«Від Богдана до Івана не було гетьмана!» — це українське прислів’я, яке пропонує просто «пропустити» всіх керманичів Гетьманщини часів Руїни (1657 — 1676 рр.) і після Богдана Хмельницького перейти до вивчення й шанування постаті Івана Мазепи, — не зовсім має рацію. У такій «схемі» не залишається місця для гетьмана Петра Дорофійовича Дорошенка. А тим часом без розуміння його внеску в історію України, його карколомних перемог та трагічної фінальної поразки, без розуміння особистої драми цієї людини годі й думати про усвідомлення суті цієї фатальної для майбутнього України доби.
Чому багаторічна боротьба Петра Дорошенка за національне визволення українських земель від ярма Москви, Речі Посполитої та татар зрештою зазнала невдачі? Які уроки несе в собі його життя для українців 2011 року? Ці питання ставлять у своїй книзі «Петро Дорошенко. Політичний портрет», що вийшла у видавництві «Темпора», академік НАН України Валерій СМОЛІЙ та постійний автор «Дня», доктор історичних наук, професор Валерій СТЕПАНКОВ. «День» попросив Валерія Степановича СТЕПАНКОВА відповісти на декілька запитань.
— Чому, на вашу думку, Петру Дорошенку, так би мовити, «не пощастило» в історичній пам’яті українців? Про Б. Хмельницького або про І. Мазепу «щось читав», «щось чув», «щось знає» (або, принаймні, думає, що знає) мало не кожен наш співвітчизник, а ось Дорошенко «залишається в тіні». Чи справедливо це?
— На мою думку, існувало кілька чинників і ряд факторів, які зумовили подібне ставлення до постаті Петра Дорошенка і до його діянь. По-перше, Дорошенкові доводилося діяти у період, коли козацька Україна перебувала в стані внутрішньополітичної боротьби, яка супроводжувалася масовими репресивними діями проти супротивників. Коли точилася боротьба між Ханенком і Суховієм, між Дорошенком і Лівобережним гетьманом, то жертвою цієї боротьби ставали прості українці. Цілком зрозуміло, що цей чинник не міг не позначитися на історичній пам’яті місцевого населення. По-друге, Петру Дорошенку доводилося, у боротьбі за збереження Української держави і в боротьбі за її об’єднання (з 1663 року існувала проблема єдності Лівобережної Гетьманщини з Правобережною Україною), спиратися на зовнішню політичну, і військову силу. Спочатку цією силою були татари, пізніше — турки, з 1669 року. По суті, союзниками були татари, але специфіка тогочасної трагічної долі України полягала у тому, що її терени, де проходив кордон, вважалися підпорядкованими Дорошенкові, а територія поза межами Козацької України вважалася територією Польщі, тобто ворожою. Таким чином, місцеве населення тої частини України постійно ставало об’єктом нападу татар. Коли Дорошенко здійснював походи на західноукраїнські землі, в його війську були й татари. Тому населення цієї частини нашої держави вважало його причетним до трагедій і драм їхнього особистого життя. Відомі випадки, коли люди підтримували польську сторону в боротьбі проти татар. Коли ми говоримо про драму Дорошенка, як політичного діяча, потрібно про ці речі пам’ятати. Наприклад, коли гетьман прагнув здійснити те, що не вдалося Хмельницькому — приєднати до Правобережної Гетьманщини Західну Україну, то місцеве населення підтримало не його, а польського короля Яна Собеського. До того ж, ми часто забуваємо, що тогочасні українці жили у своїх світоглядних, сказати б, концепціях, настановах, міфах і по-іншому дивилися на ті речі, які ми зараз обговорюємо. Татари і турки для українця XVII століття — це мусульмани, жителі Сходу, які приносили біду на поріг. Панівною на той час ставала ідея протистояння християн і бусурман. Очевидно, останні зображувалися тільки з негативної точки зору. Тому орієнтація Дорошенка на Османську імперію не знаходила підтримки у більшості населення. Одна справа, що еліта підтримала його політику, але люди ставилися до цього або байдужо, або ворожо. Окрім того, історики часто забувають, що населення Правобережної Гетьманщини було знищено. Я робив підрахунки щодо втрат українського населення під час революційних подій з 1648 до 1676 рр., результати яких збіглися з результатами дослідження польського історика Даріуша Колодзєйчика. На виході я отримав цифру у понад 90%! Тому можна сказати, що пам’ять про політику Дорошенка не було кому винести. А козацька старшина з 1674 року почала переїжджати на Лівобережжя. Грубо кажучи, не було носіїв пам’яті. Ось такі, на мою думку, основі чинники того, що українцям про Петра Дорошенка мало що відомо. В історіографії, пам’ять про нього починає відроджуватися приблизно з другої половини XIX століття. А українці знають про гетьмана лише те, чому їх навчила радянська історіографія: був такий зрадник Петро Дорошенко, який продав інтереси України туркам тощо. Більшість фундаментальних історичних праць про Дорошенка нам невідомі. Є книга Дмитра Дорошенка, яка вийшла у США наприкінці 1980-х років, є праця польського історика Яна Пердені, яка відома лише вузькому колу вчених. А прості люди знають про гетьмана лише те, що він був.
