«День» завжди відслідковував стан справ у книговиданні. Зараз, спостерігаючи за невмілими діями деяких осіб із уряду щодо цієї галузі, можемо стверджувати: стан справ близький до катастрофи. Тому зустріч наших кореспондентів із президентом Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександром Афоніним була актуальною як ніколи.
ВИВЕЗЕННЯ ГРОШЕЙ
— Пане Олександре, скажіть: є книга в Україні чи нема, багато чи мало видається?
— Це питання в певних колах дискусійне. Законники кажуть, що в нас книга є, чиновники кажуть, що виділили в бюджеті майже 150 млн. гривень і від цього очікується таке піднесення... А я вважаю, що книг в Україні дуже мало. Ми ж ставимо за мету повернути українській книзі її призначення та місце в суспільних процесах, в інформаційному просторі держави. Це наш спільний громадянський борг перед людьми, перед нацією.
— Ситуація на українському книжковому ринку непроста. Нещодавно на знак протесту біля Кабінету Міністрів навіть палили рукописи. Що зараз відбувається?
— Так, ситуація дійсно більш ніж непроста. І спалення групою авторів власних рукописів перед Кабінетом Міністрів є актом протесту проти ворожих дій виконавчої влади стосовно української книги. Складається враження, що дехто з числа високих державних службовців поставив за мету відучити українців читати, думати, творити та впевнено рухається до мети.
Найстрашніше, що цей процес вже має свою майже дев’ятирічну трагічну історію. Почалася вона в 1995 році з обговорення проекту Закону України «Про видавничу справу», яким намагалися книгу незалежної держави загнати в прокрустове ложе, змайстроване за найгіршими радянськими зразками. Потім з боку влади була, образно кажучи, «відповідь Чемберлену». Це коли на прийняття Російською Федерацією закону про 100-відсоткові пільги для російських видавців українська виконавча влада відповіла 100- відсотковим оподаткуванням власної книги. За принципом: бий своїх, щоб чужі боялися. І били своїх, але «чужі» не злякались і на 90 відсотків заповнили український книжковий ринок російською книгою, щорічно вивозячи з України до первопрестольної до 100 млн. доларів як плату за ці книжки, а точніше — за право читати. Нашу владу не переконали навіть рішення Варшавської (1996 р.) конференції Ради Європи з питань книжкового законодавства, які визначили книгу як явище культури та рекомендували урядам країн-членів цієї організації введення нульової ставки податку на додану вартість на всі технологічні операції зі створення національної книги.
Влада, всупереч досвіду цивілізованих демократичних країн, всупереч здоровому глузду продовжує вважати книгу банальним предметом матеріального виробництва не першого рівня важливості для держави і всю користь від неї вимірює лише прямими надходженнями до бюджету від її виготовлення й продажу. Владні посадовці, від яких сьогодні залежить доля нашої країни та нас із вами, виявилися неспроможними зрозуміти, що книга не вимірюється, як ковбаса, кілограмами чи як пральний порошок — пачками. Виміром наявності чи відсутності книги в державі є рівень духовності, моральності й культури суспільства, освітнього та наукового розвитку нації. Чим менше читає людина, тим нижче поріг припустимості зла, я називаю це так. Це неспроможність зрозуміти те зло, яке заподіяне людям твоїми вчинками, коли навіть убивство іншого не сприймається як зло. Чим менше читає людина, чим менше вона усвідомлює себе в суспільстві, тим обмеженіша її роль у формуванні цього нового суспільства, вона не є й не може бути будівничим цивілізованої демократичної держави. Така людина є лише споживачем з найелементарнішими потребами. Як у Давньому Римі: шматок хліба і видовищ. Сьогодні певні персони у владі намагаються примусити нас жити за мірками імперського Риму. Потрібна радикальна зміна світоглядної позиції людей або й самих людей.
ВТРАЧЕНА ВИГОДА
— Як ви ставитеся до того, що необхідний видавцям закон 4000-1 блокується податковою? І як буде діяти Асоціація, якщо цей закон буде заблокований остаточно?
