Києво-Могилянська академія, Острозька академія, Кам’янець-Подільський державний університет, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка... Тепер список вищих навчальних закладів, охоплених акціями «Дня», поповнився ще одним — Національним гірничим університетом (м. Дніпропетровськ), де минулого тижня відбулася читацька конференція за матеріалами книжок із «Бібліотеки «Дня» і «круглий стіл», присвячений проблемі виховання національної еліти України. Ініціатива цієї зустрічі належала НГУ. Нам зізналися, що тут доволі ревниво спостерігали за пересуваннями «творчого десанту» «Дня» країною. І неодноразово намагалися з’ясувати, коли ж він «висадиться» в НГУ. Як відзначила головний редактор «Дня» Лариса Івшина, в історії відносин газети зі своєю читацькою аудиторією виник прецедент, адже до цього виступати доводилося лише перед студентами та викладачами вищих гуманітарних закладів освіти. Задля справедливості зазначимо, що гуманітарним питанням у Національному гірничому університеті, заснованому ще в 1899 році, відводять аж ніяк не останнє місце. У структурі вищого навчального закладу навіть функціонує Інститут гуманітарних проблем. І все ж деякі побоювання стосовно того, наскільки адекватно аудиторія НГУ оцінить інтелектуальні зусилля «Дня», були. Побоювання виявилися марними.
«Творчий десант» «Дня», посилений цього разу нашими постійними авторами — істориком Юрієм Шаповалом і філософом Сергієм Кримським (що саме по собі — також прецедент) у НГУ справді чекали. Про що свідчить хоч би той факт, що незадовго до нашого приїзду тут провели невелике соціологічне дослідження — «Газета «День» очима студентів». Методом анкетування соціолог Лариса Колесник з’ясувала, що в «Дні» студентів, наприклад, приваблюють такі моменти, як можливість отримувати інформацію по різних напрямах (61% опитаних); матеріали, які публікує газета, мають коректний і досить відвертий характер (28%); газета публікує різні погляди на будь-яку проблему (28%). До привабливих моментів зарахували й спрямованість газети на різновікову аудиторію. Спостереження показало, що близько 30% студентів, що брали участь в опитуванні, зацікавилися газетою, а понад половину з них висловили бажання читати її систематично. То ж резерв у «Дня» «в одному з кращих, і не тільки на Дніпропетровщині» вищих навчальних закладів (за оцінкою голови Дніпропетровської облдержадміністрації Володимира Яцуби, котрий відвідав «круглий стіл») — справді могутній. Проте зустріч зі студентами і викладачами НГУ стала ефективною не тільки в плані «тестування» аудиторії. Ректор університету, академік НАН України професор Геннадій Півняк і директор Інституту гуманітарних проблем НГУ Віктор Пушкін висунули ідею провести «перекличку» вищих навчальних закладів, де «День» уже побував і здобув друзів. Отже, співпраця тільки починається. Хоча... в «Дня» вже з’явився другий університетський корпункт (перший було організовано на базі Національного університету «Острозька академія»).
У ході читацької конференції в НГУ не обійшлося і без вже традиційного конкурсу на краще запитання головному редактору «Дня». Його переможцями стали редактор із питань культури обласної газети «Зоря» Микола Чабан, доценти кафедри історії та політичної теорії НГУ Богдан Галь та Ірина Цюп’як. Ще кілька учасників конференції (серед яких були і такі, що приїхали з інших міст, як, наприклад, доктор історичних наук, професор Віталій Стецкевич з Криворізького технічного університету) отримали заохочувальні призи, в тому числі фотоальбоми «Дня», фірмові футболки та кепки.
А деякі фрагменти читацької конференції «Дня» в Дніпропетровську ми пропонуємо вашій увазі.
УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ
Лариса ІВШИНА:
— З самого початку свого існування газета «День» була заявлена як інтелектуальний проект, більше того — як проект для вдумливого читача. У цьому полягає його шик, і в цьому ж — його велика вразливість, бо в тих катаклізмах, які переживало суспільство, відбулася страшенна девальвація запитів. Інколи, наприклад, питають, чому, мовляв, ваша газета не має такого високого тиражу, який мусить мати. Хоча насправді більше 60 тисяч — це нормально для такого формату, ми розуміємо, що цього — недостатньо. І наші зусилля (видання газети трьома мовами, «Бібліотека «Дня», проект «Вся Україна вчить англійську») пов’язані з тим, щоб нас знали і читали кращі. Ми боремося за розумного читача, який буде формувати майбутнє нашої країни, який буде кристалізувати навколо себе середовище. І критична маса цих людей змінить Україну. Нехай не сьогодні, але, можливо, через певний період ми будемо бачити зовсім іншу картину, інші настрої, інші смаки, домінування, я би сказала, інших типажів.
