Більше двох тижнів жителі Чернігова були сам на сам із найкращими роботами фотоконкурсу «Дня»-2008», а також картинами-переможцями минулих років. Нагадаємо, що фотовиставка розмістилася в семи залах найбільшої в Україні галереї сучасного мистецтва «Пласт-Арт». Із 20 березня отримати свою порцію фотоестетики з українським присмаком встигло чимало чернігівчан. Жителі цього древнього міста вбачають у світлинах передусім поштовх для роздумів, натхнення для звершення добрих справ і привід для гордості за свою країну. Значить — місію виконано... Загалом чернігівчани вподобали чимало фотографій, а яка з них стала фаворитом із фаворитів — ми дізнаємося вже на початку наступного тижня. Ми вже публікували найцікавіші враження гостей відкриття фотовиставки «Дня». Тепер — слово за чернігівськими студентами.
Ірина АВРАМЕНКО, студентка Чернігівського державного інституту економіки та управління:
— Відвідавши цю виставку, я ще раз зрозуміла, наскільки все-таки прекрасна наша рідна земля, наша Україна! Представлені фотографії змушують не тільки милуватися чарівною роботою майстра, вони ніби спонукають задуматися і над минулим, і над теперішнім, і над майбутнім. Адже всі картини — це портрети рідної Батьківщини, її розкішної природи, її найбільшого багатства — людей. Вони всі до однієї прекрасні й випромінюють сильну енергетику як окремої людини, так і цілої нації.
Найбільше мене вразили фото Руслана Канюки «Багатий двір», «Я весь час думав тільки про тебе», «З настроєм», «Трохи лірики». Ці роботи випромінюють і чистоту почуттів, і велич рідного краю, і красу щирої й теплої душі самого фотографа, який зумів усе це передати нам.
А ось такі картини, як «Чекання» (Анастасії Сироткіної), «Люблю кавун» (Ольги Кузнецової), «Газда» (Сергія Кустовського) та «Злітаю» (Андрія Нестеренка) викликали у мене чомусь легку посмішку. Здавалося б, прості життєві ситуації, а автор зумів їх настільки гарно передати, що хочеться знову повернутися в дитинство, забути про всі сьогоднішні турботи і полинути в країну мрій.
Звичайно, на виставці були представлені й роботи, від яких на очі наверталися сльози, а серце боляче стискалося. Прикладами таких є картини «Серія «Беслан» Сергія Долженка та «Не врятували» Максима Дондюка. На цих фото відбивається горе й глибокий смуток людей, ти ніби відчуваєш, як боляче вони переживають втрачене, і мимоволі переймаєшся такими ж емоціями й переживаєш разом з ними.
Яскраве, барвисте та незвичайне почуття охоплює після перегляду цієї виставки. Наче ціле життя вписане у ці фотографії.
Щиро дякую всім фотографам, які взяли участь у виставці. Вона подарувала мені і моїм друзям не тільки приємні враження, а й надихнула на добрі справи. Адже Бог створив Землю, а ви допомогли побачити її такою, якою він її створив. Спасибі вам за це!
Олена ДЖУГАН, студентка Чернігівського державного інституту економіки і управління:
— Заклик відвідати виставку Міжнародного фотоконкурсу «День-2008» сприйняла без емоцій. Напевно, що живемо ми в такому світі, де нас вже нічого не дивує, не вражає. Але відвідавши цю виставку, зізнаюсь, думку змінила.
Величезне різноманіття фотографій, кольорів, настроїв, подій, емоцій, посмішок, сліз просто вражала від політичних фотографій-казусів до звичайних сцен з буденного життя простих українців.
Особисто я, сприйняла фотографії на політичну тематику майже без емоцій, чомусь в мене не виникає ні захвату, ні простої цікавості.
Значно цікавіше спостерігати сцени з життя українців. Зачаровувало погляд фото із зображенням простого дідуся, старого, мудрого, на сінокосі, або маленькі дівчатка в українських костюмах, такі, немов янголятка, світлі, щирі...
