Сьогодні наш співрозмовник — відомий художник Михайло Ніколаєв. Він створює оригінальні композиції, використовуючи різні матеріали та техніку. Його сини — Роман та Пилип — готуються успадкувати професію батька. Михайло роздумує про шляхи формування творчої особистості в сім’ї, про ризики такої професії і про те, як до цих ризиків готувати дитину.
— Де вчаться ваші діти професійній майстерності і як ви оцінюєте їхні успіхи?
— Моєму старшому сину Роману 19 років. Навчається він у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури на факультеті графіки, в тому самому вузі, який свого часу закінчував я. Не довіряю новим інститутам, у одних викладачі слабкі, в інших — нескінченні експерименти. Мого ж сина навчають педагоги, яких я особисто знаю, або, принаймні, про яких чув багато хорошого. Тому за якість навчання я більш-менш спокійний. Намагаюся допомагати сину осягати ази професії, адже стати художником дуже важко, вчитися треба все життя. Спочатку закінчуєш художню школу, де тебе вчать малювати. В інституті — вчать думати. Адже художник не той, хто вміє щось намалювати, а той, хто здатен вибирати, аналізувати й творити образ, який би зачепив за душу іншу людину. Треба зрозуміти, що ти можеш і що ти хочеш зробити в мистецтві. Потім про це можна розповідати й іншим. Друге питання — це наскільки ти будеш цікавий людям.
Мене непокоїть, що Роман слабо орієнтується в захисті власних інтересів. Він боїться самостійних кроків, йому не вистачає в хорошому розумінні агресивного ставлення до життя. А сьогодні треба прагнути бути кращим від інших, устигати швидше за інших, не можна заспокоюватися на досягнутому. Сьогодні ніхто тобі тільки за те, що ти добрий та пухнастий, не буде створювати теплу і комфортну обстановку. Треба обов’язково навчитися самого себе підштовхувати до рішучих дій.
— Схоже, що з народженням молодшого сина ви змінили свої виховні принципи. Від чого відмовилися?
— Молодшого сина звуть Пилипом, йому 13 років. Коли він народився, то до мене вже прийшла певна зрілість і другій дитині я почав частіше прощати помилки. Старшому я завжди твердив, що він повинен багато працювати і жорстко контролював його у всьому. Роман хотів і хоче бути художником, а я боюся, чи вистачить у нього сил, щоб досягти цього.
Вважаю, що професійний шлях треба обирати досить рано. Я пам’ятаю, як ми з дружиною болісно думали про цей вибір, коли старшому було років 10-12. Саме в цьому віці дітей приймають до художньої школи. Сьогодні Пилип досяг більшого у своїй майстерності, ніж я в його роки. Я думаю, що моя велика поблажливість у всьому і сприяла становленню особистості молодшого сина, його здатності самоорганізовуватися. За старшого ж завжди все доводилося вирішувати мені, я свого часу не вчив його робити вибір, і це призвело до серйозних проблем сьогодні.
— Що ж треба закладати в дітях сьогодні, щоб вони були потім запитані у дорослому житті?
— Світ художника ідеальний, і це дуже заважає пристосуватися до реального життя. У своєму просторі художника я всевладний. Але найважче — це зуміти реалізувати задум. У мене є знайомі, які багато думають, багато говорять, але нічого не роблять. Вони можуть підказувати потрібні речі, але до власної справи у них руки не доходять. Однак художником я відчуваю себе лише у своїй майстерні, де немає повсякденних замовлень. Я в це життя вже вписався, а ось чи зможуть мої діти поєднувати в собі цю паралельність? Особливо, якщо відчують, що в реальності їхній ідеальний світ не запитаний. Думаю, що Пилип не пропаде, якщо тільки не розлінується. Він зможе придумати, як зробити свою роботу запитаною. Можливо, у нього навіть вийде переплести творчість і заробітки і відчути себе цілком комфортно. Діти повинні пробурити в житті такий отвір, через який можна дивитися на світ — і радіти. Розмір цього отвору, через який на тебе падає світло і поступає повітря, залежить особисто від кожного.