Богдан ГАЛЬ, доцент кафедри історії та політичної теорії НГУ:
— Ви опікуєтесь відтворенням подробиць дня минулого, вболіваєте за день нинішній, а яким ви бачите день завтрашній? Уявіть, що тримаєте примірник вашого видання з датою «4 червня 2050 року». Що буде на тих сторінках?
— Я не знаю, мрійлива я чи ні, мабуть, що не дуже. Але я завжди відчувала в собі, що якісь речі, які ти прочитав, програмують твою поведінку. Очевидно, що для мене таким фактором було знайомство в дуже ранньому дитинстві з історичними романами. І я розумію зараз, що доза історичних знань нам дуже потрібна — просто для зміцнення хребта нації. І якщо ми це зробимо, якщо ми зміцніємо, якщо ми усвідомимо свою ідентичність, якщо у нас не буде багатовекторності в кожній голові, то ми будемо мати зовсім інші проблеми. Можливо, тоді б газета «День» в 2050 році писала про якісь побутові деталі — скажімо, сіяти газон на англійський манер чи на голландський. Чи слід, наприклад, штучно регулювати кількість лебедів на водоймищах. Розумієте, мріяти можна про те, щоб бачити свою країну багатою, впорядкованою. А це передбачає інший рівень проблем. Як кажуть: «кому есть нечего, а у кого жемчуг мелкий». От я хочу, щоб у майбутньому українцi журилися з приводу того, що в них перли недостатньо крупні. Але я думаю, щоб досягти цього, зусиллями однієї газети не обійтись. Бо тут повинна бути сильна зустрічна хвиля.
Крім визначень класиків, яких часом справді несправедливо забувають, мені подобається думка Генрi Міллера про те, що нацiя — це місце, де нація спілкується сама з собою. Так само, як і інша думка, що нація — це постійний плебісцит. Отже для вирішення щоденних проблем, для того, щоб перейти до тих далеких мрій, потрібно сьогодні з’ясувати дуже багато питань. Колись Шендерович сказав: якщо ви хочете, щоб у вас під вікном був англійський газон і голландські корови, то чому ви голосуєте за Шандибіна? Пам’ятаєте такого персонажа в колишній російській Думі? Список українських аналогів — доволі великий. Але питання стоїть саме так: слід ставити високу планку. Наша проблема не в дефіциті, в нас перевиробництво всього, ми надзвичайно багата — у всіх відношеннях — країна. Але ми не можемо виставити планку запитів і висунути на перші позиції кращих, хоча, як я завжди кажу, коли перемагають кращі — перемагають всі.
Юлія ЧЕКУШИНА (записка з залу):
— Ви визначаєте ідеологію газети «День» як «україноцентризм». Що ви вкладаєте у це поняття?