Цікаве було також поєднання українського етносу з модернізованою сучасністю, яскравий цьому приклад фото О.Бурковського «Треба щось робити», зображення дідуся з гострими вилами на фоні держустанови, змусить кожного не тільки посміхнутися а й задуматися. Дійсно, треба щось робити, змінювати.
Політики завжди були і будуть, одні політичні сили з’являються, інші поступово зникають, не залишивши після себе чогось визначного, того, що люди пам’ятали б через віки, а лише «годують» народ простими обіцянками для наших «голодних» сердець.
На противагу цим фотографіям і настроям, я відкрила в деяких фото світ незбагненного і високого почуття — кохання. Цікаво спостерігати сцени радості, розчарування, горя, смутку, сліз. Напевно, через свої юні літа, тема кохання для мене була найбільш цікавою, змусила серце щеміти, а на очі — виступити росинки... навіть не знаю чого — щастя, захвату, захоплення чи суму...
Особливо вразила фотографія Р. Канюки «Я весь цей час думав тільки про тебе». На фото я побачила безмежне кохання і сльози щастя. Те, як ніжно юнак обіймає дівчину, яку так довго не бачив, його сльози радості мене справді зворушили. Я порівняла це фото зі своїм життям: я свого коханого не бачу порівняно невеликий строк, але для мене це вічність, і кожна наша зустріч після розлуки сповнена таких красивих і яскравих моментів, заради яких справді варто жити. І в підтвердження хочеться сказати, що кохання справді перемагає будь-які відстані та негаразди.
Поряд з захопленням деякі фотографії викликали смуток і скорботу. Це такі картини, як «Беслан» С. Дорошенка, фото після авіакатастрофи у Львові та інші. Це, хоч і дуже трагічна, але наша історія, і ми повинні її пам’ятати й шанувати.
Я вдячна організаторам за цей подарунок — як усім жителям міста, так і мені особисто. Мені дуже сподобалось, вона значно розширила мій кругозір, на деякі речі я змінила свій погляд, змінила акценти в житті. В мене відбувся якийсь незбагненний прилив патріотизму і гордості за країну, в якій я живу. І хочеться сказати: «Слава Україні! Українцям слава!»
Надія ГОНЧАРЕНКО, студентка Чернігівського державного інституту економіки і управління:
— Особисто для мене виставка — це ніби знайомство з душею кожного майстра, з цією самою миттю натхнення, що залишилось не тільки в душі автора, але й на папері.
Я побачила нашу Батьківщину очима українців і ще раз пересвідчилась, яка вона прекрасна. Вона чарівна, бо не перевелися ще ті люди, що роблять все можливе, щоб Україна не занепадала, щоб вона жила й розвивалась.
Так, мені сподобалось фото Костянтина Гришина «Країна мрій», де я побачила маленьку дівчинку, що радіє всьому довкола себе, і батьків, що вже змалечку допомагають їй відчути себе справжньою україночкою. Ось так, на мою думку, і має виховуватись любов до Батьківщини, адже навіть те національне вбрання і та чарівна атмосфера довкола здатна надихнути навіть байдужу людину на любов до країни, в якій вона живе! Хоч ця дівчинка така маленька, але вона здатна своєю посмішкою підбадьорити й розвеселити.
Також я не можу залишити без уваги фото Олександра Косарєва (м.Бровари) «Хоробрий друг».
Тож я хочу сказати, що серед безлічі фотографій, що були мною переглянуті, я знайшла оті дві, що будуть додавати мені оптимізму й не даватимуть бути байдужою до ближніх. Я пам’ятатиму, що у мене є свій хоробрий друг, який, незважаючи на свій маленький зріст, мене завжди захистить від поганих людей і підбадьорить, помахуючи кудлатим хвостиком. Тож велике спасибі всім, хто створив цю виставку і подарував море вражень від побаченого. Хто показав і горе, й щастя, і сльози, й посмішки, але головне, що показали, так це те, що наша Україна жива і буде жити, допоки ми в неї будемо вірити!
