«День» пропонує читачам фрагменти недавнього інтерв’ю Григорія Явлінського, опублікованого на сайті російського бюро Радіо «Свобода». Багато речей, про які говорить російський політик (який, нагадаємо, народився у Львові) вельми справедливі і для української дійсності.
Людмила ТЕЛЕНЬ: — Вам зазвичай докоряють, що ви відмовилися йти в один, другий, третій, десятий уряд...
Григорій ЯВЛІНСЬКИЙ: — І тепер зрозуміло, що це було правильно. Ці уряди і привели країну туди, де вона сьогодні знаходиться. І ті люди, яких ви, як і мене, запрошували для розмови в студію РС, були членами цих урядів і в міру своїх сил наближали те, що ми маємо сьогодні. І добре було б, аби вони сказали вам: «Навряд чи було правильно наближати ту ситуацію, яку ми маємо зараз, ситуацію, в якій немає прав власності, ситуацію, в якій існує авторитарний, безконтрольний режим».
Я прагнув створити партію, для того, щоб це було об’єднання людей, які спрямували б розвиток країни в інше русло, я вважав за необхідне на кожному повороті, на кожній розвилці (а їх було немало) пропонувати альтернативу. Це було і 1992 року, і 1993-го, і 1996-го, і 1999-го, і 2000-го. Щоразу ми — не лише я один, а значне число людей — пропонували інше рішення і розраховували на розуміння значної частини суспільства. Але, на жаль, цього не сталося. У нас було і залишилося немало прибічників, яких ми дуже цінуємо, але їх виявилося недостатньо, аби змінити хід подій.
Л.Т.: — Вас не розуміли?
Г.Я.: — Розуміли. Але не підтримали. Ті, хто ставав елітою у ці роки, й ті, кого прийнято називати інтелігенцією (звичайно, не йдеться про кожного персонально, але про дуже значну кількість людей), всі ці люди просто обміняли своє становище еліти або, якщо хочете, російського інтелігента на гроші, на власність, на дуже сумнівну владу. Вони знали, як треба діяти, якщо спиратися на совість і принципи, а діяли інакше. Сьогодні всі ображені, які ходять, скаржаться на нинішніх керівників, їх підтримували. Горлом підтримували!
Л.Т.: — Кого ви маєте на увазі?
Г.Я. : — Ви хочете прізвищ? Будь ласка. Це Касьянов, Каспаров, Нємцов... Якщо вас цікавлять прізвища, то їх дуже просто встановити. Дивіться, у 1992 році в Росії була гіперінфляція — 2600 відсотків і конфіскаційна реформа. У 1993 році після конфіскаційної реформи, коли у людей все до нитки відібрали, природно, був протест. Закінчився він кровопролиттям — розстрілом Білого дому. У 1994 році почалася війна в Чечні. У 1995 році пройшли кримінальні заставні аукціони, коли у шахрайський спосіб роздавали власність вузькому колу осіб. У 1996 році фактично знищили вибори, масштабно сфальсифікували їх і заклали основу тієї виборчої системи, яку ми маємо сьогодні. 1997 року побудували найвищу в історії Росії фінансову піраміду. У 1998 році все це обрушилося, і був проведений дефолт так, що ті, хто був наближений до влади, істотно збагатилися, а абсолютна більшість підприємців просто були розтоптані. 1999 року почалися вибухи, потім війна, потім було сказано, що російська армія відроджується в Чечні, і хто з цим не згоден, той зрадник. І потім прийшла нова влада у вигляді наступника Бориса Миколайовича Єльцина, і почалося життя, яке ми маємо сьогодні.
У людей в головах залишилися ці події. А у кожної з цих подій є автори і є прямі учасники, їх усіх дуже добре знають. На щастя, ми ще не віддалені на сотні років, аби це можна було забути. Або до нещастя, навіть не знаю. Отже, все прекрасно відомо. І проблема частково полягає саме в тому, що ніхто не провів необхідну роботу для того, щоб те, про що ми зараз говоримо, було усвідомлене, було з’ясоване, проаналізоване... з тієї точки зору, аби це не повторювалося.
А сьогодні мало чи не напряму пропонують туди повернутися з невеликими поправками. Отже, альтернатива не виробляється. А раз немає альтернативи, то і немає політики. Політика існує, лише коли є альтернатива. Без альтернативи це все інтрига.
Л.Т.: — Але ви ж пропонували альтернативи. Чому вони не знаходили підтримки?
Г.Я. : — Бо ми пропонували альтернативу, яка не приносила гроші конкретним впливовим угрупуванням. Ми пропонували реформи для більшості. Такі реформи може проводити лише справжня еліта, а у нас її не знайшлося, вона перетворилася на номенклатуру.