— На сьогодні є ще один проект закону, який внесено тим же народним депутатом Олегом Царьовим. Він зареєстрований і розглядатиметься, якщо не буде підписано закон 4000-1. Але не закон 4000-1 є джерелом усіх проблем видавців. На підсумковому засіданні колегії Держкомтелерадіо на мої звинувачення, що Кабмін, ліквідуючи українську книгу, тим самим лобіює інтереси іноземних видавців, його представник відповів, що вини уряду нема, оскільки ми підготували законопроект 4000-1, а це Верховна Рада така недобра, не змогла проголосувати за нього. Але ж пункт 37 статті 80 закону (в проекті бюджету це був пункт 39 статті 74) з’явився не з волі Верховної Ради, а з волі Міністерства фінансів, особисто віце-прем’єра пана Азарова. Саме він у липні 2003 року заявив на прес-конференції про те, що видавцям давати гроші та пільги не можна, бо це така категорія людей, яка ніколи не поділиться ні тим, ні іншим. І взагалі він психологію видавців-поліграфістів знає. Дуже цікавий підхід до оцінки вітчизняної книги й потреб суспільства в ній.
— Ви не пам’ятаєте, якою мовою він це заявив?
— Звичайно, російською. Я не перестаю дивуватися, чому керівник такого масштабу так настирливо бореться проти української книги? Загалом дії уряду останні півтора року нагадують якусь лихоманку в бажанні будь-що задушити українську книгу. Час роботи попередніх урядів ознаменувався досить серйозними діями щодо полегшення долі вітчизняної книги. І що цікаво: одні й ті ж працівники апарату Кабміну, які працювали і за Ющенка, і за Кінаха, і продовжують у більшості своїй працювати за Януковича, у вересні 2002 року візують без зауважень проект Закону «Про державну підтримку книговидавничої справи», а в грудні узгоджують лист на ім’я Президента про необхідність накладення на нього вето. Це є свідченням їхньої безпринципності, відсутності відповідальності державних підходів і розуміння реальних потреб суспільства. Є вказівка — робимо один документ, нема вказівки — робимо інший. У всіх країнах світу книговидання — надзвичайно важливий сектор не стільки економіки, скільки інформаційної політики держави, а книги є функціональною основою духовності народу. В Україні ж вони відкинуті на маргінес суспільних процесів. Крім того, необхідно зробити українську видавничу галузь інвестиційно привабливою, створити такий режим, коли українська іншомовна (польською, молдавською, бурятською і т. д.) книга, будучи виданою в Україні, стане конкурентоспроможною на теренах СНД і в Західній Європі. Слід врахувати те, що з травня нинішнього року Польща, Угорщина, Чехія та інші стають членами Європейського Союзу й відповідно змушені запровадити в себе всі нормативи з оплати праці, видатків і т. д., які є обов’язковими. Отже, вони втрачають ті величезні кошти, які заробляли на друці, скажімо, німецької, французької, англійської книги в себе, маючи значно нижчі розцінки, ніж замовники у власній країні. Мабуть, усі наші поліграфічні підприємства не виконують замовлення з друку книжок на таку суму, як одне невеличке словацьке підприємство. З урахуванням пільг Україна може стати Меккою для німецьких, французьких, англійських, іспанських, італійських видавців і навіть поляків, чехів і продавати інтелектуальний продукт, послуги, а не природні ресурси, що не відновлюються. При цьому повертати живі гроші в наші підприємства для того, щоб їх модернізувати, щоб розширювати власний ринок книги, збільшувати кількість і накладів, і найменувань. І це треба й можна робити, але необхідна твереза політика послідовних дій з підйому галузі із небуття. На жаль, цієї політики не було, нема і, виходячи з того, що відбувається навколо книги нині, не скоро буде.
— А ви маєте якісь плани?