— Те, що ми, українці, повинні мати свої національні інтереси, свою усвідомлену точку зору на процеси, які відбуваються навколо нас. Те, що ми не повинні повторювати як папуги істини, які транслюють інші держави. Тому що іноді доходить до курйозів, коли ті ж журналісти навіть не роблять поправки на те, що в іншої країни є свої інтереси. Як це було, наприклад, коли одне з арабських ЗМІ викинуло інформацію про українських миротворців, що не відповідала дійсності, а деякі наші журналісти її навіть не перевірили і з великим задоволенням і пафосом транслювали на українську аудиторію. Але ж це наші миротворці! Це ми повинні перейматися тим, що в них виникла якась проблема, а не зловтішатися і повторювати повідомлення, які вигідні тим, хто викинув цю інформацію — саме в надії на людей, які не знають і не відчувають, що таке україноцентричність. Це в журналістиці надзвичайно важливо. Не так давно в Києво-Могилянській академії відбулася палка дискусія на тему «ЗМІ та імідж країни». І можна сказати, що дуже багато людей, які з добрими намірами хочуть нас чогось навчити, не роблять поправку на те, що ми — трошки інша країна з іншою історією. І вчать нас, що інформація повинна бути об’єктивною, журналісти не обов’язково повинні бути патріотами — це, мовляв, принцип Бі Бі Сі, і все тут. Але, як я тодізазначила, проблема полягає в тому, що в нас ще немає Великої Британії. Коли в нас буде своя «Велика Британія», тоді в нас буде об’єктивне і неупереджене Бі- Бі-Сі. А поки що нам потрібна своя країна. А ми маємо хату, збудовану на семи вітрах... І через велику кількість лобістів чужих інтересів взагалі ніхто не знає, яке рішення може бути прийнято в той чи інший момент. (Подивіться на цю трагікомедію з нафтопроводом Одеса—Броди. Це — показник). І якщо ми в цій ситуації хочемо бути вічними найманцями, не мати своєї держави, то можемо спокійно на це дивитися. Якщо ж ні, якщо хочеться бути нацією, без роботи на свою країну не обійтися. Така моя позиція, і я переконана, що чим далі, тим більше вона буде мати прихильників, тому що в життя входить нове покоління. І я особисто думаю (на прикладі тієї ж Острозької академії, відродження якої починалося з того, що на руїни приїхала група фанатів, серед них — професор Ковальський з Дніпропетровська, а зараз студенти Академії вже з першого курсу вчать історію свого Острога, в них дві робочі мови — українська та англійська, і вони вже формують запити до політиків), що багато хто з політиків скоро вже відчуватиме себе старомодними черевиками, які ніхто не хоче носити. Тому що я переконана — це агресивніше (в позитивному сенсі) покоління буде задавати тон і правила гри в суспільстві.
Марина ПАШКЕВИЧ, студентка п’ятого курсу НГУ:
— Щоб ви могли б порадити і побажати молодій людині, яка хоче не розгубитися в сучасному суспільстві, знайти власну точку опори?
— Я можу тільки сказати, що власна позиція дуже дорого обходиться. І якщо ви вирішили мати власну позицію, то порахуйте, чи ви готові за це заплатити — нервами, зусиллями, постійним підвищенням професіоналізму. Оскільки якщо ви — дуже сильний професіонал, то, безумовно, вас «вкусити» набагато складніше, коли ви будете відстоювати свою позицію. І це, між іншим, властиве не тільки нашій країні, яка зараз ще перебуває у стані трансформації. Тепер ви вже все-таки маєте більше можливостей їздити по світу, і те, про що я говорю, — спільні проблеми конкурентних середовищ. І для того, щоб не розгубитись, потрібно, безумовно, для себе поставити дуже високі завдання. Повинен бути дуже хороший життєвий апетит, підкріплений працею. Тому що зараз ми — та країна, яка все-таки відкриває можливості. І мені хотілося б, щоб представники нового покоління були цікавими, патріотичними, освіченими людьми — такі нашому суспільству потрібні просто як повітря...
Микола ЧАБАН, редактор з питань культури обласної газети «Зоря», член Національної спілки письменників України:
— Ми знаємо, що Ленін, Грушевський та ін. самі писали свої тексти. А хто з сучасних політиків сам пише вам свої статті, без помічників?
— Я точно знаю одного політика, який завжди сам пише свої статті. Це Євген Марчук. Наприклад, в одному з номерів газети, який ви бачите перед собою (№ 94. — Ред. ), є його матеріал «Парадокси сучасного українського війська». Володимир Литвин колись писав сам. Леонід Макарович Кравчук? Ні, він не любить писати, але, коли потрібно, дуже охоче дає інтерв’ю, роз’яснює і при тому іноді буває в такому настрої, що перепадає всім...
— Як ви ставитеся до вступу України в ЄС? (записка з залу)
— Зараз ми знаходимося буквально на іншій планеті. Адже вступ до ЄС — це не просто політичне рішення. Я колись уже казала, що шлях до ЄС починається з каналізації. Ви просто самі згадайте, скільки ви бачили пристойно влаштованих мiст, добрих доріг... Це означає, що нам треба починати з дуже низького старту, щоб привести все своє господарство в порядок. Я вже не кажу про відносний порядок в головах. Я розумію, що наші спроби, можливо, відчутні, але вони, на жаль, не масові. Є роз’яснювальна робота, що потрібно зробити, які стандарти треба виконати, з чого почати. Але, на мій погляд, ця робота ведеться через пень-колоду. Це означає, що в самому українському політичному істеблішменті ще немає критичної маси людей, які б бачили себе конкурентоспроможними в об’єднаній Європі. А коли ми забезпечимо таку якість еліти, представники якої будуть обрані в Європарламент, тоді ми там будемо. Мене часом питають, чи є майбутнє в України. Я кажу, що треба ставити питання не про те, чи є майбутнє в України, а якого майбутнього Україні ми хочемо? Якщо ви хочете бути в Євросоюзі, треба висувати відповідні вимоги — до тих людей, яких ви обираєте, і перш за все, звичайно, до себе.