Л.Т.: — «Брехня і легітимність» — так називалася ваша стаття, опублікована на сайті Радіо «Свобода». Там була така фраза: «З народом, зрадженим і розбещеним елітою, не можна зробити нічого корисного, можна лише чекати остаточного розпаду». Значить, чекати остаточного розпаду?
Г.Я.: — Ні, будь ласка, якщо ви хочете, аби я вам виклав позитивну програму, це цілком можна зробити. Але, на жаль, я не можу сказати, що сьогодні стан суспільства такий, що ця програма буде сприйнята. Потрібна дуже довга робота. Поворотним моментом зараз могло б бути розв’язання найбільш фундаментальних завдань. Суть цих рішень в тому, що вони повинні розвернути державу обличчям до громадян. Зараз є така можливість, вона унікальна. Росія ніколи не була такою багатою, як зараз, вона ніколи не мала таких ресурсів. А з іншого боку, в Росії так і не вирішено земельне питання. Йдеться не про сільськогосподарську землю, а про те, аби люди могли б отримати землю, будувати там свої оселі, а держава забезпечила б їх інфраструктурою. Тобто підвела б газ, воду, електроенергію, дороги, надала б людям можливість за півціни будувати власні будинки — нормальні, по 150-200 квадратних метрів. Аналіз показує, що при таких ресурсах і резервах, які сьогодні має Росія, і при тій економічній кон’юнктурі, яка існує в світі, ми могли б за 5 років поставити 14 мільйонів приватних будинків і дати людям 30 соток, скажімо, в європейській частині і 60 соток за Уралом.
Це був би перший у російській історії випадок, коли слово реформа означало б — не забрати у людей, а дати їм що-небудь. Такого ніхто ніколи у нас не робив. Тоді буде інша розмова з суспільством. У нас усі реформи починалися з того, що жити доведеться поки що погано, «правда, недовго»...
Всі наші проблеми ведуть відлік від січня 1918-го, коли в країні стався державний переворот... Побудувати правову державу на базі державного перевороту — справа неможлива. Я прибічник того, аби в Росії була сучасна держава, основана на тому, що закони однакові для всіх, що є поділ влади й існує недоторканність власності. Ось це три фундаментальні речі, які мають бути зроблені. Цього потрібно домагатися, але треба розуміти: протистояння буде серйозне.
Ми живемо в своїй країні, і у нас не буде запасного життя, другого, третього, п’ятого, десятого. У нашій країні сьогодні становище таке. Якщо ви хочете зайняти теоретичну, аптечну, ідеалістичну позицію — жодної участі ні в чому — тоді звідси вам потрібно виїхати. Це буде чесно.
Олена Власенко: Не хочу я виїжджати.
Г. Я.: А ось не хочете, тоді працюйте. І кожен повинен працювати там, де він може, до тієї межі, до якої він може.
Л. Т.: А де межа?
Г. Я.: Її кожен визначає для себе сам.
Л.Т.: Ви знаходилися в опозиції, проте завжди зберігали непублічні стосунки з владою. Які ризики несе така тактика, коли її застосовує опозиційний лідер? Вас часто обводила влада навколо пальця?
Г. Я.: Проблема не в тому, що ви спілкуєтеся з владою, а в тому, чи вмієте ви зберігати свої переконання. Якщо ви знаходитеся в діалозі і при цьому зберігаєте свою позицію, то це дуже правильно, дуже корисно й украй необхідно. Без цього політики не може бути, все інше не схоже на політику. Звичайно, влада володіє незрівнянно великими ресурсами, і вона, звичайно, може маніпулювати, зокрема й людиною, яка з нею веде діалог. Але тут не треба спокушатися, потрібно просто розуміти, що ти робиш і хто твій... хочете — опонент, хочете — партнер, хочете — співрозмовник... як хочете. Просто потрібно це розуміти. Не можна прислуговувати. Однією з проблем і реформаторів, і політиків, й інтелігенції, і журналістів за цих 20 років було те, що вони не бачили в собі партнерів влади. Вони в собі бачили прислугу. Я вважав з 1990 року, що ми маємо бути в партнерських стосунках. Так, ми були молодшими партнерами щодо Бориса Миколайовича, але ми повинні були вести з ним діалог, ми мали бути опонентами, а не просто номенклатурою, яка виконує будь-які побажання.
О. В.: А якщо ваш опонент-партнер теж залишається при своїй думці, чи має сенс продовжувати цей діалог?
Г. Я.: Так. Продовжувати до безкінечності, скільки потрібно. Головне — не ламатися. Головне — мати досить упевненості в собі, переконаності, наполегливості і сили, аби продовжувати свою справу.
Так, у нас довгий важкий період, але ні виїжджати, ні переходити в партизани не слід, а слід наполегливо домагатися свого. Рішуче і наполегливо. Чи то в політиці, чи то в журналістиці, чи то в правозахисті, чи то у громадській діяльності, чи то в економіці, в бізнесі. На всіх напрямках тут є що робити. Не кожен це може, на жаль.
