У кризові періоди час рухається з шаленою швидкістю, ніби заперечуючи всі закони аеродинаміки. Миготіння подій, катаклізмів створює стійке враження глобальних перетворень і змін. Соціальні потрясіння називають революціями, зміну вивісок — реформами. А такі масові вбивства, як на вулицях французької столиці, жахають людську уяву небаченою концентрацією зла — абсолютного, інфернального, й викликають жахливі видива Армагедону — кінця світу, третьої світової війни...
Невидимий, грізний ворог на нашому порозі. Привид, безіменний фантом — ісламський терорист. Убивця з первісною спрагою доісторичних рептилій до насильства, і неважливо, яке обґрунтування він знаходить для своїх дій. Невже він, і лише він, віднині почав спрямовувати весь перебіг розвитку людської цивілізації? А нажахане людство з усією інтелектуальною і духовною потугою, нагромадженою за тисячоліття поступу, не в змозі йому нічого протиставити, крім бряжчання зброї і закритих кордонів? «Сірі зони», в яких ховаються терористи, недосяжні для наших соціальних та інформаційних радарів. Саме ці соціопросторові «сірі зони» колишній прем’єр-міністр Франції Е. Баладюр називав «зонами неправа», тобто соціальними ділянками, принципово не регульованими правом, а отже, й державою. Державою, яка самою своєю природою, здається, покликана захищатися від цього некерованого стихійного зла...
Психологи, соціологи, які досліджують тероризм, зосереджені, як правило, на механізмах духовної, ціннісної та поведінкової стереотипізації, яка робить індивіда приналежним до терористичного угруповання і знімає з нього неповноту або розщеплення психосоціальної ідентичності. А втім, як показує реакція світових ЗМІ на події в Парижі, незважаючи на довготривалу боротьбу з тероризмом, ми мало що знаємо про це явище, про механізми, які викликають до життя ці, на перший погляд некеровані смертоносні рої. І про, хоч як це парадоксально, роль держави як такої в їх виникненні й використанні. Навіть роль і значення релігії та її провідників дослідники практично не аналізують. Все зводиться до загальних схем, емоційних вихлопів, гасел. Джеймс Мейс декілька разів досить різко виступав проти визначення, що його дав свого часу Семюель Гетінгтон, — «війни цивілізацій», яка сьогодні у всіх на слуху, вважаючи саму цю теорію хибною і вкрай небезпечною, яка сама по собі може викликати до життя примари забутих національних образ, інфікувати уми широких верств населення. Яку смертоносну силу мають псевдотеорії — він показував на прикладі нацистської Німеччини та більшовицької сталінської системи, коли жертвували мільйонами людських життів заради фальшивих ідолів. Тут я відсилаю читачів до його статті «Тяглість інерції: комунізм та посткомунізм в Україні», інших його публікацій у праці «Ваші мертві вибрали мене» — про причини й наслідки тотального терору, безкарного народовбивства, провину за які він покладав на державників імперської Росії, адже Росія — царська, сталінська-постсталінська, путінська була і залишається типовою «сірою зоною», закритим, наскрізь кримінальним, неправовим утворенням, а те, що там із часом набувають дедалі більшої потужності й моці спеціальні силові тіньові структури, лише підсилює реальну загрозу для всіх її сусідів, адже маніакальність політики її лідерів уже цілком може не залежати від волі самих лідерів. А це, ймовірно, призведе з часом до цілком протилежних наслідків, на що сподівається Захід, наважуючись на співпрацю з подібною системою. Тоталітарні чи авторитарні системи не рахуються з побажаннями чи очікуваннями демократичних держав. Про це свідчить історія.
І в цьому плані світовій спільноті варто було б уважніше придивитися до історії України та українців, які пережили упродовж XX століття практично всі різновиди індивідуального, державного, класового, релігійного, національного, інформаційного терору і концентровані прояви цього вселенського жаху — масштабного геноциду. Джеймс Мейс із болем писав: «Хто знає, скількох Шекспірів, Гете, Толстих, Достоєвських, Дворжаків, Міцкевичів могла б породити українська земля, якби не злочини сталінського періоду?.. Ця історія довга і трагічна... Сльози за цю трагедію ще проллються, оскільки історична трагедія неминуче торкнеться сердець наступних поколінь країни».