— Безперечно, й ці плани неодноразово передавалися до уряду. Була навіть запропонована програма відродження системи роздрібної торгівлі в Україні, розроблена ще 3,5 року тому. Вона дійшла аж до Адміністрації Президента, але потім була повернена з аргументацією: «Програма не отримала підтримки більшості суб’єктів видавничої справи». Це при тому, що під нею підписались 50 найбільших видавництв України, які готові були співпрацювати й навіть надати свою продукцію на суму п’ять мільйонів гривень для того, щоб забезпечити статутний фонд цього акціонерного товариства.
— Через плутанину з податком на книги, який то зняли, то ввели, продавці з нового року не знали, за якими цінами торгувати. Яка ситуація зараз?
— Абсолютно невизначена. Більшість магазинів виставили асортимент російської книги, а українську просто спустили в підвали, в сховища, не торгують, дехто вже торгує з ПДВ. Магазини, які є членами Асоціації, торгують українською книгою без ПДВ на свій страх і ризик, надіючись, що все-таки кара їх обійде. Але я не розумію, за що їх карати. У Англії мав місце епізод, коли уряд порушив закон і не за два роки, а за рік і 10 місяців опублікував повідомлення про зміну освітянських програм середньої освіти. Англійська асоціація видавців виставила претензію уряду Англії за те, що він, порушивши закон, наніс збитки видавцям освітньої книги. Розмір цих збитків було оцінено видавцями в 57 млн. фунтів стерлінгів. І навіть без судового засідання ці гроші було виплачено. Сьогодні в Україні парадоксальна ситуація: українські управлінці роблять грубі помилки, а відбувати мусять ті, хто, власне, тих управлінців утримує. Минулого року було зроблено трагічний для національної книги крок із боку Міністерства фінансів: у бюджетний закон закладено позицію про перенесення на один рік строку введення в дію закону про державну підтримку видавців. Нормального закону, підписаного 5 березня минулого року. І саме ці дії започаткували нинішню кризу галузі. І не провина видавців у тому, що, не питаючи ні їхнього дозволу, ні їхньої згоди, урядом було виконано подібні дії. Ми 26 січня проводили загальноукраїнські збори, де зібралося 367 чоловік із 14 областей. На жаль, рішення, яке було прийняте, не знайшло відображення в пресі, окрім викривленого в «Голосі України». Саме на зборах було сказано, що будь-які спроби податківців зараз «наїхати», вибачте за термін, на будь-кого з видавців, книжкову торгівлю за те, що вони працюють не за законом і не сплачують ПДВ, викличуть хвилю судових позовів до влади з боку членів Асоціації з вимогою покриття збитків. І визначені суб’єктами видавничої справи суми збитків будуть значно більші, ніж ті, які намагається отримати влада з цієї нещасної, затурканої, забитої ногами можновладців книжкової галузі. Ми сказали собі: годі. Нас не примусять виконувати прийняті з порушеннями закони, нас не примусять виконувати нормативні акти, які не відповідають законодавству. Ми будемо проводити юридичну експертизу всіх документів, які тією чи іншою мірою стосуватимуться суб’єктів видавничої справи в Україні.
ТИРАЖІ
— Але який зараз стан згуртованості видавців і їхньої готовності відстоювати свої інтереси? Чи є вони спільнотою?
— Останні десять років я відслідковую цей процес. Згуртування йде, дуже активно останні три роки. Хоча є категорія людей, які весь час озираються, щоб, боронь Боже, не підставитись, особливо це характерно для тих, хто залежить від держзамовлення: вони ризикують його не отримати. Але більшість видавців, які працюють у ринкових умовах, остраху не мають. Вони й так втрачають більше, ніж уже можна було втратити. Ще три роки тому вивести під стіни парламенту видавців, книжкову торгівлю, поліграфістів, було майже неможливо. А в 2003 році, коли голосувався бюджет (27 листопада), під стінами парламенту з нашими гаслами було 350 чоловік із Ужгорода, Мукачева, Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Харкова, Запоріжжя, Києва. Так, вони не мають значних коштів для того, щоб наймати автобуси й привозити весь штат працівників своїх видавництв, а приїжджали по одному, по двоє. Але вони були.
— А вигідно сьогодні видавати українську книжку?