«ІДИ ДОДОМУ»!
Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор:
— Сьогодні на нашій зустрічі прозвучало, на мій погляд, визначальне слово — україноцентризм. Про це вже багато і глибоко сказала Лариса Олексіївна Івшина. Переді мною ж завжди, коли кажуть про україноцентризм, постає такий образ. Ви, мабуть, пам’ятаєте: стоїть витязь на роздоріжжі, перед ним камінь. На камені написано: «Ліворуч підеш — коня втратиш, праворуч підеш — себе втратиш, прямо підеш, смерть знайдеш». А я бачив карикатуру: на роздоріжжі — витязь, а на камені написано: «Іди додому». Україноцентризм якраз і означає, що точно так, як усі дороги ведуть до Рима, у нас повинно бути так, щоб усі дороги вели до своєї нації, до своєї культури, до своєї держави. Але і тут є проблеми. Ми пройшли дуже важкий шлях за 12 років. І шукали національну ідею в розбудові держави. А що виявилося? Працюючи над розбудовою держави, ми множили бюрократію. Але виявилося, і це близько до згаданої ідеї україноцентризму, що українська ідея — це перш за все шлях до самого себе. Це усвідомлення свого історичного досвіду і своїх шляхів історичного розвитку. Ви скажете: «Знову нас кличуть у минуле». А я на це відповім словами Осипа Мандельштама. Він сказав: «Часто приходится слышать: это хорошо, но это вчерашний день. А я говорю: вчерашний день еще не родился. Его еще не было по-настоящему». Ще не було справжнього Шевченка, чи справжнього Мазепи, чи навіть справжнього Гомера. Ну як же можна було пізнати Шевченка, не читаючи і не знаючи його псалми? Як можна було зрозуміти Мазепу, якщо не знати, що крім того, що це була найбагатша людина Європи, це був поет, досить значний поет, а також людина, яка більше за всіх побудувала в XVII столітті храмів? Ми говоримо про історію, але (і цим визначається задача однієї із книг з «Бібліотеки «Дня» — «Україна Incognita» ми не знаємо своєї історії. Я вам наведу тільки один приклад. Ви, мабуть, усі знаєте про кошового отамана Петра Калнишевського. Ви знаєте, що він 27 років сидів у ямі. Але ж це була найвидатніша людина Європи! Він особисто був знайомий з Вольтером. Це була людина, яка мала орден Андрія Первозванного — орден, який в музеях займає цілу кімнату. Це був дуже знаменитий полководець. І знаєте, за що він сидів 27 років? Не за те, що він був останнім гетьманом. Як дослідив кінорежисер Володимир Савельєв, в наказі Катерини II — майже дослівно — написано: він хотів створити незалежне землеробство в Україні і конкурувати з Росією продажем хліба. Якщо головна ідея Мазепи — це ідея політичної незалежності, то це була людина, яка перша зрозуміла, що таке господарська, економічна незалежність. Він перший почав от тут, на ваших землях, в Дикому Полі, будувати хутори, які роздавав козакам. І, ви знаєте, через три роки Україна почала торгувати хлібом, який до тих пір отримувала з Росії. Чи, скажімо, ще одна постать — Микола Гулак. Це не просто організатор Кирило-Мефодіївського товариства. Це не просто людина, яка єдина не давала ніяких показань слідчій комісії. Це людина, яка в Петропавлівській фортеці написала роботу про рішення трансцендентних рівнянь — роботу, що отримала позитивну рецензію Паризької академії наук, яка вважалася в XIX столітті найголовнішим експертом у галузі математики. Це була людина, яка переклала — правда, на російську мову — «Витязя в тигровій шкурі», і грузини його вважають своїм класиком. Це була людина, яка з азербайджанської переклала Нізамі. Це була людина, яка в 70-х роках XIX століття написала знамениту книгу — «Нарис геометрії про чотири виміри» — одну з перших у Європі робіт по багатомірній геометрії, яка була і в бібліотеці Ейнштейна. Бачите, які люди, про яких ми не знаємо і про яких можна дуже багато говорити. Тому і завдання книги «Україна Incognita» — показати читачам, що ми не знаємо цієї історії, що наша національна ідея пов’язана з цією історією. Що оця історія — це не минуле. Як сказала Цвєтаєва, «сучасність — це не дочасність, а всечасність», тобто те, що відноситься до всіх часів.
