З якої такої радості кримський економічний експерт і публіцист раптом зайнявся «не своєю справою» — взявся писати про велику українську політику — це потрібно пояснити. А справа ось у чому.
Коли в Україні широкі маси людей звично займаються політичним «художнім стьобом», це — свідчення психічного здоров’я суспільства. Це корисно і ефективно — бавитися, іронізувати, знущатися з цілої низки явищ, процесів, тенденцій, осіб в українській політиці.
Але підкреслимо — це ознака здоров’я саме суспільства, але зовсім не завжди — професіоналів від політичної журналістики. В останніх, схоже, настала межа, перейшовши яку, наші колеги, яких знає і слухає вся Україна (і не лише), самі того не бажаючи, можуть драматично вплинути на подальший розвиток країни.
В економічній публіцистиці, на відміну від домінуючої стилістики наших «політичних» колег — немає місця для «приколів» і особистих емоцій. Цінується інше: скажімо, є просто показник зростання ВВП, а є той же показник, але, як прийнято говорити, «очищений» — від сезонних та інших чинників, що заважають розгледіти реальну тенденцію...
Про подібне «очищення» під час оцінки української політики — на мій скромний погляд — було б корисно замислитися всім, хто день у день пише або віщає про неї з екрана, або авторитетно коментує її для мільйонів людей, формуючи громадську думку.
Сфокусуємо проблему. Все частіше (а особливо — після недавнього європейського саміту в Ялті) здається, що багато наших «політичних» колег і однодумців — і журналісти, й експерти — немов начитавшись історичних рішень партії більшовиків від 1914 року, усвідомлено чи ні почали робити все для... поразки своєї країни. Лише тому, що у її президента — не те прізвище, а при владі — не та партія, яку хотілося б бачити. (Тут доречно відреагувати на тих, хто стрепенувся: «Ага! Ось вони, вуха вилізли...». Спокійно, колеги, — автор ніколи не голосував за Партію регіонів і Віктора Федоровича, а зовсім навпаки — у всіх трьох турах 2004-го мотався з Ялти за 100 км — кинути бюлетень за Віктора Андрійовича...).
Це, скажімо так, «активне пораженство» виглядає вже, кажучи словами героїв безсмертного харківського ролика, «трішки по-дебільному» — де-факто як (вдумайтеся!) вимога низки відомих європейськи орієнтованих українських журналістів і політиків до ЄС не підписувати з Україною нічого, доки ВФ особисто не зателефонує до суду і не накаже випустити ЮВ.
Але на кожному кроці серед тих, хто пише і віщає, широко поширений і інший тип пораженства — «пасивний мазохізм». Пригадайте: «Ми не встигаємо в СОТ — нас не приймуть до СОТ — ми ніколи не вступимо до СОТ, все пропало, ганьба, країна, що не відбулася...»; «Одеса — Броди ніколи не запрацює в аверсному режимі, ні у кого нічого не вийде, це просто металолом...»; «У нас можуть відібрати Євро-2012 — у нас відбирають Євро — ні, ще не відібрали, але все одно потім відберуть — все пропало, Україна не впоралася з Євро, ганьба, країна, що не відбулася...»; «...Янукович здає українську ГТС «Газпрому» — ні, ще не здав, але обов’язково здасть — ні, знову не здав, але насправді таємно хоче здати — «злочинна влада», країна, що не відбулася, все пропало...».
Наслідуючи улюблений словесний прийом найулюбленіших журналістами нардепів — учасників «Свободи слова», ні слова не говоритиму про те, що вже декілька років реально значимий для суспільства порядок денний — зусиллями багатьох дійсно кращих журналістів і політичних експертів України — підміняється штучно нав’язаним примітивним; ні слова не говоритиму і про те, що на стрічках інформагентств і інтернет-ЗМІ ми все більше читаємо — як і хто з політиків був одягнений, зачесаний, пострижений і поголений, і що це означає для долі батьківщини. Ну і, зрозуміло, не скажу ні слова про той вищий пілотаж столичної журналістики, коли все частіше з’являються новини на кшталт: «Х, виступаючи на одному з ток-шоу, назвав Y земляним хробаком...», і навіть не назву авторів таких новин «підставками для мікрофонів».