— Як вам сказати... Були роки — з 1989-го десь до 1996 го, які називають українським часом первинного накопичення капіталу. У цей період видання книги як такої, незалежно від мови, було вигідним. Люди мали великий апетит на книгу, до якої довгі роки не мали доступу, зокрема до багатьох зарубіжних авторів. І все це видавалось з порушенням авторських прав, викидалось на ринок і продавалось шаленими тиражами. Але мінявся час, мінялись пристрасті, мінялись настрої, мінявся ринок. І ніші будь-якої, не тільки видавничої, діяльності звужувались. Сьогодні ми структурувались як економіка держави з жорстко поділеними галузевими секторами. І зараз у більшості своїй видавництва просто не мають ні грошей, ні сил, ні намірів переходити до іншого роду діяльності, бо в них уже нічого не вийде. Тому український видавець є видавцем якщо не за примусом, то тому, що це для нього стало способом забезпечення свого життя. Тому все одно українську книжку будуть видавати більше чи менше, але сьогодні вона не є предметом особливого зиску. І якщо зараз зробити супермаркет виключно української книги, то він буде збитковим, оскільки нема ні достатнього асортименту, ні достатньої кількості книжок. Українська книга є раритетом як така, бо за більшістю назв видається в кількості 500 примірників на 50-мільйонне населення. Вона просто не дістається читачеві. Сьогодні кількість назв зросла, а наклади зменшилися. Для видання, для тиражів потрібні гроші, а їх катма. І коли видавець знаходить копійку для того, щоб підготувати макет, відтиснути 300—400 екземплярів, то це все, на що він спромігся. До речі, пільга з податку на прибуток знову ж таки дає гроші тим, хто має постійне замовлення, й абсолютно мало позначається на діяльності тих, хто працює на ринку, з конкурентною книгою. Бо її прибутковість — від 3 до 5%, і чи сплатить він 3 копійки з того прибутку, чи не сплатить — великої різниці немає. Сьогодні десь близько 70% книг, які виходять в Україні, — це дотаційні видання, українська книга більш залежна й більш радянська, ніж була в минулі часи, ринковий сектор в нас дуже-дуже маленький. Такий приклад. Станом на 1.01.2004 року в Україні протягом 2003 р. було видано 28,8 мільйона книжок, тобто на 40% менше, ніж у попередньому 2002 році; власне, з них 16 млн. — це підручники, тобто видатки бюджету, а не надходження до нього. Півтора мільйона видань — це соціально значущі видання, які фінансувались за рахунок грошей, що надходили з Державного комітету телебачення та радіомовлення. Ще близько мільйона — це так звані сплачені видання, які містять в собі опосередковано бюджетні гроші, — через відомства, бюджетні організації, міністерства. Ще десь близько півмільйона — книжки, які видано за рахунок підтримки фондів: «Відродження», Євразійського, або за гроші, які надаються посольствами, Інститутом Гете, Британською Радою, іншими структурами тощо. І залишається десь близько десяти мільйонів книги, яка пішла на ринок. При середній вартості книги сьогодні вісім гривень можна порахувати сумарну реалізаційну вартість і суму податків, які можна отримати, якщо продати всі ці десять мільйонів протягом одного року — хоча продається не більше двох третин. Так що на запитання, чи є сьогодні українська книга бізнесом, я відповів би так: вона є джерелом для існування тих, хто нею займається. Бізнес передбачає поступальний розвиток, динаміку збільшення, накопичення грошей. Українська ж книга дає тільки певне повернення коштів, але не створює люфт чи режим для накопичення, для зростання і розширення цього сектора економіки.
ПИСЬМЕННИК — ПРОДАВЕЦЬ — ЧИТАЧ
— І все ж, у якому стані зараз український книжковий бізнес?