Наталія КОЗИНЕЦЬ, студентка Чернігівського державного інституту економіки і управління:
— Від імені своїх друзів та від себе особисто хочу подякувати газеті «День» за фотовиставку. Я не очікувала побачити там не лише фото, а й глибини людського життя з усіма його проявами. Стежка, якою вела мене виставка, пройшла від безмовного людського горя до найкращих миттєвостей радості в житті. Фото показують те, що часто-густо не помічаєш в буденних клопотах, хоч воно й знаходиться від тебе зовсім близько. Велике спасибі авторам за те, що зуміли впіймати потрібний час і відповідне місце.
Мені сподобалась робота «Дуже щедро» Констянтина Гришина, «Снайперський погляд» Руслана Канюки, «Хоробрий друг» Олександра Косарєва, «Зброя пролетаріату» Ігоря Ткаченка ... Та не можна сказати , що одні фото кращі, від інших. Кожне є індивідуальним, несе в собі певний сенс. По-різному вони й відображаються в свідомості окремих людей. Всі знаходять в них щось своє , що найбільше йому до душі.
Фотовиставка зі сторони показала нам наше життя, нашу рідну Україну. Я вважаю, вона — це подвиг. Їй вдалось змусити відвідувачів цінувати й зберігати в пам’яті щасиві й гіркі моменти, пробудити національну свідомість, адже коли дивишся на чудові краєвиди і на українців, то з гордістю говориш : «Так, це все моя Батьківщина».
Антон ПАНЧЕНКО, студент Чернігівського державного інституту економіки управління:
— Найбільше у фотографії мене цікавлять ті моменти, які ми не бачимо в звичайному житті. Моменти, в яких концентруються всі емоції людини, вся її душа. Емоції — ось що найпрекрасніше в мистецтві!
Я можу тільки коротко виділити деякі роботи. «Косар» (Олександр Клименко), «Люблю кавун» (Ольга Кузнецова), «Пора сінокосів» (Володимир Хоришков), «Крок у бізнес» (Сергій Гальчук), «Остап Хміль» (Євген Кравс) та «Ну і понакручували» (Руслан Канюка).
Загалом виставка справляє чудове враження: починаючи з того, що можна просто гарно провести час, і закінчуючи провокуючими роботами, які змушують багато над чим задуматися («Славних прадідів великих правнучки...» Леоніда Бакка).
Цьому сприяє атмосфера й чудове місце оформлення виставки.
Спасибі!
Алла ПЕТРУХНО, студентка Чернігівськогго державного інституту економіки і управління:
— Побачене справило на мене величезне враження. На цій виставці зібрані, на мою думку, фото, які найбільш точно відображають усі потаємні куточки нашого життя, причому, «нашого», — не лише життя конкретної особи, конкретної сім’ї, а Нашого — загальнодержавного, українського життя.
Найбільше мені сподобалась робота Ярослава Табінського «Діди, озирніться», адже вона, напевно, чи не найчесніше відображає істинний стан суспільних відносин. На цьому фото зображено людей, які спілкуються між собою. На перший погляд, — ну то й що, хай собі спілкуються, це ж, начебто, звичайна буденна справа — люди постійно спілкуються, що ж тут особливого? А дещо особливе таки є. Справа в тому, що на передньому плані цієї роботи зображено двох дорослих людей, які прожили досить довге життя і вже мають деяке уявлення про добре і погане, знають, що варто робити, а що — ні. За ними сидять двоє підлітків, також спілкуються, але їм не досить просто посидіти, поговорити — це, мабуть, неможливо зробити без пляшки пива.
На мою думку, якраз на цьому фото найкраще помітні разючі проблеми сучасного суспільства, на цьому контрасті видно різницю між старшим поколінням і молоддю, один із виявів конфлікту батьків і дітей.
Анастасія СУХОВІЙ, студентка Чернігівського державного інституту економіки і управління:
— Коли художник пише картину, він вкладає в неї частинку себе, і це робить таку картину єдиною в світі, неповторною та живою. А фотограф? Чи є світлини витвором мистецтва і чи можна в них побачити душу? Над цими питаннями я давно замислювалась, а знайти відповіді ніяк не могла. Кілька днів тому мені випала нагода відвідати виставку фотографій, присвячену десятиріччю Міжнародного фотоконкурсу, якій проводить газета «День». Якщо бути відвертою, я не сподівалась, що ця виставка справить на мене дуже сильне враження. Але, пройшовши повз перші дві-три світлини, я не могла не зізнатись собі, що це мені, як мінімум, цікаво і близько.
