Засновниця музею, доктор культурології Світлана Китова ось уже кілька десятиліть «зчитує» з вишитих рушників закодовану інформацію, взявши на озброєння глибинне знання етнографії, літератури, психології та філософії. Вона знає, чому українські жінки вишивали павуків, як за допомогою вишивки можна було створити оберіг, а також запевняє, що закохана в кожен рушник. Стверджує: нерозкритих загадок іще чимало...
ЩО В ОРНАМЕНТІ ТВОЄМУ?
Музей відкрився 20 років тому в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького. Проте задовго до цього Світлана Китова розпочала збирати старовину. Ще коли жила і працювала в Рівному, познайомилася із відомим мистецтвознавцем Павлом Жолтовським. Донині жінка зберігає маленьке полотно із незвичною вишивкою.
— Жолтовський у кутку церкви села Острівці Володимирецького району помітив ганчірочку, якою збирали віск. Розправив, тицьнув мені і каже: «Тримай, порозумнішаєш і, може, тоді розкажеш, що там зображене», — пригадує пані Світлана і пояснює, що на полотні було зображено жінок із волоссям аж до неба — плеяд (вони ж стожари або волосожари).
Переїхавши до Черкас, дослідниця почала збирати рушники. Вона байдужа до різних технік вишивки, натомість її цікавить орнамент.
— Кожного разу закохувалася в черговий рушник, вважала, що він найкращий. Проте всі рушники між собою різні тільки за кількістю і за якістю інформації, яку вони несуть, як будь-який вид мистецтва. Що більше я цим займалася, то більше розуміла, що говорити про наші рушники лише як про ремесло — гріх. Бо саме в рушниках зосереджений світогляд народу, його ставлення до світу, — переконує засновниця Музею рушника.
До речі, вона — авторка книги «Полотняний літопис України». Усі свої ідеї та здогади, підкріплені думками інших науковців, виклала в унікальній науковій праці, розповідаючи про особливості орнаментів вишиваних рушників.
«ЖАБА НА ВЕЛОСИПЕДІ» І ПАВУКИ-«ЗАСНОВНИКИ»
У музеї переважно зібрані рушники кінця ХІХ — початку ХХ століття. За словами дослідниці, до 1950-х років українські жінки шили старі орнаменти, а потім перестали. Ось, наприклад, наприкінці ХІХ століття почали з’являтися сюжети: «і ставок, і млинок, і вишневенький садок». На них зображували все, що хотілося мати — корову, садок, хату. Літера «Ж» означала життя, здоров’я і весілля. Тож можна зробити висновок, що такий рушник вишивала дівчина.
— Дивіться, які літери — фіта й іжиця. Це ж ще Петро І їх скасував. А 1927 року якась жінка чомусь вирішила вишити їх на своєму рушникові. Що вони тільки не вишивали! Є один рушник, де загнані в землю мечі (тільки руків’я стирчать), два знаки землі і біля них якась ніби черепашка. І рука одна із землі тягнеться. Я ніяк не зрозумію, до чого це все, і називаю цей орнамент «жаба на велосипеді», — сміється пані Світлана.
І показує інший рушник, який створювався як своєрідний оберіг. Напис свідчить, що його вишивала у 1909 році Зінаїда Василівна: «Або сама вишивала, або ж їй вишили. Бо чорним вишита літера «з» і потім багато літер «ж», що означає «Зіна — живи!». А далі йдуть маленькі чоловічки — перший із хрестом, а другий — жовтий. Кажуть: «зжовтів, пожовтів, очі пожовтіли» — тобто хворий. І ця Зіна була хвора і просила в Бога допомоги: «Боже, поможи! Людоньки, поможіть!». Рушник аж кричить про допомогу. Якійсь Зіні було на початку минулого століття було дуже зле», — стверджує дослідниця.