Його побоювання справдилися: нині Україна опинилася на новому витку свого історичного розвитку і знову зіткнулася зі старим ворогом — державою-терористом, імперською Росією, яка, за гіркою іронією, претендує на роль головного борця проти міжнародного тероризму. І доки держави Заходу і США вибудовують свої комбінаторні плани щодо співпраці з Росією в боротьбі з ісламістами, рахунок українських жертв уже йде на тисячі. Не кажучи про економічні й фінансові втрати. Гібридна війна йде на виснаження. Погрози, залякування, економічний шантаж, повзуча анексія українських територій, підтримка різного роду бандитських кримінальних груп — це далеко не повний перелік з арсеналу російської агресії, заздалегідь спланованої та розрахованої, вочевидь, на багато років. Як при цьому Кремль використовуватиме ісламський фактор, на які хитромудрі дії — політичні та військові — підуть російські державники? Ось заява путінського політтехнолога Г. Маркова: «Потрібно негайно припинити конфлікт Росії і Заходу через Україну. Хунту замінити технічним урядом, змінити Конституцію, прибрати неонацистів, провести нові вільні вибори. Київська хунта — це одна з головних перешкод для спільної боротьби США, ЄС і Росії проти терористів».
Залишається сподіватися, що Захід не братиме участі в цьому соціально небезпечному та етично неприйнятному експерименті імперської Росії над світовим співтовариством. Співпраця з Кремлем у приборканні ісламістів-терористів може дорого обійтися не лише Україні. Державний терор, який сьогодні своїм вістрям спрямований на Україну, може перетворитися на повсякденну практику щодо інших «непокірних» сусідів.
І тут доречно ще раз згадати праці Джеймса Мейса, насамперед його своєрідний аналітичний політичний щоденник — колонки в газеті «День», у яких він заторкнув величезний масив українських проблем перших років української незалежності й із нещадною ясністю показав, якими важкими, почасти невиліковними бувають метастази тоталітаризму, соціальної лоботомії, до якої тяжкої дисфункції всього державного організму вони призводять... Країна, в якій «корупція і злодійство узаконені, тобто відбуваються на вищому рівні, де неможливо виконати правила Системи, не порушуючи їх», де править бал «шаманська економіка», бо економічний, а отже, й фінансовий успіх визначає не конкуренція, а влада, — неминуче постане перед загрозами втрати незалежності, що призведе до майбутніх глобальних цивілізаційних катастроф, позаяк українська нація ніколи не змириться зі статусом поневоленого, колоніального народу.
Я пам’ятаю, з якою наполегливістю Джеймс Мейс пробивав стіну байдужості західних політиків та інтелектуалів, щоби донести очевидну істину: доля не лише України, а й Європи, цілого світу вирішується тут, у цьому складному геополітичному вузлі. Що намагання політиків Заходу використати Україну в ролі буферної держави між демократичною Європою та імперською Росією приречені на провал. У статті «Європа: матеріалізація привидів», що була опублікована в газеті «День», Джеймс Мейс писав, що Захід зазвичай діє за принципом: хай буде погано, щоб не було ще гірше, оскільки постійне розігрування «карти Жириновського» російськими мас-медіа та російськими політиками має свій, вірогідно, чітко спланований та передбачуваний ефект. «Захід готовий віддати багато, аби не втратити все. Наляканий загрозою приходу до влади в Росії фашистів, здатних розв’язати третю світову війну, Захід дуже мляво і в принципі неохоче виказує своє обурення експансіоністською політикою Росії, обмежуючись гальмуванням економічної співпраці. Побоювання Заходу щодо краху економічних та політичних реформ небезпідставне. У самій Росії великий вплив мають сили, які сприймають допомогу Заходу як вияв економічної та фінансової експансії. Рефлексією цих побоювань є думка про те, що всі іноземні політологи працюють на ЦРУ, що міфічні підпільні єврейські центри планують скупити «матушку Русь» і зробити з нею щось страшне... Страх перед Заходом — прихований бік тієї ж таки «російської ідеї», і, напевно, мають рацію ті аналітики, які прогнозують у разі краху російських реформаторських проектів сильний виток імперської політики в зоні її традиційного впливу. Те, що Росія починає зганяти злість на своїх сусідах, виявляється уже тепер доволі відверто».