— Дмитро Дорошенко вважав фатальним у житті України і особисто Петра Дорошенка 1668 рік. Здавалося б, гетьман майже досяг тоді своєї мети — об’єднати під своєю владою обидва береги Дніпра, було усунуто гетьмана Івана Брюховецького — і раптом усе було зруйновано. Чи поділяєте Ви цей погляд?
— Ні, такий погляд пана Дмитра я не поділяю. В історіографії існують певні міфи. Такі міфи, на мою думку, заклав «Літопис Самовидця». Там написано приблизно таке: коли Петра Дорошенка на спільній козацькій раді було обрано Гетьманом України, надійшла інформація про те, що його дружина йому зрадила. Далі Самовидець пише, що Дорошенко все покинув і поїхав з’ясовувати свої сімейні стосунки. Коли ми говоримо про історіографію, існує таке поняття, як «вибірковість». Чомусь по сьогоднішній день нас не цікавлять правдиві відомості. Ми завжди хочемо заглянути у шпарину особистого життя тієї чи іншої людини. Це є той аспект, на якому спекулює, зокрема, Олесь Бузина. Те ж саме сталося і по відношенню до Дорошенка — він виглядає як діяч, що покинув державні справи через банальну зраду дружини. Оскільки серйозних дослідницьких робіт про гетьмана не було, історія про дружину лягла в основу тлумачення історії. Цей погляд спростував свого часу геніальний, як на мене, український історик — Микола Петровський, піддавши глибокому аналізу «Літопис Самовидця» у своїй книжці «Нариси з історії України XVII — початку XVIII століття (досліди над «Літописом Самовидця»)». Йому вдалося віднайти у польських архівах документи на підтвердження того, що дружина Дорошенка ніякого відношення до цих справ не має. Тоді, логічно, виникає питання: «Що ж сталося?». А сталося те, що траплялося на той час досить часто. Від кількох старшин надійшла інформація, що польська армія готова до наступу і повернулася на Брацлавщину. Оскільки свої основні сили Дорошенко вивів на Лівобережжя, виникла загроза того, що поляки без перешкод зможуть дійти аж до Чигирина. Цілком зрозуміло, що він мусив повернути частину своїх підрозділів назад і з’ясувати ситуацію. Справді, він згортає наступальну операцію проти росіян і повертається на Правобережжя. Там він бачить, що ніякого наступу польських корогв не відбулося — стався традиційний напад на прикордонну територію. В той же час, залишені на Лівобережжі старшини не виправдали довіру гетьмана і не стали захищати українські інтереси у протистоянні з Московщиною. Разом зі старшиною, на сторону Росії перейшло й православне духовенство Лівобережної України. Тобто, його особисте життя жодним чином не впливало на розгортання політичної драми. Я би не називав 1668 рік вирішальним у сенсі того, що сталася катастрофа. Катастрофа почалася після 1672 року, коли був підписаний Бучацький мирний договір між Річчю Посполитою і Османською імперією, який не передбачав того, на що сподівався Дорошенко, — приєднання Західної України до Правобережної Гетьманщини.
— Який основний урок ми повинні засвоїти з життя Петра Дорошенка?
— Для того, щоб історія вчила, потрібно її знати. Знати ж історичні уроки в Україні ми зможемо тільки тоді, коли матимемо потужну історичну науку. Я вважаю, що на основі історичних джерел не повною мірою, але можна визначити сутність події. Окрім того, потрібно, щоб хтось був зацікавлений в історичних знаннях цих уроків, яким часто не надають важливого значення. Приклад населенню повинні подавати представники політичної еліти, які мають бути зацікавлені у переосмисленні минувшини, реформуванні країни тощо. Ці люди мають любити представників етносу, творців тої держави, політичну доктрину якої вони уособлюють. Беручи до уваги українські реалії, можу сказати, що Україна ніколи не була незалежною, ніколи, за 20 років, не мала політичної еліти, не пережила відродження історичної науки. Скажімо, у Польщі, на початку ХІХ століття була не політична, але соціальна еліта, яка зберігала традиції, звичаї. Україна, на жаль, позбавлена цього важливого складника, пережила створення народницької історіографії. Починаючи від Миколи Костомарова, ми намагалися відтворити етнографічні особливості, побут; козацтво в уявленнях більшості українців постає як анархічне, стихійне, неусвідомлене збройне формування, яке постійно на когось нападає. Отже, щодо основного уроку з життя Петра Дорошенка я би назвав, по-перше, таке: якщо політична еліта ставитиме особисті інтереси вище національних, то це завжди обертатиметься трагедією, ми знову починатимемо історію з початку. Основна проблема — це єдність еліти. Справа в тім, що українці, за характером, є прагматиками, тому, живучи у складний період, ми схильні ставати на бік або своїх власних інтересів, або родинних. Мало хто з українців, коли їхні патріотичні потуги не знаходять відповіді серед державотворців, здатен поставити національні інтереси вище за свої особисті. По-друге, в питаннях суверенітету в жодному разі не можна «торгувати» національними інтересами. Не можна ставити питання так, що в угоді з Московією ми досягнемо менших результатів, ніж в угоді з Польщею. По-третє, політична еліта мусить враховувати меркантилізм українців. Український народ тільки тоді може дивувати своєю вдачею, коли він бачить, що його життя може поліпшитися. Приміром, Б. Хмельницький свого часу визнав за селянами їхню свободу, визнав за ними право вступу до козацького війська, ліквідацію панщини, факт відсутності шляхти тощо. Це визнання було фактичним, тому й викликало щире захоплення і підтримку серед населення. Якщо українці не бачать перспектив, то часто розчаровуються і байдужіють.