Можливо, автора звинуватять у порушенні корпоративної етики, проте тому є пом’якшувальна обставина — аж надто великою завжди була роль Києва у долі України (а в ХХІ столітті, що природно, це багато в чому роль київських журналістів і експертного співтовариства)... Кілька років тому — в порядку деякої гри розуму — ми зробили історико-економічну імпровізацію на тему історичних сенсів древнього Києва в сучасній проекції. Все виявилося дуже серйозно — від Києва залежить вибір віри; від Києва залежить територіальна єдність або розпад країни; Київ визначає міру економічної свободи, політичну і культурну моду. Отже, столичним колегам нікуди не дітися: працюєш у Києві — відповідай за країну.
Тому повернімося до головного — до «очищення» деяких поширених і поширюваних «з київських пагорбів» уявлень про українську політику. Як початкову платформу для дискусії дозволю собі запропонувати декілька тез, сподіваючись, що така форма вибачить неминучу полемічну категоричність і нерозгорнутість аргументації...
Макроекономічний контекст. Глобальна криза нікуди не поділася, механізмів виходу з неї у світі не вироблено. У кращому разі (!) належить існувати в координатах: «тверезе десятиліття» (глава ЄЦБ Ж.-К. Тріше) — «втрачене десятиліття» (екс-міністр фінансів РФ О. Кудрін). У цьому проміжку — непередбачувана глобальна турбулентність. Закінчиться все це щастя переходом до чергового технологічного устрою. Останнє — від лукавого, своїх ліків від кризи ми не винайдемо. В Україні ніхто в цьому не винен — ні помаранчеві, ні біло-сердечні, ні біло-блакитні. Це доля. Найбільше — розуміти процес; де можливо — підіслати соломки, економити; поглянути — раптом у нашій науці знайдеться щось з того самого майбутнього устрою; зрозуміти і пояснити всім (особливо телеканалам), що епоха гламуру — в минулому, а пропаганда гламуру, що продовжується в «ящику», — подібна до злочину...
Україна. Загальний мазохістський плач за нібито втраченими можливостям України за 20 років незалежності у наших ЗМІ й експертному співтоваристві — ознака, пардон за відвертість, примітивно поверхової оцінки історичних процесів. Такий складний і багатошаровий історичний віраж, який здійснює Україна, — а) від соціалізму до капіталізму; б) від тоталітаризму до демократії; в) паралельно вперше — будуючи з чистого аркуша державу; г) створюючи політичну націю і д) закладаючи основи власної ідентичності — це незрівнянно складніше, ніж у Польщі або країнах Балтії. Україна — за історичними мірками стрімко — проходить шлях, яким країни старої Європи йшли століттями, і за цей час ми вже впритул наблизилися до ЄС. Пострадянський транзит переважно завершений. Повернення України в деяку ітерацію Російської імперії вже не буде — незалежно від того, яка партія переможе на виборах.
Партії. При всій історично неминучій недосконалості політичної системи України повернення до однопартійності вже не станеться. При цьому всі основні більш менш успішні партії в українській історії були і є недемократичними за своєю внутрішньою суттю. Всі ці лідерські бізнес-утворення — більшою чи меншою мірою — не просто несуть відбиток радянської тоталітарної ментальності, але в своєму внутріпартійному житті є набагато більш диктаторськими, ніж, скажімо, КПРС — навіть до перебудови.
Так вийшло, що Партія регіонів, в усякому разі поки, — найбільш ефективна парламентська партія в українській історії. Її ефективність доведена — тривалою, стійкою і вельми креативною роботою в опозиції і перемогою на президентських виборах 2010 р. після поразки 2004 р. Нарікання на адмінресурс, підкуп виборців, підтасовування результатів відмітаємо — чого варті партії, представники і спостерігачі яких у виборчих комісіях не можуть захистити результати голосування? Хто ж їм лікар? Політична боротьба — це не тепла ванна.
Інших партій — саме партійних структур, що включають багато тисяч активних і організованих прибічників у регіонах України, а не вболівальників і попутників лідерських політико-бізнесових проектів — українське політичне життя доки не створило. Чому — це предмет серйозного аналізу, яким українська політична аналітика і журналістика доки майже не займаються. А там, між іншим, цікаві процеси.
Після президентських і місцевих виборів 2010 року партійні структури основних опонентів ПР на місцях масово «посипалися». Оскільки партійне будівництво — справа не одного року, шанси ПР на парламентських виборах 2012 і після них доки виглядають більш переважно. Тим паче, що сьогоднішні опоненти ПР з національно-демократичного спектру не об’єднаються до того часу, поки на цьому фланзі не з’являться абсолютно нові лідери. Масового повернення до влади тих, хто не використав свій шанс у 2005—2009 рр., не станеться (за поодиноким винятком, абсолютній більшості з них треба терміново міняти сферу занять), як не станеться і абсолютної переваги ПР.