— У дуже складному. В основному, я ще раз підкреслюю, він підтримується за рахунок або бюджетних дотацій, або інших дотацій. Бо вважати серйозним для п’ятдесятимільйонної держави ринкову книгу в розмірі 10 млн. — це смішно. У Росії на 140 млн. населення ринкова книга становить близько 450 млн. із 700 млн. загального тиражу. Тобто з урахуванням кількості українського населення, втричі, ніж у Росії, меншого, в нас принаймні мусить на рік видаватись близько 150 млн. Хоча Росія вважається країною, не передовою в цьому плані: лише близько п’яти книг на душу населення, а Німеччина — 14, Англія — 16, Китай — 6,5. А що тоді говорити про Україну... У нас як такого ринкового сектора книги нема, а є лише державні маніпуляції книгою. Дали гроші з бюджету — показники ростуть, ми кажемо: о! І звітуємо, звітуємо... Але ж ніхто не відслідковує: що стоїть за цим збільшенням накладу? А за ним стоїть те, що з бюджету грошей виділили трошки більше. Уряд України позбавив власний народ свободи вибору, вибору українського видання, вибору книги для читання, запропонувавши йому російську.
— Скажіть, а чому в нас мало видавців з промоушеном своєї продукції?
— Промоушен теж вимагає грошей. Якби ви спробували дізнатись про те, що хочуть наші телевізійні канали для того, щоб з’явилась на екрані книга, то у вас відпало б бажання цим займатися. Сьогодні між електронними ЗМІ та книгою пролягла фінансова прірва.
— А наскільки сьогодні ефективно працює схема «письменник—продавець— читач»?
— Абсолютно неефективно. І цьому є дуже багато причин. Сьогодні є виграшним один жанр, за рахунок якого утримується більшість видавництв, — це освітня книга. Видавництва шукають серед вчителів, викладачів ВНЗ найобдарованіших і намагаються творити підручники та посібники. І в цьому плані у нас, як кажуть, є просування, бо задіяна значна кількість освітянської та наукової інтелігенції, яка їх і створює. І вони як автори мають зиск, хоч і невеликий, але стабільний заробіток. Ще одна категорія авторів, на жаль, надзвичайно обмежена — лише два-три десятки на Україну, що можуть собі дозволити вибирати видавництва чи пропонувати свою книгу, бо вона є прибутковою, вона буде продаватись. Усе інше — то режим, який взагалі не може бути прийнятним. Люди пишуть, потім бігають у пошуках спонсора, фондів, меценатів, знаходять якісь копійки, ідуть до видавництва, вибираючи найдешевше, друкують цю книгу й потім самі її продають, носячи з магазину в магазин чи шукаючи невеликого оптовика, який допоможе реалізувати наклад. Це абсолютно неприпустима схема. Просто через свою бідність український видавець не може заплатити авторам гонорар такий, який вони отримають в Росії. Правда, є приклади, коли автори, заробивши трошки грошей на виданні в Росії, повертаються й починають, уже розкрутившись там, видавати книги.
— Як ви вважаєте, баланс між російською та українською книжкою на нашому ринку якось змінюється зараз?
— Змінюється в бік погіршення за рахунок дуже сильного падіння обсягів за тиражністю видання української книги. У 2003 році спустілі ніші почала заповнювати російська книга. Окрім того, великі російські видавництва активно працюють зараз на українському ринку, створюють величезні склади, куди завозять у великих обсягах власну книгу, — доставка великих об’ємів здешевлює продукцію. Сьогодні в Росії вже п’ять видавництв, кожне з яких окремо видає на рік більше книжок, ніж усі українські видавництва разом. Поки уряд вирішує питання, чи обкладати, чи не обкладати податками українську книгу, продається виключно російська книга.
— Зараз відкриваються великі книжкові магазини. Як ви вважаєте, чи виживе Петрівка? Чи будуть такі ринки?
— Ви знаєте, прийде час, і Петрівки не буде. Правда, я не можу визначити, скільки їй відведено віку, але скажу, що вже до кінця нинішнього року кількість магазинів тільки в системі «Буква» сягне 50.
ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПІДХІД
— Ваша Асоціація може якось так зробити, щоб стало краще?