Перше фото, що привернуло мою увагу більше звичайного, була робота Костянтина Гришина «Гарно». На ній мовби спіймано мить щастя: симпатична білява дівчинка, гойдаючись на каруселі, поклала голову на підставлені руки, заплющила очі, і, мрійливо посміхаючись, дозволяє теплому промінню сонця пестити своє дитяче обличчя. Ця дівчина нагадала моє друге «я», мою іншу сторону: сторону мрій, смутку, безмежної радості, ніжності до життя, фантазій та відвертості. Це фото дихає на нас теплом та якимось невимовним позитивом, що заряджає енергією.
Проходжу далі. Кожна світлина — то відображення чогось важливого, життєво необхідного і глибокого, чогось такого, що не може залишити байдужим ні одне серце. Раптом відчуваю на собі чийсь погляд. Озираюсь довкола... Ніби нікого. За мить розумію, що на мене дивляться очі хлопчика з фото. Підходжу ближче і відчуваю в собі пробудження безтурботної дитини. Робота Андрія Нестеренка «Злітаю» виконана, на мою думку, бездоганно. На ній зображено нестримне дитинство, що обов’язково викликає ностальгію за пройденими роками сміху та ігор : хлопчина років семи біжить, широко розставивши руки (ну зовсім, як крила у птаха), вітер дме йому в обличчя, але той не звертає на це уваги. Дивлячись на це фото, хочеться й собі так само безтурботно і повністю віддатись життю, летіти, як тай птах, але не високо і не низько, а просто летіти. Відчувати подих вітру, той небесний політ життя. Летіти, залишаючи всі негаразди, все побутове, таке сіре та пригнічуюче... Туди, вперед, назустріч новому, кращому, світлому! Ні вітер, ні життєві перешкоди не можуть завадити нашому польоту, лише загартувати нас та зробити невразливими.
Не можу не відмітити фотографію Руслана Канюка «Я весь цей час думав тільки про тебе». Зображення зустрічі молодих чоловіка та дружини після сорока п’яти днів сомалійського полону зачіпає до глибини душі. Ці скупі чоловічі сльози, які він стомлено витирає однією рукою, а іншою міцно обіймає кохану, як найцінніше, що в нього є і може бути. На цьому фото проглядається та вистраждана радість, яку відчували ці двоє. Спад нервової напруги, переживань один за одного, безсонні ночі приносять їм полегшення. Вони живі, вони разом, і вже нічого в світі їх не розлучить.
Виставка займає сім залів, що розташовані на двох поверхах. Я проходжу один зал за одним і в душі росте непереборне бажання взяти в руки фотоапарат і йти фотографувати. З’являється впевненість, що у мене це вийде. Відганяю такі думки, бо розумію, що для того, щоб створити такі світлини, мало просто зрозуміти їх суть та побачити їх з іншої сторони. Я впевнена, що автори цих фото — не просто талановиті фотографи, але й гарні митці та просто креативно мислячі творчі люди. При цьому мене приємно вразив той факт, що до участі в конкурсі допускалися всі охочі, незалежно від віку.
Заходжу в останній зал, не сподіваючись побачити щось таке, що вразить більше за попереднє. Зупиняюсь відразу, бо світлина «Мати до матері» Вадима Голуба з м. Львів притягує, мов магнітом. Старенька жінка на фото з вірою в обличчі цілує кам’яну статую Богоматері. Символічною, мабуть, є гра кольорів: земна грішна жінка одягнена у чорний одяг і білий матеріал статуї небесної, святої і чистої Богоматері. Я не думаю, що в цьому слід вбачати добро і зло, лише земне гріховне і небесне безгрішне. Жінка притуляється вустами до холодного каменю з таким непідробним відчаєм і надією, що не можна не повірити у її щирість. Тільки у матері може бути таке безмежно терпеливе і добре серце, що може чекати і надіятись вічно. І тільки мати може зрозуміти матір. Дивлячись на фото, я відчуваю той відчай і, разом із тим, безмежну віру цієї жінки. І чомусь стає легше на серці. Мабуть, тверда й свята віра у краще майбутнє передається нам через цю світлину.
