степановича Грицака, якого «відкрив» читачам нашої газети московський автор Ігор Чубайс у публікації «Хто зруйнував сталінізм». Мало хто знає, що після смерті Сталіна колишній лідер молодіжної патріотичної організації заходу України став одним із керівників Норильського повстання в’язнів у ГУЛАГу. В шести таборах під Норильськом 25 травня 1953 р. почався бунт, який тривав 72 дні. Перший масовий протест, в якому взяли участь не менше 20 тисяч в’язнів, згодом надихнув репресованих у серпні 1953 р. на ще більш потужне повстання в районі Воркути, учасниками якого вже стали 100 тисяч зеків. Третій за часом Кенгірський бунт почався у травні 1954-го і тривав 40 днів. Ці повстання, як стверджує І. Чубайс, призвели не просто до розпуску двох ланок ГУЛАГу. «Революція в’язнів, — зазначає російський вчений, — змусила владу піти на демонтаж усієї системи терору, що створювався з жовтня 1917 року». Вважаю, цілком правий Євген Грицак з Івано-Франківської області, якому в серпні виповнилося 85 років, підкреслюючи: «Мученики, а не мучителі виправляють світ!» Хіба не так? І нехай читач сам вирішує, він — справжній герой України чи ні?
...Хотілося б продовжувати й продовжувати цей список. Але ж досить моїх відкриттів, зроблених за допомогою газетних публікацій, — міра має бути у всьому. Цікаво було б послухати інших читачів, які мають інші уподобання і свій вибір привабливих газетних матеріалів.
Я вже не кажу про такі відкриті нами бренди «Дня», як випуск газети трьома мовами, Літня школа журналістики, Бібліотека газети «День», Міжнародний фотоконкурс із щорічними фотовиставками, Громадський форум експертів «Дня», Зустрічі зі студентами в університетах, Премія для журналістів імені Джеймса Мейса, Фотосесія читачів газети «День» тощо. Все це має стати предметом окремого дослідження. До сказаного я лише додам ось що: зростанню журналістських потреб немає меж... Думаю, що редакційний колектив газети «День» ніколи не буде задоволений, ніколи, і це одна з найкращих його якостей...
І на завершення хочу пояснити, чому назвав так свій матеріал. Не пам’ятаю, хто сказав, але сказано дуже правильно: «Робота — це любов, що стала зримою». Так от, хіба журналісти з газети «День» не закохані у своє видання? Мені здається, що головний редактор шановна Лариса Олексіївна Івшина одного разу своїм колегам дала чудову пораду: «Робіть те, що любите, і любіть те, що робите». Погодьтеся, любов до своєї роботи — це щось більше, ніж відпрацювання годин, необхідних для того, щоб отримати заробітну плату. Вона може дати незрівнянно більшу винагороду, ніж просто матеріальні блага. У надрукованій нещодавно на сторінках «Дня» промові Стіва Джобса перед випускниками Стенфордського університету є вислів, який має стати напутнім побажанням для кожної мислячої людини: «Єдиний спосіб робити великі справи — любити те, що ви робите». Нехай ці думки спонукають нас на служіння в обраній нами сфері людської діяльності. Коли робота подобається, кожен день — це свято.
Ну, а засновникам, творцям і видавцям найкращої всеукраїнської газети щиро бажаю: дійте так і надалі! З 15-річчям тебе, «День»! Так хочеться завжди тобою пишатися!
