Газету «День» можна привітати з розширенням обсягів цікавих матеріалів, які до того ж мають серйозну суспільну значущість. Про таке розширення свідчить вихід другої книги в серії «Бібліотека газети «День» — «Дві Русі». Перша книга, «Україна Incognita», долала той кордон між відомим і невідомим, який на середньовічних картах позначався написом: «Тут живуть дракони», а в недавньому радянському минулому опредмечував заборони цензури. Друга — присвячена відомому і невідомому в соціокультурній взаємодії України та Росії, а, точніше, інтригуючим аспектам цієї взаємодії.
У книзі «Дві Русі» фактично йдеться про те, яка частина подій у житті народів Східної Європи є українською історією, а яка — російською. Відповідно ставиться завдання співвідношення історичного досвіду двох народів, через яке, за задумом відповідального редактора видання Лариси Івшиної, і можна вибудувати цивілізаційні координати їх сучасної взаємодії. Тим самим історія стає не менш актуальним предметом, ніж потокова політика. Адже усвідомлення свого історичного досвіду визначає національну ідею, в цьому випадку — українську.
Виходячи з цього, авторський колектив збірника «Дві Русі» шукає експлікацію того, як український народ виходить із багатовікової міфологізації свого минулого і своїх героїв у суворий, але реальний світ сучасного цивілізаційного процесу. І в цьому контексті читач знайде в новій книзі великий і мало відомий фактичний матеріал.
Римляни, як відомо, словом «автор» (на латині auctor) називали полководців, які приєднують до своєї країни нові землі. Незвідані території нашої душі, але вже у сфері історичних перспектив, нових історичних горизонтів і свідчень спільного історичного досвіду України та Росії знаходять і автори збірника.
Початковим моментом виступає привласнення спадщини Київської Русі. У книзі ставиться завдання (пам'ятаючи про неспроможність ідеї «триєдиного народу»), знайти конкретні шляхи та механізми, за яких Україна-Русь із династичних міркувань трансформувалася (через Володимирсько-Московське князівство XIII—XIV століть) у Русь-Росію, а за історичними обставинами була сприйнята Галицько- Волинським князівством, яке продовжило лінію суто української історії.
Основні історичні пункти цієї історії й освітлюються в збірнику: від поділу династії Мономаховичів у 1132 році на дві гілки — старшу, Київську, і молодшу — Володимиро-Суздальську до Московського походу Петра Сагайдачного, а потім до Переяславської Ради. На ній було досягнуто лише формальної згоди на договір про входження України до Московського царства; договір, який потім було підписано в Москві та неодноразово фальсифіковано Росією і який навіть заперечував згодом гетьман Богдан Хмельницький.
Автори збірника змальовують широку перспективу взаємодії Росії та України в XVIII і ХIX століттях (з її позитивними та негативними сторонами) аж до Радянського періоду й оцінки сталінської спадщини. Важливо те, що історичні епізоди цієї взаємодії подаються не окремо, а в їхній особистісній репрезентації. Яскраво і вражаюче змальовано таких діячів російсько-української історії, як Микола Бердяєв, Олександр Герцен, Дмитро Бортнянський, Михайло Драгомиров, Микола Лєсков, Дмитро Трощинський та багато інших.
Тут хотілося б пригадати російського поета Вєлiмира Хлєбнікова з його мрією про країну, що існує не в просторі, а в часі, країну, де минуле, сьогодення і майбутнє утворять щось на зразок «Чумацького шляху» століть, якими можна подорожувати. Таку подорож і знаменує, по суті, книга «Дві Русі». Вона ще раз свідчить про справедливість формули «Заповіту» Іоганна Вольфганга Гете:
«В ничто прошедшее не канет,
Грядущее досрочно манит,
И вечностью наполнен миг»