А ось ще один рушник. Цього разу 1928 року. На ньому вишиті павуки. Пані Світлана каже, що павуків жінки почали вишивати після того, як звідусіль лунало, що Ленін — засновник, Сталін — засновник тощо. Так на українських рушниках з’явилися такі собі «павуки», які «снують» своє павутиння. Кожен орнамент на рушниках має своє пояснення. Причому виважене і підтверджене фактами. Світлана Китова з недовірою ставиться до переказів та легенд. Демонструє рушник, знайдений на Чигиринщині. На ньому зображена літера «а» і якір. «Кажуть, що цариця Катерина дуже любила хлопців із Чигирина і тому відправляла їх на флот. Але якщо взяти будь-яку книжку з історії християнства, то скрізь написано, що «аз» — це перший. А те, що поруч якір, пояснюється просто — якщо релігія як корабель, то якір це усталеність, спокій», — наголошує пані Світлана.
ДЕ ГАРНЕ ГОСПОДАРСТВО, ТАМ І ЦУРОЧКА НЕ ПРОПАДЕ
Сьогодні в музеї більше тисячі експонатів. Серед них — 800 рушників, а також — сорочки, плахти, юбки, крайки. Крім одягу, тут можна побачити також керамічний посуд, дерев’яні ярма, коромисла, прядки, мальовану скриню, якій понад 400 років, та інше господарське начиння. І кожний експонат має свою історію того, як він потрапив до рук Світлані Андріївні.
«З роками я стала розумна і хитра. Коли йшла до села, то вже знала, що я хочу і що мені питати. Шукала конкретні підтвердження своїх думок. Ішла і знала, що в тому кінці села щось має бути. А оскільки я записувала фольклор, то знала, що не треба слухати тих, що кажуть, що треба в бідну хату заходити. Треба ходити там, де гарне господарство, там де і цурочка не пропаде. Наш народ такий, що не повикидає», — запевняє Світлана Китова. Часом купувала, часом траплялися такі люди, що дарували їй старовинні речі. А якось отримала листа із села Любимівка Дніпропетровської області. Писала 84-річна бабця Марія, яка прочитала книжку «Полотняний літопис України» і вирішила надіслати чотири рушники. Проте траплялися і невдачі. У селі Худяки Черкаського району на подвір’ї однієї бабці дослідниця побачила величезну білу глиняну миску...
Сьогодні Світлана Китова сумує, що не завжди є нагода вибратися у якесь село та походити по хатах. Тим часом музей має чимало постійних відвідувачів. Наприклад, приїздять вишивальниці (не тільки з Черкащини, а й із інших регіонів України), які цікавляться рушниками та перемальовують собі орнаменти, щоб дати їм друге життя. Так збільшується коло користувачів «вишитої інформації». Відзначила пані Світлана і важливість нового історичного сайта «Дня» як засобу поширення безцінних знань.
— Проект «Україна Incognita» дуже потрібний. Це історія України, сучасна історія і шматок загальної історії, тому проект просто необхідний. Я б хотіла, щоб мій музей був представлений в Інтернеті таким чином, як у рубриці «Музеї онлайн». Адже інтернет-версія музею — це цікаво і перспективно, — зауважила Світлана Китова. — Крім того, можливо, мою книжку «Полотняний літопис України. Семантика орнаменту українського рушника» теж варто використати. Я у своїй науковій роботі також постійно використовую Інтернет. Освоїти його мені допоміг онук, якого я натомість зацікавила своїми рушниками, і тепер він допомагає мені досліджувати орнаменти.
ТАЄМНИЦЯ ВИШИТОЇ АБЕТКИ
Наостанок пані Світлана дала завдання «Дню» та його читачам. Мусимо допомогти розкрити таємницю вишиваних літер на рушниках. «Хочу азбуку зробити. Бо в колекції є неймовірно гарні літери повишивані. Ж — життя, В — вірую, Б — Бог... Але не можу зрозуміти, чому саме в такий спосіб їх вишивали. Для цього треба передивитися всі алфавіти, щоб знайти схожість. Чогось ніхто не хоче за це братися. Ось погляньте — на кожній літері є центральна квітка і гілочка. Звідкіля вони це взяли? Чому вони в різних кінцях середнього Дніпра любили вишивати такі літери?» — запитує Світлана Китова.