Таким чином, тема демократизації і якості внутріпартійного життя в українських партіях взагалі набуває першочергового значення і — як би це не звучало — розвиток української демократії і перспективи країни багато в чому залежать від характеру подальшої трансформації і партійного будівництва в ПР. Для неї — через східноукраїнську промислово-бізнесову і адміністративно-командну ментальність — це майже «родова травма». Але тим більше — життєво важливим для розвитку ПР є освоєння демократичних процедур і відкритості як усередині партії, так і при діалозі з суспільством. Останнє у ПР завжди виходить поганенько.
Партії і економічна криза. Насправді перед українськими партіями на весь, як то кажуть, зріст вже постав новий виклик, поки непомічений ні політичними журналістами, ні політичними аналітиками. Цей виклик має економічну основу і описується приблизно так.
Величезна маса депутатів місцевих рад, що звично кинулися в партійні лави, аби заробити на своїх повноваженнях або захистити (підтримати) свій бізнес своїм же депутатським мандатом, вже зараз відчуває величезне розчарування — заплативши великі суми (як їм здавалося — за доступ до бездонних ресурсів), вони зіткнулися з тією неприємною обставиною, що компенсувати ці витрати у посткризових умовах неможливо: земля і нерухомість «обвалилися» надовго, дозвільні процедури неминуче спрощуються, в місцевих бюджетах — самі зарплати бюджетників. Депутатам залишається лише «доїти» малий бізнес, або (вибачте за такий цинізм) вирішувати проблеми виборців, і все частіше — за власні гроші. Якби зараз провести позачергові вибори до місцевих рад, ми б побачили абсолютно інший склад депутатського корпусу.
Об’єктивні процеси, що відбуваються (зокрема, через ті ж «євростандарти»), — підвищення прозорості держзакупівель, розширення доступу до прилюдної інформації, практики застосування антикорупційного законодавства і, врешті-решт, неминуча в умовах «тривалої» кризи оптимізація бюджетних витрат невблаганно призведуть до того, що депутатська діяльність — та пробачать скептики мій нестримний оптимізм — перестане бути бізнесом і на рівні країни. Бізнесмени скоро підуть з депутатів. Перед усіма партіями постане проблема «ідеологічного» членства не з бізнес-мотивів.
До речі, тут у всіх українських ЗМІ як «ланцюгового пса демократії» й у тих, хто професійно аналізує діяльність органів влади, й у громадянського суспільства вже відкрився величезний новий пласт — можна проаналізувати будь-яку закупівлю з бюджету, можна запитати будь-яку інформацію і домогтися відповіді, якщо треба — за допомогою прокурора. Лише ось у чому, даруйте, проблема: журналістське розслідування в бюджетній сфері — це не збір політичних пліток у курилці парламенту. Тому, мабуть, настільки небагато колег в Україні цим займаються — не «гламурно», працювати треба.
Громадянське суспільство. Чомусь у київських журналістсько-аналітичних колах прийнято вважати, що його в Україні немає або майже немає. А ось нам — в курортно-розслабленій, як здається, Ялті — бачиться по-іншому: воно є, воно розвивається, вчиться і зростає, воно стало чинником міського життя і все частіше змушує органи влади і місцевого самоврядування зважати на себе. Воно все частіше не дозволяє себе використовувати політичним партіям, не знає, на щастя, слова «фандрайзинг» і не бігає за грантовими програмами. І не вбачає основним завданням горезвісні «тренінги» і круглі столи (з обов’язковою кавою-брейк), кількість яких вже перевищила кількість учасників. І в жодному разі не потрібно це справжнє і живе громадянське суспільство об’єднувати в масштабах країни — потрібно просто про них розповідати. Ми знаємо, що аналогічні процеси відбуваються у багатьох невеликих містах, але чомусь гальмуються або деформуються на рівні столиці й обласних центрів — чи не тому, що саме там концентруються ресурси програм технічної допомоги і структури політичних партій?
