Напередодні презентації книжкової серії «Бронебійна публіцистика» у Львові ми коротко поспілкувалися з доктором філософських наук, професором Національного університету «Острозька академія» Петром КРАЛЮКОМ, який також став автором передмови до публіцистики Миколи Костомарова в новій книжковій серії «Дня».
— Багато хто звертає увагу на те, що українська публіцистика ХІХ — ХХ століть досі актуальна. Чим це обумовлено, на ваш погляд?
— Публіцистика в Україні завжди була й залишається актуальною. Якщо говорити про відомих українських письменників, то ми бачимо, що часто вони виступали саме як публіцисти. Це стосується й Миколи Костомарова, й Пантелеймона Куліша, й значною мірою Івана Франка (мені здається, що Франко найбільше розкривався не як письменник і науковець, а саме як публіцист). Якщо говорити про кінець ХІХ — початок ХХ століття, то авторитетом серед українців був Михайло Драгоманов, який завоював славу саме публіцистикою. Можна говорити й про інші періоди. Наприклад, міжвоєнний. Дмитро Донцов відомий не тільки як теоретик, літературний критик, а більшою мірою як публіцист. Це стосується й Уласа Самчука, і Євгена Маланюка, й багатьох інших діячів культури того періоду.
Чому в Україні ця публіцистика й надалі є актуальною? Як на мене, тому, що ми не були державним народом. І саме публіцистика мобілізувала на визвольні змагання. А в нинішніх умовах, хоч ми й маємо незалежність, але вона, скажімо так, недосконала. Публіцистика, концентруючи в собі певні наукові знання, все ж таки розрахована на вчений широкий загал — через це вона виявляється дієвою.
— Але чому вона не виявилась дієвою впродовж останніх 20 років? У ХХ столітті вона не була засвоєна з об’єктивних причин. А от чому нею так і не пройнялося суспільство протягом останнього часу, коли для цього, здавалося б, були всі умови?
— Я б не давав такої однозначної оцінки. Давайте пригадаємо шістдесятників. Багато хто з них займався публіцистикою. Це стосується і В’ячеслава Чорновола, й Левка Лук’яненка, й Євгена Сверстюка, й багатьох-багатьох інших. І казати, що їхня публіцистика, яка стала доступною за часів незалежної України, не справила належного ефекту, було б несправедливим. Вона мала ефект, як і їхня діяльність в цілому.
Із другого боку, безумовно, в Україні було сформовано особливий інформаційний простір, доступ до якого публіцистиці був переважно закритий. Візьмемо навіть сучасний стан речей — книжки виходять мізерними тиражами. Ви в «Дні» публікували останні дані: в Україні видається одна книжка на одну людину на рік. Відповідно, від публіцистики відмовляються й орієнтуються на примітивні смаки.
— Коли ми вибирали, кого саме публікувати в серії «Бронебійна публіцистика», було доволі багато дискусій з цього приводу. Наприклад, в останній момент ми замінили Донцова на Липинського. І, здається, не помилилися. Станом на вчора (розмова відбувалася минулої п’ятниці. — Ред.) найбільший попит мала саме книжечка з публіцистикою Липинського.
— Це не випадково. Як на мене, Липинський — один із найбільш знакових українських мислителів ХХ століття. І, до речі, Чижевський у своїх працях з історії української філософії це підтверджує. Думки, озвучені В’ячеславом Липинським, залишаються актуальними й на сьогоднішній день. Що ж стосується Донцова, то (до речі, він запозичив чимало ідей у Липинського), як на мене, Липинський значно оригінальніший і цікавіший за Донцова. Інша справа, що політичні орієнтації Липинського були не зовсім перспективними. Його зацикленість на монархічному правлінні, на тому, що потрібно робити ставку на рід Скоропадських, виявилася, скажімо так, не зовсім доброю. Діяльність Донцова в політичному плані на перший погляд здається більш ефективною. Але попит на Липинського свідчить про те, що інтелектуальна частина українського суспільства перебуває в пошуку цікавих ідей, які могли б прояснити для неї стан речей у країні, та підказати, яким чином можна було б впливати на ситуацію.
— Якщо Франка, Драгоманова, навіть Донцова більш-менш знають, то Іван Лисяк-Рудницький, Євген Маланюк залишаються в такому собі андеграунді. Чому, на вашу думку?
— Якщо говорити про Франка, то він був популяризований навіть за радянських часів. Його книжки виходили величезними тиражами. Його вивчали в школі. Тобто це було Ім’я. Чому радянська влада робила ставку на нього, — також зрозуміло. До речі, зверніть увагу, скільки населених пунктів названо на честь Івана Франка. Навіть більше, ніж на честь Шевченка. Навчальних закладів, названих іменем Франка, — також достатньо. Це, певною мірою, також спадок радянських часів. Я не хочу сказати, що це погано. Адже популяризувався справді цікавий український письменник. Іван Франко належав до соціалістів, тільки в останні роки свого життя він відійшов від цієї ідеології, навіть був критиком марксизму, але, звісно, радянські ідеологи про це не говорили. Подавали Франка таким, яким він був їм потрібний. Отже, Іван Франко — досить розкручена фігура. Те саме можна сказати про Лесю Українку й інших українських письменників. Що стосується Маланюка, Липинського та інших націоналістично орієнтованих письменників, то, звісно, про них за радянських часів ніхто не знав. А за часів незалежної України, на жаль, держава нічого не зробила, щоб популяризувати ці імена. Необхідно було принаймні видати їхні твори, ввести їхню творчу спадщину в програми шкіл та вишів. Якщо немає відповідної державної політики, то на одному ентузіазмі далеко не заїдеш.
— А на яку публіцистику, як ви вважаєте, варто було б ще звернути увагу?
— На публіцистику шістдесятників. Бо їх і знають, і не знають. Наприклад, у Івана Дзюби, окрім відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація», є й інші помітні та варті уваги публікації. Усе ж таки варто звернути увагу на постать Донцова, але на твори не тільки націоналістичного характеру (вони, в принципі, публікувалися в Україні — їх знайти не так складно), а саме на його літературознавство, твори, що перебувають на межі публіцистики та літературознавства. У нього є надзвичайно цікава робота про Олену Пчілку — майже забуту в нас фігуру. Можливо, варто звернути увагу також на певні публіцистичні твори Олени Пчілки, повоєнну публіцистику в діаспорі.
