Фільми Сергія Соловйова, дуже різні драматургічно, кожен зі своєю, відмінною від попереднього стилістикою образотворчого ряду, сповнені глибокого філософського сенсу, музики, що запам’ятовується, та чудових акторських робіт, завжди знаходили шлях до серця глядача, назавжди перетворюючи його на прихильника творчості режисера. «100 днів після дитинства» і «Рятувальник», «Асса» і «Ніжний вік», кожна із цих стрічок серйозно вплинула на формування поколінської культури сприйняття світу. У творчому архіві майстра фільми останніх років — «Асса-2!», «Анна Кареніна» та «Однокласники» — які поки, на жаль, бачив вельми обмежений глядацький контингент.
Тим паче є цінним спеціальний показ фільму «Анна Кареніна», де одну з останніх своїх ролей зіграли чудові Олег Янковський та Олександр Абдулов, у рамках ОМКФ в Одесі. А Сергій Олександрович не лише зустрівся зі своїм глядачем, а й провів неоціненний для молодих кінематографістів майстер-клас і знайшов час для ексклюзивної бесіди для читачів «Дня».
— Сергію Олександровичу, вас, з одного боку, вважають таким собі сибаритом, «диванною людиною», ви йдете від світу, коли вам треба подумати або вас дуже «дістають». З другого — завжди дуже багато й продуктивно працюєте. Ваша фільмографія велика, розмаїта, але, на жаль, останнім часом, після «Однокласників», стрічок немає. Хоча у вас є ще фестиваль в Ханти-Мансійську, учні й багато всього іншого. Що відбувається у вашому творчому житті, що відбувається з кінематографом, як він змінюється, і як ви почуваєтеся всередині цього процесу?
— Я, на мій погляд, найплідніший з режисерів — молодих, старих, середнього покоління — за останні три роки вийшли три фільми: «Анна Кареніна», «Двічі по два» й «Однокласники». Вийшов би й четвертий, і п’ятий — грошей немає, ось і вся проблема. Можу сказати що-небудь таке, дуже інтелектуальне, але грошей немає, фігня з грошима. Які проблеми з кінематографом? Повторюся, фігня з грошима. Які перспективи в кінематографа? Віра в те, що ця фігня закінчиться.
— А це реально в світлі перерозподілу російських кіногрошей?
— Ні, нереально. Фігня з грошима не лише в кінематографі, а й у всій країні, й не лише з грошима. У всій структурі. Час великої фігні.
— Я знаю, що ви людина далека від політики й ніколи особливо в цій справі не копалися, але політики відіграють дуже серйозну, особливо сьогодні, роль у творчому процесі. Наскільки це необхідно або згубно для творчості?
— Якщо в чомусь, що ви називаєте творчістю, бере участь політика, то це вже й не творчість. У них якась утворюється спільна компанія, вони в якийсь гольф кінематографічний грають, у них там свої правила, нехай грають. А ті, хто цими дрібницями не цікавиться, а я дійсно цим цікавився завжди мало, ми в очко в своє «дуємося». Але в цій грі в нас свої партнери, політика мене не цікавить. Набоков дуже правильно казав: «Я готовий жити в будь-якій країні світу, портрет керівника якої не перевищує розмірів поштової марки». Вичерпне формулювання.
— А захоплення політикою — сучасна тенденція, спосіб виживання чи мода?
— Завжди є масова культура й масове перетворення. Усе, про що ви говорили, — це масовий продаж. А мене цікавлять окремі випадки, відсутність участі в різного роду узагальнених акціях. Це все зовнішні форми, для мене ж важливо зберегти сутність. Якщо взяти рок-культуру двадцятого століття, яка дійсно розбудила те, що дрімало в людині, й відкрила щось, з чим уже нічого зробити не можна. І все це стало поза модою. Мода ж сама по собі є найбезперспективнішим з усього вигаданого людством. Мода на хіпі, коли всі починають палити травичку й валятися на траві. Мода, по-моєму, й вигадана, щоб швидко зникати, вмирати. Сьогодні модно занурюватися в солодкий димок, а завтра бігати від інфаркту, не забувши при цьому придбати відповідні одяг і кеди. Сьогодні модним є антикваріат, а вчора — мінімалізм. Чому? Та нічому — це комерційна «фєнька», покликана володіти розумом суспільства. А поза комерційними штучками існують іще якісь стабільні людські поняття, не вважайте пафосом, як «Євангеліє». Воно поза модними поняттями. Може бути модно чи немодно ходити до церкви, спілкування з Великою Книгою — поза модними поняттями. Не виникає навіть думки її переписати, до неї просто весь час звертаєшся. Ось це фундаментальне, що лежить в основі того дивного феномену, що ми живі й продовжуємо жити.
— Ви давно вже викладаєте. Якою, на ваш погляд, є доля молодого покоління кінематографістів?