Безумовно, фото типу «Беслан « чи «Грузія» вражають, навіть у деякій мірі шокують. Але це ті події, які ми бачимо у новинах, про які пишуть у газетах, говорять по радіо. І це неправильно, але люди вже сприймають їх як повсякденні події. Ми живемо у такому світі і починаємо звикати до катастроф. А на таких фото, на мій погляд, недостатньо людських очей, переживань та емоцій, лише безмежне відкрите горе. Але не потрібно надто акцентувати свою увагу на цьому, адже позитиву в житті більше. Ні в якому разі не забувати про горе, відчай, смуток та біль! Пам’ятати загиблих героїв, шанувати живих... Але наше життя триває, тому треба дивитися на нього з хорошої сторони і помічати всі його барви.
Обійшовши виставку вдруге, я все ж таки зрозуміла, що й у цьому приміщенні є жива душа. Вона у кожній світлині, у кожній посмішці, сльозі, у кожному блиску очей. Фотографії переповнені почуттями, вони живі, адже можуть викликати в нас емоції. І найголовніше те, що вони пробуджують нашу свідомість, нашу душу. Тому я, звичайно, хотіла б, щоб виставки такого типу проводились в нас якомога частіше.
Також окрема подяка авторам світлин і організаторам виставки та конкурсу, вони по — новому відкрили нам (принаймні, мені ) світ фотографій. А хто ще не встиг побувати на цій фотовиставці, раджу знайти вільну годину і прийти, вона того варта!
Ірина ЯКУШ, студентка Чернігівського державного інституту економіки і управління:
— Фотовиставка, присвячена 10-річчю міжнародного фотоконкурсу, що проводить газета «День», справила на мене чудове враження. Я навіть і не думала, що фотографіями можна настільки передати найменші приємності нашого буденного життя, які на перший погляд зовсім непомітні. У цьому виставковому залі неначе було зібрано все багатогранне життя людини, і поринаючи в кожну фотографію, замислюючись над її суттю, знаходиш щось своє, близьке твоєму серцю.
Безумовно всі роботи були чудовими, та я хочу виділити роботи Костянтина Гришина «Країна Мрій», «Голуби», «Україночка», «Подзвонила» та роботу Руслана Канюки «Я весь цей час думав тільки про тебе» під час 45 днів сомалійського полону. Цей шедевр викликав, я гадаю, майже у кожного глядача сльози на очах, бо дивлячись на чоловіка, в якого неначе і біль, і радість, і сльози від того, що він нарешті з коханою жінкою і на Батьківщині, не залишив нікого байдужим.
Робота Анастасії Сироткіної «Любов молодить», на якій зображено молоді пари в день свого шлюбу та бабуся з дідусем, не менш щасливі за молоді подружжя. І це пробудило в мені такі теплі душевні почуття, навіть якусь радість, що все таки кохання — це вічне почуття, яке не зламають ні роки, ні віки. В цій роботі присутня певна гармонія, легкість, на мою думку, вона є окрасою всієї фотовиставки.
Робота Олега Распоніна «Як була я молоденька, колихала мене ненька, а як стала підростати, стали хлопці колихати» викликала в мене таку безмежну радість, ця робота дуже позитивна. Якщо людина душею молода, то вона ніколи не старіє, бо ж живемо ми один раз, і старість це лиш один із проявів багатогранності життя, і не треба асоціювати старість зі смертю, і проживати кожен день настільки повно і весело, як зображено на цій фотографії.
Різноманітність і повнота всіх робіт наповнювала душу переживаннями, серце — радістю, і часом викликала тремтячу сльозу.
Приношу від свого імені й імені усіх, хто відвідав цю фотовиставку, велику подяку газеті «День» і її організатору Ларисі Івшиній.