— Розкажіть, будь ласка, детальніше про те, як визрівав задум книги.
— Разом зі співавтором книги «Петро Дорошенко. Політичний портрет» Валерієм Смолієм ми виявили, що сучасна історіографія заповнена міфами щодо періоду, який відомий під назвою «Руїна». Цей термін був уведений в обіг Миколою Костомаровим, але сьогодні ми часто вживаємо його, ігноруючи першопочаткове значення. З легкої руки Костомарова термін «Руїна» закарбувався у свідомості переважної більшості істориків. Різні дослідники трактують це явище по-своєму. Приміром, російський історик Тетяна Таїрова-Яковлєва вважає, що «Руїна» почалася після смерті Богдана Хмельницького. «Руїна» розуміється як процес, коли нічого позитивного для України не сталося, був суцільний безлад і хаос, чвари, міжусобиці старшин, спустошення. Уявіть собі, коли хворіє дитина, ми беремо її й викидаємо. Ми чомусь зовсім забули, що українці за цей період показали такі приклади боротьби за незалежність, яких ніколи не знала й, можливо, не знатиме Європа. А ми взяли й поставили крапку на визвольних змаганнях українців. Жоден з істориків не може сказати, що визвольна війна не супроводжується ѓвалтуванням, насиллям і руйнацією міст. Тому ми з паном Смолієм зрозуміли, що без вивчення такого болючого питання, як «Руїна», ніколи не дізнаємося того, що переживала Україна у XVII столітті. Нам потрібна була нова джерельна база, тому що відомі тексти не давали відповіді на основне запитання, тож наша робота тривала близько 10 років (з 2001 року). Окрім того, книжка про Дорошенка за кордоном, у Польщі, вже давно видана (Ян Перденя «Дорошенко і Польща». — Ред.), а в Україні про людину, яку, на мою думку, варто ставити вище на голову від Мазепи у державотворенні, населенню майже нічого не відомо. Дорошенко, втікши у 18 років на Січ, повністю присвятив своє життя Україні, він боровся за її незалежність, не тільки зовнішню, але й внутрішню. Цікаво те, що він ніколи не служив Московії і був її постійним противником, але, зверніть увагу на те, як він закінчив життя і як закінчили життя його соратники, які намагалися домовитися із росіянами. «За порадою Івана Сірка, що приїхав до Чигирина, Дорошенко заявив, що готов зректися булави і віддати військові клейноди в опіку Запоріжжя. Але рік іще минув, а Дорошенко не уступав із гетьманства. Аж коли Самійлович вдруге з московським військом прийшов під мури Чигирина, Дорошенко передав йому уряд і гетьманські відзнаки у вересні 1676 р. Із Чигирина Дорошенко переїхав на Лівоберіжжя і осів у Сосниці. Цар невдовзі зажадав відіслати його до Москви; Самійлович, що обіцяв Дорошенкові безпеченство особи, довго не хотів на це згодитися, але насамкінець мусив уступити перед царським наказом. У Москві прийнято гетьмана з почестями, назначено йому високу платню і віддано просторий дім на мешкання; у 1683 — 1691 р. Дорошенко мав уряд Вятського воєводи; кінець віку пережив у дарованому йому селі Ярополчі, Волоколамського повіту. Там і умер 19 листопада 1698 р. на 71-му році життя; до початку XIX в. заховався при тамошній церкві нагробний памятник цього великого гетьмана, що його названо «сонцем Руїни». (Цитата з «Великої історії України» // Укладач Микола Голубець, зі вступом Івана Крип’якевича. Видано у 1935 році у Львові. 1993 року перевидано у видавництві «Глобус»).