Стосовно другої книжки я хочу сказати, що йдеться дійсно про дві Русі — не просто про різні держави чи країни, а про різні ментальності. Свого часу Гоголь написав, що якщо росіянин хоче піднятись над буттям, в метафізичні сфери, то українець хоче увійти в склад буття. І це позначилось і на способі мислення, і на способі, так би мовити, дії. Візьмемо скажімо, такий приклад. В Росії до XVII століття включно головним жанром літератури були житія святих. (І так воно, в певному сенсі, залишилось. Тому що творчість Толстого і Достоєвського — це свого роду «житія святих»; російська література радянського періоду — також, тобто головні діючі особи — це, скажімо так, герої чи абсолютно чисті люди). На Україні, в той час як в Росії існували тільки житія святих, були всі жанри.
І ще хочу торкнутися одного питання, яке дійсно витікає з нашої історії, з нашої ментальності і є надзвичайно важливим. Це — ставлення до слова, до мови. У всіх народів мова високо цінується, у всіх народів зі словом пов’язують національну культуру. Але в Україні все ж таки було особливе ставлення. Наведу такий приклад. Коли мій учитель, академік Павло Копнін (1922—1971 рр. — Ред. ) приїхав з Москви до Києва і відвідав наш Будинок творчості письменників, де іще за радянської влади всi спілкувалися виключно українською мовою, то він звернув увагу, що вони й розмовляють тільки про мову. Він їх слухав, слухав, а потім каже: «Ну, я вас не розумію... Якби ви казали про українську державу, якщо б ви казали про українську армію, про українську атомну бомбу, про українську економіку.... Невже все зводиться до слова, до мови?» Вони спочатку хотіли викинути його у вікно, а потім дійшли висновку, що він, дійсно, каже істину. Але, розумієте, слово для України було архетипом. Це єдина країна, в якій протягом двох століть був цілий рух просвітників- полемістів, які відстоювали слово. Лазар Баранович написав знамениту книгу «Меч духовний», він розцінював слово як зброю, так само, ви знаєте, і Леся Українка. І в Шевченка були такі знамениті слова: «Пошли мені святеє слово,/ Святої правди голос новий,/ І слово розумом святим/ І оживи, і просвіти!» І далі: «Подай душі убогій силу,/ Щоб огненно заговорила,/ Щоб слово пламенем взялось,/ Щоб людям серце розтопило/ І на Украйну понеслось,/ І на Україні святилось./ Те слово — Божеє кадило,/ Кадило істини! Амінь» Молитва! Ціла молитва була створена відносно слова.
І я хочу додати, що завдання книжки «Дві Русі» було не в тому, щоб розвести дві ментальності, два народи, дві країни, хоч ми, українці, більш толерантні відносно російської культури, ніж російська культура до нас. Бо часто визнання — це усвідомлення того, що більша частина російської історії — це українська історія. Я вже не кажу про культуру.
Хоча є, звичайно, і поєднані речі. От, скажімо, київська культура, вона — і не російська, і не українська. В Києві були і Булгаков, і Купрін, і Лєсков, і Волошин... Тут, поряд з українською класикою. І взагалі в нашому дуже драматичному і неспокійному світі єдиним способом виживання є принцип солідарності...
Геннадій ПЕРВИЙ (записка з залу):
— Чи можна «по гарячих слідах», без історичної дистанції, об’єктивно оцінювати події, що відбуваються?
— Ні, не можна. Тому що історія повторюється. Хоча не вірно було б говорити, що у кожної події завжди є якісь аналоги в історичному розвитку. Тим не менш, історичний погляд на нашу дійсність є дуже актуальним. Тим більше, він дає об’єктивну оцінку, ви бачите справжнє місце тих чи інших подій. Взагалі слід ще розібратися, що є повсякденністю, а що є історією? Ну, скажімо, наша зустріч — це повсякденність чи історія?