Джеймс зазначав, що Захід боїться самоізоляції Росії, краху надій на її демократизацію і здійснення реформ, тому з такими труднощами повертає голову до України. Це не просто хибна позиція, це політичний глухий кут, за який Заходу доведеться дорого заплатити в майбутньому. Сильна, незалежна Україна — гарант стабільності не лише самої України, а й самої Росії, і самої Європи. Без України не буде нової росієцентричної імперії. Без України Росія змушена буде обробляти власний город, прибирати у себе в хаті — й буде не в змозі вирішувати свої проблеми через заковтування чужих земель і народів. «Ослабити експансіоністський інстинкт пожирання, зупинити стародавнє імперське свавілля можна тільки єдиним шляхом — поверненням Заходу до проблем України, Білорусі, Молдови, загалом до проблем тих країн, які постали після розпаду СРСР. Це психологічно важко й занадто витратно для Заходу, який також шукає простих рішень для забезпечення собі благополучного становища. Але простих рішень у такій ситуації немає. Тоталітаризм — смертельно небезпечна хвороба, що має стійку тенденцію до повторення і навіть інфікування сусідів. Німецький народ, не задоволений демократичним ладом у Веймарській республіці, слабкістю центрального уряду, розгулом злочинності, обрав шлях, який призвів до загибелі мільйонів самих німців. Демократія має свої обмеження і слабкі сторони, але вона все ж дає історичну перспективу, якої немає або явно обмаль у деспотичних, авторитарних чи тоталітарних суспільних системах. Демократія в Україні — це значною мірою демократія в Росії, це історична перспектива для самого Заходу. Сьогодні європейські політики, усунувши з надзусиллями зі своїх теренів блукаючого, страхітливого комуністичного привида, заспокоїлися і занурилися у власні економічні проблеми й передусім стурбовані тим, аби розростання Європейського Союзу не призвело до фінансових та економічних катаклізмів. Їхні побоювання небезпідставні. Проте коріння майбутніх негараздів приховані аж ніяк не там. Закостеніння, застиглість форм суперечить самій ідеї об’єднаної Європи як мобільної, відкритої структури. Обмеження уже на початковій стадії переформатування європейського простору, бюрократичний консерватизм, перебирання на себе численних і надмірних регулятивних функцій — все це становить значно більшу загрозу для об’єднаної Європи, аніж залучення до своєї орбіти нових держав, нових націй, чия пасіонарність, творча енергія надаватимуть стимул європейському двигунові. В іншому разі наростання проімперських амбіцій Росії, інерція давно уторованого нею шляху призведе до матеріалізації на кордонах Європи старого, добре знайомого імперського привида, голодного на нові землі, нові народи, для якого навіть економічна потуга Європи матиме значення лише до тієї міри, до якої можна відкусити що-небудь від того пирога», — застерігав Мейс.
Так, часи змінилися, виросло нове покоління, при владі — нові обличчя. Але в нещодавньому минулому, аж до сьогодні — кривавий Майдан, окупація Криму, катастрофа малайзійського літака, бої, нестерпні втрати. І вибори, вибори, вибори... Нові виклики, нові ризики. Але старі, задавнені проблеми. Хай би якими натхненними й відважними були українські герої, але закони ухвалюють парламенти, реформи планують економісти, а інтелект виточується в бібліотеках і наукових лабораторіях. Тож тепер, як і колись, залишаються актуальними статті Джеймса Мейса — вони мають універсальний ключ не лише до нашої історії, а й до нашого майбутнього.
Бо таки правда, що своя сорочка ближча до тіла. За загиблими парижанами Європа в жалобі, як за близькими родичами, а наша біда, українська, хоч би якою гіркою для нас вона була, все ж локалізується десь на периферії європейської політики та свідомості. Ми ще не стали, та й не могли стати органічною частиною європейського універсуму. Ми робимо тільки перші кроки в потрібному напрямку, бо донедавна Європа нічого від нас, крім гучних декларацій, не чула. У свою чергу, Європа так само годувала Україну порожніми запевненнями, обіцянками і заявами. Тож українські політики, роблячи один крок до Європи, одразу ж задкували в російському напрямку, під різкі окрики Кремля. Рекет, нахабні побори малого та середнього бізнесу, чиновницьке свавілля — це те, з чим нам доведеться боротися, українському суспільству і самим можновладцям. Їм — хоча б з інстинкту виживання, адже нестабільність несе загрозу не лише їхнім статкам, а й, як засвідчили реальні події, самому життю, про що не один раз попереджав Мейс, але не був почутий. І хай як це буде складно, але доведеться наводити лад і в кримінальних утвореннях «ДНР» та «ЛНР», які начебто несподівано, але закономірно вигулькнули на зараженому корупцією та криміналом українському соціальному організмі. Комусь може видатися, що це непосильні завдання перед такою військовою потугою, як Росія. Багато хто впадає в розпач, зневіру. Так, буде важко, але «якщо попереджений — значить, озброєний», — писав Джеймс Мейс у статті «Озброюючи війська», озброюючи насамперед знаннями, розумом, творчістю.
І любов’ю...
На відкритті меморіалу жертвам Голодомору-геноциду у Вашингтоні Президент України сказав: «Ваші мертві вибрали мене» — цими, майже біблійними словами, Джеймс Мейс описав свою місію. Він, великий американець та великий українець, один із найвідоміших дослідників Голодомору, був одним з тих, кого ми називаємо людьми правди... Невтомний лицар істини повідав гірку правду про події 1930-х років в Україні всьому світові, і, до речі, значною мірою — самій Україні».
Утім, мушу додати, що сьогодні наші мертві обирають кожного з нас. Ті, хто поліг від куль на Майдані, в Іловайську, в Донецькому аеропорту... І в нажаханому, але вільному, незламному Парижі, Франції, горю якої ми щиро співчуваємо, бо добре знаємо, що таке неправедна війна, безневинні жертви. Адже чужого горя для людей совісті таки не буває. Такою була заповідь американця української душі Джеймса Мейса, яку Україна нарешті має почути. І до якої має дослухатися світ.