— Дуже смішно ставлюся до цього словосполучення «молоде покоління». Це така зручна для всіх дискримінація. Говорити «дорогу молодим» — такий же ідіотизм, як і «дорогу старим». Що за нісенітниця така!? Це якась бюрократична відмазка: «Ви куди гроші поділи?» — «На молодих». Це начебто нормально. А якщо: «Ви куди гроші поділи?» — «На старих». Це начебто ненормально. У них радощі свої, своя система. Це термінологія політичних суспільств, ні, бюрократичних.
— Ви дуже російський режисер в хорошому, широкому сенсі цього слова, не у вузьконаціоналістичному. Проте сьогодні дуже багато колишніх країн СРСР з колись чудовими кінематографами, сьогодні, скажімо, не загиблими, але сплячими...
— Дуже правильно: сплячий кінематограф країн соціалізму.
— ...роблять особливий акцент на розвитку національного кіно. Що це таке взагалі, національний кінематограф, і чи може він існувати в сьогоднішньому світі, який дедалі більше йде до глобалізації?
— Я не дуже вірю в глобальний світ, бо вірю в світ глобального ідіотизму. Тобто дивишся якийсь там Каннський фестиваль і думаєш: Боже, це не ми одні такі довбаки. Он їх скільки, подивіться. Тільки вони цінуються на цьому ринку. Тому цей глобальний світ мене ні в чому не переконує, я якось не захоплений цим. Думаю, що, певна річ, кожний кінематограф, як кожна сім’я, кожна людина, діти в цій сім’ї, завжди знає своє національне коріння. І якщо якась маленька дівчинка каже: «Я прагну в інтернаціональний простір глобального світу», її треба вбити. Вона мусить знати, хто в неї мама, тато, хто вона така. Інша річ, що будувати з цього мету життя й щодня говорити: «Не забудьте, в мене тато юрист, а мама ще там хтось» — повний ідіотизм. Для мене ідеї глобального світу огидні. Тому що він абсолютно не глобальний. Коли дивлюся якісь іракські картини або картини індусів, то дуже глибоко, шанобливо ставлюся до їхнього національного мистецтва. Уміння зрозуміти іншу людину, що відрізняється від тебе, або народ — факт усесвітньої свідомості. А не всесвітнього ярмарку порожньої безглуздої й непотрібної пихатості. Це різні світи. Факт усесвітньої свідомості й факт усесвітнього ярмарку пихатості, вони все більше й більше розходяться.
— Розумію, що розвалено прокат, але поясніть мені дикий парадокс — фільми Сергія Соловйова, чудові, які любить і чекає глядач, практично опинилися поза рамками нормального прокату?
— Я тут не один, розумієте? Ми весь час говоримо, що треба думати про глядача. Це завдання — зрозуміти глядацькі бажання. На який хрін їх, питається, розуміти? Я розумію ці бажання, й нічого такого радісного для себе в цьому не знаходжу. Порочна ідея, що кіно мусить обслуговувати якісь таємничі інтереси якихось таємничих глядачів з трьомастами рублями в кишені, які не знають, куди їх прилаштувати. Ти їх якось маєш заманити, як дівчина легкої поведінки, помахуючи з вікна: «Неси сюди свої триста рублів. Я все зроблю, аби ти зрадів». Якась нісенітниця, негідне безглуздя. А прокат — виключно ЦЕ. Ті, хто ним займається, не приховують: найголовніше — робити гроші. З одних грошей, маленьких, робити інші гроші, великі. І коли зараз говорять: «сприятимемо, мовляв, розширенню кінотеатрів», отже, просто великі гроші їх уже не влаштовують, їм потрібні дуже великі. Ніколи в житті жоден кінематограф, серйозний, цивілізований, розвинений, не обслуговував інтереси глядача, ніколи цього не було. Антоніоні був глобально незрозумілим для Європи режисером. Глядачі, маса, публіка, навіть приблизно не розуміли його. Але в суботу хтось із них ходив у кіно, натикався на цю глобальну незрозумілість, а це так поважно — у своєму житті в якусь мить зрозуміти, що тобі не все зрозуміло, тобі нічого не зрозуміло. Після цього починається якесь інше життя. Приходив хтось, випадково потрапляв до порожнього залу, де показували фільми Антоніоні, а потім у понеділок йшов на роботу: «Слухай, я дивився фільм, нічого не зрозумів». Наступного вік-енду туди йшла вже вся його робота. Усім було цікаво: а що, я теж нічого не зрозумію? І ось так виникала хвиля бажання зрозуміти людину, яка тобі щось говорить. Було зрозуміло, що він тобі не нісенітницю якусь говорить, а якесь дуже важливе знання про життя. Таким чином, Антоніоні став одним з найбільш глядацьких і комерційних режисерів Європи. Не за рахунок того, що він обслуговував глядача, а за рахунок того, що він саме не обслужив його.
— Йшов від себе?
— Він не самовиражався. Він виражав, так, як він розумів, єство білого світу, єство людського життя на цьому найбілішому світі. Він абсолютно не був рабом ідеї самовираження. Він був рабом ідеї того, щоб зрозуміти, як Толстой казав, хто ми, звідки, навіщо.