Геннадій ПІВНЯК, ректор Національного гірничого університету:
— Стане історією!
Світлана РУДЕНКО (записка з залу):
— Одного разу ви сказали, що «Європа — то є спосiб життя». А Україна — це Європа?
— Про багато аспектів питання «Чи є Україна Європою?» можна навіть не сперечатися. Ви знаєте, що Західна Україна була частиною Австро-Угорщини, це — Європа у чистому вигляді. І, скажімо, більшість українських філософів радянського періоду закінчили Віденський університет. Але Україна, на жаль, полісистемна. Була частина, яка, дійсно, повністю входила до Європи. До речі, навіть Енгельс вважав, що Європа закінчується на Польському королівстві, а Україна тоді входила до Польського королівства. Але... Тут була і Гетьманщина — демократичний устрій, і Східна Україна під впливом Євразії. І оскільки тут є різні елементи, можна тільки казати про вектор української культури...
Вікторія МУСАТОВА, студентка (записка з залу):
— Чи бачите ви в сьогоденні паростки можливого духовного відродження України?
— Ви знаєте, коли в засобах масової інформації говорять про падіння духовності і т. д., я кажу: підіть на київський книжковий ринок Петрівка, де книжки за 35 гривень, якщо вони дійсно цікаві, купуються в перший же день. Я кажу: підіть в наш органний зал — там завжди повно молоді. Проблема полягає навіть не в відсутності духовності, а в хибній духовності.
ДЕМІФОЛОГІЗАЦІЯ ІСТОРІЇ
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор:
— Я був у вашому місті двічі, але лише зараз зрозумів, що Дніпропетровськ — це загадкове місто. Коли ми під’їжджали з боку Запорізької області на автомобілі, то першим, що я побачив на кордоні з Дніпропетровською областю, був такий напис двома мовами, українською і англійською: «Вас вітає Дніпропетровська область, батьківщина Президента України» (Чинний Президент України Леонід Кучма народився у селі Чайкине Чернігівської області. — Ред. )... Я був дуже вражений... Може, ви мені поясните, хто буде Президентом? Чому так написано? Як людина, яка пише про всілякі історичні загадки, якісь призабуті долі, я переконався, що ми правильно зробили, що приїхали саме в ваше місто. І переконався у справедливості ще однієї сентенції, яка визначає, що таке історія: «Історія — це правда, яка з роками перетворюється на брехню, а міф — це неправда, яка з роками перетворюється на правду». І от мені здається, що та робота, яка втілилась у книгах з «Бібліотеки «Дня», спрямована насамперед на те щоб ми деміфологізували і демістикували власну історію, свої уявлення про власне минуле. Можливо, тоді ми розберемося із сьогоденням і з’ясуємо якісь перспективи для майбутнього. І принципова лінія газети полягає в тому, що «День» дивиться на минуле, як на елемент якихось наших сучасних уявлень про самих себе і уявлень інших народів про нас. Як це, наприклад, було минулого року, під час обговорення на сторінках газети трагічних подій на Волині шестидесятирічної давнини.
Богдан БАГАТИНСЬКИЙ (записка з залу):
— Чи оптимістичне бачення перспектив України в історика, який вивчає політичну історію України ХХ століття?
— Я залишаюсь оптимістом. Через те, що є такі молоді люди, які сидять і в цій аудиторії, і відтак в України, безумовно, є перспектива. Я думаю, що свою роботу зробить фактор часу. Ми живемо з вами в занадто цинічній ситуації. Ліну Василівну Костенко після проголошення незалежної України якось запитали: «Ліно Василівно, а де ж ваша активність? Ви ж своє життя поклали на те, щоб оце все мати». Вона сказала: «Я в неоцинізмі не існую»... І от я думаю, що коли мине цей неоцинізм, тоді в нас будуть і справжні, кваліфіковані політики, які не будуть приходити до влади заради влади. І я мрію, що наступні покоління людей в Україні доживуть до того, що просто не будуть знати імена ні президента, ні прем’єр-міністра, і бабусі на базарах вже не будуть коментувати, хто виграє на виборах. Я думаю, що коли час зробить свою справу, ми будемо мати іншу Україну, інше суспільство. Але до цього треба добре попрацювати, і дорога, здається, буде ще дуже важкою.
P.S. Про «круглий стіл» в НГУ, присвячений проблемам виховання національної еліти України, читайте в наступному п’ятничному номері «Дня».
