7 вересня в харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийде друком книжка «Мантра-омана» Вікторії ГРАНЕЦЬКОЇ. Зі згаданим твором вона перемогла в цьогорічній «Коронації слова», де, як відомо, жанру роману завжди надавалися преференції. Це, можна сказати, її перший серйозний прозовий доробок і перша (відразу гучна!) перемога.
Дівчина родом із Вінниччини. Навчалалася у Вінницькому педуніверситеті. Щойно здобула спеціальність практичного психолога, почала змінювати професії: офіціантка, рекламний агент, дистриб’ютор косметики, няня, коректор, літредактор, журналіст, редактор (перелік можна продовжити). Урешті торік влаштувалася помічником президента однієї поважної вінницької компанії. Тепер, по суті, веде подвійне життя: удень працює з бухгалтерською програмою 1С в модерному офісі, а вночі — у текстовому редакторі над карколомним сюжетом нового роману. Якого саме — про це та багато іншого «День» розмовляв із Вікторією Гранецькою.
— Вікторіє, що вам дало знання, а точніше — практика стількох професій?
— У ті роки я просто заробляла на життя. У перервах намагалася писати. Аж поки одного разу не вирішила, що настав час взятися за літературу серйозно. Так з’явилася «Мантра-омана». Отут і стали в нагоді всі знання й навики, здобуті завдяки на перший погляд випадковим професіями. До речі, особливо цінним виявився негативний досвід. Я переконана: письменником може стати лише той, хто невтомно пізнає життя. Неможливо писати про людей, сховавшись від них за письмовим столом.
Я люблю людей. Вони мені цікаві. Зокрема ті, які вміють долати труднощі. А найбільше ті, які за несприятливих обставин усе ж залишаються Людьми. Одним словом, ті, що з характером.
— Коли надсилали свій роман на конкурс «Коронація слова», на перемогу чи бодай лауреатство сподівалися?
— Одразу на перемогу — ні. По-перше, я вибрала ризиковану тему. По-друге, розкрила її на перехресті різних жанрів, стилів і напрямів, поєднуючи вигадане й реальне, трагічне й комічне, високе й непристойне. Пригадую, моя сестра вмовляла прибрати «найпровокаційніші» сцени роману, мовляв, ніхто їх не сприйме. Я й сама нічого подібного раніше не читала. І, звісно, не могла передбачити, як поважне журі поставиться до таких експериментів, особливо якщо брати до уваги, що в минулі роки у фаворі «Коронації слова» були історичні романи. Однак я не піддалася на вмовляння і надіслала твір таким, як є. А подумки настроїлася на будь-який розвиток подій. Проте результат перевищив усі мої сподівання. Перше місце в номінації «романи» цього конкурсу — найбільша перемога в моєму житті! Наразі.
— Скажіть, що це вам дало?
— Усе й одразу. Правду кажучи, у нашій країні письменнику-початківцю годі уявити кращого шансу заявити про себе. Та й видавництвам легше працювати з автором, відзначеним будь-якими преміями. Інше питання, із якої спроби кому пощастить. Хоча «пощастить» — теж поняття абстрактне, адже на етапі написання роману все залежить від автора: треба віддати текстові все, що маєш, аби він зажив власним життям і зміг сам себе відстояти в будь-якій ситуації.
— Очевидно, ви усвідомлюєте, що премія зобов’язує, і другий роман не має поступатися першому...
— Для початку я б не відмовилася, щоб мій перший роман став бестселером. Перша книжка відкриває дорогу наступним.
Очевидно, розумію, що про професійне зростання письменника можна говорити тоді, коли його кожен наступний роман кращий за попередній.
Наразі взялася за оригінальний задум, реалізація якого для мене, по суті, — виклик. Проте не боюся експериментів, випробувань та невдач. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить.
— Про що він? Чи ви забобонна — не скажете?
— Я не забобонна. Проте не скажу. (Сміється.)
— Вікторіє, про що, на ваш погляд, зараз варто писати? Які теми на часі в нашому суспільстві?
— Насамперед варто писати українською мовою. Без огляду на читацький престиж, наклади примірників... А про що писати, кожен письменник вирішує самостійно. Ринок української літератури, на відміну від російської, усе ще не перенасичений, то ж місця поки всім вистачить. Інше питання, що люди хочуть читати. Існує така закономірність: у часи економічної й політичної нестабільності більшість читацького загалу віддає перевагу фентезі, мелодрамам, детективам та іншим «легким» жанрам, які дають можливість відволіктися від неприємних реалій. Маю надію, що в майбутньому ситуація в нашій країні докорінно зміниться, що піде на користь і тенденціям у літературі.
Насправді хочеться, щоб ми любили нашу літературу не тільки за те, що вона написана українською, а передусім — за якість. А україномовною вона має бути сама по собі.
— А кого із сучасних письменників полюбляєте читати?
— Намагаюся читати всіх. Мені цікаво, як пишуть колеги, які теми обирають... Серед творів, які вразили, можу назвати «Таємницю» Юрія Андруховича, «Жінку його мрії» Олеся Ульяненка, «Майже ніколи не навпаки» Марії Матіос, «Століття Якова» Володимира Лиса, «Янгол з України» Галини Тарасюк. Із нетерпінням чекаю на першу книгу трилогії «Биті Є» Люко Дашвар, нові книжки Любка Дереша...
— Якось ви сказали, що хочете письменництвом заробити гроші на подорожі Україною. Якщо так, то куди б подалися? Тоді вмотивуйте, будь ласка, вибір маршрутів.
— Власне, подорожі Україною у плані фінансових витрат я можу дозволити собі вже зараз. Єдина перешкода — патологічна відсутність часу на таку розкіш. Щойно мені вдасться виправити цю прикрість, неодмінно влаштую собі тур старовинними маєтками України: відвідаю Збаразький замок, де знімався фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», ренесансну фортецю шляхтичів Синявських, що розкинулася в Бережанах, на Тернопіллі, знаменитий Олеський замок на Львівщині, із яким пов’язана сумна й романтична історія кохання... Гадаю, справжня Україна — там, а не в неонових торговельних центрах, залізобетонних хмарочосах та підземних лабіринтах метрополітенів.
Сказати б, я — наполовину полька. Але до якого покоління своїх пращурів по маминій і татовій лініях знаю? Відсили — про прапрапрабабусь і прапрапрадідусів. І так усі. Переважно. Таємниць більше, ніж знань. А знання про себе, а тому і про свою країну найперше змінюють тебе самого. Дають відчуття твердого фундаменту під ногами.