Свобода слова. На тлі масових нарікань на утиск свободи слова найпростіше навести предметний приклад. Як відомо, останні півтора року Кримською автономією керував один із найжорсткіших політиків ПР — В. Джарти, який нещодавно пішов із життя. У найперші дні його роботи сталася незграбна спроба обмежити формат участі журналістів у засіданні Ради міністрів Криму, але після «котячого концерту» журналістів все одразу ж повернулося до звичного формату, а робота прес-служби набагато покращилася. За весь цей період ніхто (!) — в усякому разі з «першої десятки» — з найгостріших, найвідоміших своєю критичною позицією до влади кримських журналістів ніяк не постраждав і принципово не змінив своєї поведінки. А вже першого місяця роботи в Криму прем’єр злегка шокував одразу декількох кримських журналістів, особисто зателефонувавши після їхніх дуже жорстких статей у київській пресі: «Здрастуйте, це Джарти. Я з великим інтересом прочитав вашу статтю. Дуже вдячний за критику. Вона мені дуже корисна. Спасибі, бажаю вам успіхів...». Хоча ні, дещо все ж змінилося: всі зрозуміли, що критикувати цю команду можна — але для цього потрібно мати власну позицію, сміливість, характер і залізні аргументи. І не переходити на образи...
Про останнє окремо. Я не можу зрозуміти, наприклад, знущальних «приколів» київських ЗМІ щодо української мови прем’єр-міністра України. Він — як би до нього не ставилися — зробив особистий подвиг: він заговорив українською. Так, не ідеально, так, інколи із кумедними помилками. Але заговорив. Помітно, що він працював і старанно працює над цим щодня. І... — отримав масу образливих кепкувань від висококультурних журналістів. Чесно кажучи, я від київських колег чекав іншого — чогось на кшталт: «Який ви молодець, Миколо Яновичу! Ви стали говорити українською мовою помітно краще, не соромтеся, у вас все вийде...».
Політична (вона ж бізнесова) еліта України. На жаль, вона така, як є. Її всім відомі гірші якості не залежать від партійної приналежності. У ній починають виявлятися нові процеси — гріхи батьків неминуче падають на дітей, які вже майже масово давлять пішоходів на «зебрах» своїми «порше». Оскільки, як і в сусідній Росії, спостерігається зростання кількості випадків, коли пішоходів на тротуарах давлять співробітники силових структур і депутати всіх рівнів, а останні все частіше стріляють по виборцях з травматичної зброї — значить, це загальне для пострадянських еліт явище, а не окремі випадки.
Відомо, як вирішили проблему еліти більшовики 1917—1920 рр. А ось як вирішувати її в Україні — серйозне завдання і для аналітиків, і для журналістів, і для партій, і для Президента країни. Вбачається, що саме зараз настав час для серйозної, не популістської, а системної — але ребром — постановки в суспільстві проблеми «гламурних надмірностей», демонстративного споживання, «елітного хамства», податку на багатство і тих горезвісних і абсолютно карикатурних пільг «на оздоровлення депутатського корпусу». Без цього не буде довіри суспільства — жодної й ніколи. До речі — поза усіляким сумнівом — якщо В. Янукович використовує для цього і «адмінресурс», і «вертикаль влади», і деякий ірраціональний страх перед лідером, властивий багатьом членам ПР на міському і районному рівні, то країна аплодуватиме такому адмінресурсу...
І, нарешті (хоча ці тези зовсім не вичерпали весь актуальний порядок денний), про реальність чи нереальність позитивних змін у країні тут і зараз.
Кримський експеримент «команди Джарти» і його проекція або, швидше, індукція на український пострадянський контекст дає підстави стверджувати, що, попри всі ті ж «родові травми» української політичної еліти, еволюційний (а не революційний) шлях розвитку країни все ще досить можливий.
Становить безперечний практичний інтерес — як вийшло, що за останні півтора року Крим з його нікчемною «елітою», який загнивав у своїй надкорумпованій автономності, раптом почав нестримно рухатися, наздоганяючи незроблене за два десятиліття, і що з цього досвіду може бути застосовано не лише в Криму.
Прем’єр Джарти встиг довести на практиці, що навіть у відомих своєю складністю умовах пострадянської України — та ще помножених на кримські міфи, забобони й особливості — в окремо взятому регіоні можна в короткі терміни досягати вищої динаміки розвитку, ніж у цілому по країні...
Фахівці зі стратегій і регіонального розвитку мають змогу оцінити практичну цінність цього висновку. Якщо він справедливий, тоді дійсно можливо, плануючи розвиток країни, не на словах, а на ділі визначати «регіони прориву». Авторові — вперше за свою 17-річну діяльність у цій галузі — вдалося побачити це на практиці. До речі, першими це оцінили не в Криму і не в країні, а в керівництві ЄС, для якого темпи нового кримського уряду стали приємною несподіванкою. І вони підтримали цей темп — у найкоротші, неймовірні для неспішної європейської бюрократії терміни запустивши пілотний проект з розвитку Криму в межах Східного партнерства.