— Весь час свого існування — майже десять років — ми тільки й боролись за те, щоб змінити ставлення влади до книги. Але проблема залишається. Взагалі, на мою думку, більшість того, що відбувається сьогодні в економіці держави, є не стільки результатом осмислених дій влади, скільки результатом нормального бажання людей вижити будь-яким чином. Нормального аналізу стану економіки нема, організації нема, рішення приймаються спонтанно, без урахування реалій і потреб, а залежно від того, як я сьогодні прокинувся чи з якої ноги встав. Держава без постійного моніторингу дії законів — це авто без двигуна. Сьогодні дії влади спрямовані лише на вичавлювання бюджету. Так, Міністерство фінансів взагалі виконує невластиві для нього функції. Воно не мусить займатися збиранням і здирництвом податків. Для цього є податкова адміністрація. Міністерство фінансів — капіталоутворююче міністерство і повинно грати роль дуже гарного закрійника для будь-якої галузі. Кожній галузі треба зшити свого індивідуального законодавчо-нормативного жакета. І не просто зшити, а запитувати кожен день: тобі тут не тисне? Що тобі заважає тримати там молоток чи кельму, чи ручку? Що зробити, щоб тобі краще працювалось? Підніми економіку, дай дихнути виробнику — й наповнення бюджету стане автоматичним процесом. Якщо галузь працює нормально, то вона апріорі не зможе спожити всі зароблені гроші й опосередковано віддаватиме їх у інші галузі економіки й справно сплачуватиме податки. Українські державотворці цього ніяк зрозуміти не можуть. Так і щодо української книги. От як тільки вони зрозуміють, що книга — це в першу чергу витвір мистецтва, а вже потім — предмет матеріального виробництва, то після цього можна буде говорити про майбутнє книги. А так — ну вступить в дію закон, і зразу фіскали почнуть шукати механізми, як цей закон урізати, зменшити, притоптати, змінити. Ми бачимо останні роки, як це відбувається. Один приймає, другий ріже, третій приймає — четвертий ріже тощо. Тому потрібне просто розуміння, потрібне сприяння, аналіз, моніторинг: що робиться та як робиться? Чому це дає ефект, а це — не дає? Це величезна робота, для якої потрібні відповідні люди, відповідні знання та відповідні інституції. Їх, на жаль, сьогодні немає, як і бажання їх створювати. І тому сьогодні ми маємо проблему з законом 4000-1, а бюджет, який було проголосовано, фактично представляє собою палітурки, на яких написано «Бюджет 2004 року». Це проблема і Верховної Ради, і Кабінету Міністрів, а найбільше — нас із вами. Бо вони створюють ці проблеми, а вирішуються усі вони виключно за наш рахунок: за рахунок книжкових магазинів, за рахунок людей, які не отримують платню на поліграфічному підприємстві, бо два місяці немає замовлення від видавців. Видавці не можуть виплатити авторам гонорари, а автори спалюють свої рукописи під стінами Кабінету Міністрів, з вікон Кабміну на них дивляться й кажуть: це опозиція. Брехня, й ні з якими опозиціями ніхто не домовлявся. Це була маленька частка українського народу, безмежно втомленого безглуздими рішеннями. Ми просто мусимо зрозуміти: державу силоміць, через ґвалтування власного народу, не будують. Її будують з любов’ю, з розумом, з бажанням це зробити та жертвуючи своїм власним, а не чужим, не намагаючись з цієї нещасної держави і народу здерти більше, ніж вони можуть дати.
— Ви песиміст?
— Якби я був песимістом, то я б ніколи не займався цією проблемою. Коли я починав боротися за книгу, то це взагалі ніхто не сприймав, навіть колеги: «Він несповна розуму, хоче подолати владу. Влада завжди робила й робитиме так, як вона хоче». От влітку й Азаров сказав: ні, пільг не буде, бо я цього не хочу. Однак попри його бажання буде й книга, будуть і пільги. Я вірю в розумове здоров’я українського народу та в те, що врешті-решт переможе й здоровий глузд, і державницька воля майбутнього покоління політиків. І, власне, ця розмова відбувається саме тому, що я оптиміст...