— Російське кіно «підвелося з колін» за рахунок «п’ятирічки найбільшого сприяння», але чіткого закону про кіно так і немає. Можливо, для того, щоб йшов нормальний процес виробництва та з’являлися на тлі індустріального процесу фільми-відкриття й щоб ці фільми бачив глядач, тобто нормально почав працювати прокат, потрібні якісь закони, що регулюватимуть усе це, чи це нереально?
— Потрібні люди, які ставитимуть собі завдання не відпиляти шматок пирога і з цим шматком кудись втекти, а в яких будуть ідеї розбудови кіноіндустрії. Тому що кіноіндустрія — це складна схема взаємних відносин виробництва, прокату, глядача. Фільмів повинно бути багато, на всі смаки, скільки є людей. Усі конституційно мають право на задоволення засобами кіно своїх смаків. Розмова про інше, про те, щоб усі верстви населення, глядачі, дуже неоднорідна субстанція, щоб ця система кіноіндустрії, що розбудовується, враховувала загальність інтересу до кіно, який є досі, хоч як це дивно. Тобто за радянської влади, яку ми лаяли, і я голосніше за всіх, утім, існувала загальна радянська спрямованість кінематографа від Тихого океану до Балтійського моря. Величезна країна, з величезною кількістю людей. І видатний продюсер, як я вважаю, Пилип Тимофійович Єрмаш, був заточений не на те, щоб придушити Тарковського або напаскудити Іоселіані, а на те, щоб задовольнити потреби всього безумного людського потоку під назвою радянський глядач. Багатонаціональний, багатофункціональний, різноідеологічний, проте всі мали в кіно якусь віддушину особисто для себе. Патріоти дивилися «Війну і мир», інтелектуали стояли в черзі на «Дзеркало», всі ми чекали фільму Гайдая, люди, які дуже глибоко поважали інтернаціональну ідею й мистецтво в чистому вигляді, яке є абсолютно інтернаціональним надбанням, дивилися Іоселіані. Усе, хоч як це дивно, як індустрія було збалансовано.
— Ви давно проводите свій фестиваль, який мені дуже подобається. Торік сталися великі зміни в керівництві краю. Яка доля чекає ваш фестиваль? І який він взагалі, фестиваль зсередини?
— Що стосується фестивалю Ханти-Мансійська, то у керівників цього регіону достатньо розуму, такту й волі не перетворювати фестиваль на відомче ремесло й щорічний звіт про діяльність у культурі. Вони розуміють, що ми займаємося чимось іншим. А чим іншим? Ми збираємо, скажімо так, не молодий кінематограф, а той, що має своїм наміром зберегти поняття фільму як мистецтва. Такого кінематографу небагато, але він є. Почини нашого кіно подивитися в контексті світового, в якому відбувається все те саме. Цих фільмів одиниці, які збираються зберегти фільм як мистецтво. І ось у якому співвідношенні це перебуває, ми з року в рік і пестуємо, не виводячи загальної формули. І, звісно, ще величезне завдання — це виховання глядача.
— Вам це вдалося в Ханти-Мансійську шикарно.
— Тому що дивляться. Наприклад, великий фільм — «Невідісланий лист», який ніхто ніколи й не бачив до пуття, дивилася в Ханти-Мансійську величезна кількість народу, затамувавши подих. І Одеському фестивалю того самого бажаю. Це дуже репрезентативний, дуже гарний фестиваль. І якщо вся ця репрезентативність ще буде підтримана якимсь не показним, а глибоким змістом, це буде дуже хороший, навіть чудовий фестиваль.
— Які нові ідеї народилися у вас, поки ви, як кажуть ваші друзі, лежали на дивані?
— Я взагалі не лежу на дивані. Насправді зараз шукаю гроші, частково вже знайшов. Є у мене новий проект «Єлизавета й Клавдія» називається. Це початок Срібного століття, народження російського та французького Срібного століття, світового, й дві долі двох чарівних дівчат.
— Ви знову шукаєте «підходи» до проблеми молодих, як в «Однокласниках»?
— Знаєте, я вже давно нічого не шукаю, дуже давно все потрібне мені знайшов. Мені просто дуже цікава така проста річ: як подорожує прекрасне в грубо мінливому світі. То хіба це не привід зняти фільм? А оскільки світ не лише змінюється, а й набуває найнеймовірніших форм, то ви подорожуєте унікально. Я, наприклад, на сьогоднішній день не знаю більшої доброчесності, ніж зберегти себе в абсолютно нелюдських умовах існування. Адже робиться все, щоб ти не лише втратив себе, а й просто перетворився на справжнісіньку свиню. Що відбувається з величезною кількістю молодих, та й не лише молодих людей. І зовсім поодинокими є випадки, коли людині дістає розуму, поваги до себе, віри в те, що вона може якимсь чином забезпечити збереження своєї душі, а, отже, особистості.