Слово «команда» надто затягали за останні 20 років. Але виявилося, що і це в наших умовах теж працює: на практиці, а не в теорії. Важко сказати в деталях — як вдалося у засмиканому, недовірливому, постійно інтригуючому і з легкістю здійснюючому одразу декілька подвійних і потрійних ігор українському політикумі створити згуртовану й ефективну команду. Але те, що це становить високий професійний інтерес і цінність — поза сумнівом.
Найважливіші умови ефективності команди — «імплантація стимулятора» і «стратегія стріли, що летить». У хворе, ні на що вже, здавалося б, нездатне тіло кримської автономії було силоміць і хворобливо імплантоване дуже невелике гіперактивне керівне ядро, не пов’язане з цим тілом жодними зв’язками — ні родинними, ні бізнесовими, ні корупційними. І це «імплантоване ядро» почало нестримно — і незрозуміло для всіх — діяти. Стріла, що летить, не звертає уваги на оточення, вона бачить лише мету. Екіпаж бомбардувальника на прямій бомбометання не звертає уваги на зенітний вогонь і не намагається ухилитися...
Безумовно, що всі партії в країні стоять сьогодні на порозі серйозного виклику, який можна назвати так — безжалісність до «своїх» корупціонерів. У цьому сенсі кримський досвід надзвичайно важливий — адже Кримом і до цього багато років керувала Партія регіонів. На одній із зустрічей з кримським прем’єром авторові довелося відзначити: «Коли ви проаналізуєте, що сталося з Кримом, то побачите, що все це натворили ваші однопартійці, які керували тут останні 5 років — під час земельної лихоманки. Розтягнувши всю землю, саме вони зробили неможливим розвиток Криму. Але ж голова кожного села біля моря —як це прийнято в Криму — назве захисників. І це будуть ваші найближчі друзі і ко леги з керівництва партії, фракції тощо...». Витримавши непросту для нього паузу, Джарти відповів: «Я говорив про це з президентом. Він сказав: «Ти знаєш лише мене...».
Автор — скажемо чесно — тоді не дуже повірив. Але за цей час прокуратура Криму повернула державі тисячі гектарів землі — зокрема по найрезонансніших об’єктах, на кшталт дитячого санаторію імені Боброва в Алупці. Значна частина вільних ділянок, розданих раніше за відомими схемами, пішла на земельні аукціони. Опір з Києва був гострий. Але вони все-таки відбулися.
Цим не обмежилося. При ще гострішому опорі земельної мафії кримський прем’єр — не з першого разу навіть за підтримки президента — але все-таки продавив безпрецедентний механізм «відлучення від довіри» місцевих рад кримського узбережжя: закон про Раду міністрів Криму фактично відняв у них право розпорядження рекреаційними землями. Утиск прав місцевих рад? Звичайно. І щодо цього було багато шуму. Але ще й відлучення від корупційної годівниці місцевого депутатського корпусу — «своїх», що втратили усіляку совість і розум...
І ще одне — здатність «розрубувати вузли», йти на сміливі і складні символічні рішення, воднораз кардинально змінюючи застарілі проблеми, з неможливістю вирішення яких всі звиклися: земельні аукціони, перше добровільне звільнення самозахоплень репатріантами, виділення землі під будівництво Соборної мечеті і закладка капсули на її місці за участю глав всіх конфесій півострова...
У автора, зрозуміло, далеко не однобарвне сприйняття і «команди Джарти», і її — як неминучих, так і зроблених з інших причин — помилок. І тих проблем, які їм ще належить вирішити в Криму. Головна і найсистемніша з них — поламати кригу недовіри до будь-якої влади, створити нову справжню кримську еліту, без лапок.
Так склалося, що за 20 пострадянських років і в нашій корумпованій країні — як у політикумі, так і в суспільстві — вже не залишилося «святих». Тих, які прийдуть до управління в результаті яких-небудь виборів — і одразу станеться диво... Так не буде. Що робити? Зі смаком, як всі ми цьому навчилися, з року в рік говорити і писати одне і те ж — як все довкола погано і безнадійно? Чи, не поступаючись свободою слова і щеплячи моду на демократію і цивілізовану політичну конкуренцію тієї ж ПР, навчитися розкопувати ті паростки досвіду, ті спроби змінити ситуацію, які варто критично проаналізувати, узагальнити і підтримати. Справа кожного...