Я зараз відчуваю себе вовком, який на певний час забігає до зоопарку, де ситно погодують, але обмежать свободу. Потім мій вовк вирушає в ліс і ніхто не знає, залишиться він голодним, здобуде оленя, чи нарветься на мисливця (конкурента або непорядного замовника). Ринок цієї сфери послуг у нас ще не врегульовано. Сподіваюся, щось зміниться на краще до того часу, коли підростуть мої сини.
— Чи є сенс у ринкових умовах займатися високою творчістю?
— Творчістю треба займатися завжди, незалежно від умов. Це моє кредо. Цьому я і вчу моїх хлопців. Молодший намагається створювати на комп’ютері мультики. Така собі легка творчість. Старший поки освоює тільки «чергові» техніки. У їхньому віці я творив більше — ліпив, стругав, фарбував, весь час щось вигадував.
— Чи можна навчити бути художником?
— Якщо вдасться навчити помічати щось цікаве і доводити це до символу. Художника повинен вражати захід сонця, гладінь води і тиша ранку. Його повинен вражати колір і взаємостосунки між людьми. Ходіть із розкритими очима і помічайте красу, потворність. Визначайтеся зі своїм ставленням до світу і розповідайте про це у своїх творах. Головне — не бути байдужим. Художника в собі відкрити може кожен.
— І цьому не зашкодить прагматизм нинішньої молоді?
— Тут я просто гасну. Свого часу для моїх батьків було найголовнішим те, щоб я ні в чому не мав нестатку. Щоб у мене було житло, щоб було у що вдягнутися, щоб нормально харчувався. До поганої компанії я ніяк потрапити не міг, оскільки дуже любив малювати й майструвати. Батьки до моїх захоплень причетні не були. У нашому роду ніхто не малював. Мама — головний бухгалтер, тато — слюсар на заводі. Я сам обрав професію, а батьки завжди цікавилися, чи не відчуваю я потреби в чомусь. Я їм за таку турботу дуже вдячний. До речі, мій брат, на відміну від мене, зробив свого часу ставку саме на практицизм. Дуже артистичний за вдачею (чудово співає, малює), він завжди обирав таке заняття, яке досить швидко могло принести гроші: від приймальника посуду на радянській території до власного бізнесу в Сполучених Штатах. Його син став музикантом і, схоже, зуміє й цією професією себе непогано забезпечити.
— Ви заперечуєте необхідність бути прагматичним у наш час?
— Без цього важко. Однак де починається бізнес, там закінчується мистецтво. І навпаки. У древній Греції художниками високого рівня вважалися не ті, хто жив із творчості, а ті, хто займався цим за покликом душі.
— На своїй виставці «Свято часу» ви заявили про сучасність мистецтва античності в нинішньому тимчасовому вимірі. Поясніть це детальніше.
— Римські та грецькі культури були багатобожними. Там за різні природні явища і сфери людського життя був персональний відповідальний. До речі, був відповідальний і за час. Мені подобається ідея персональної відповідальності, коли кожна сфера життя людини захищена і впорядкована. Мені подобається демократизм цих богів, адже вони жили як звичайні люди, які не вимагали загального обожнювання. Я не люблю людей, які схильні демонструвати свою вищість. Я помічаю, що чим інтелігентніша та розвиненіша людина, тим вона простіша у спілкуванні. Тому і в моїх роботах у наше «Сьогодення» у вигляді емалевих вкраплень проникає майже забуте людством, однак яке є дуже актуальним сьогодні. До речі, мої діти досконально знають усі міфи Древньої Греції, в той час, коли багатьом їхнім одноліткам це абсолютно нецікаво.
— Чому ж для вас особливо важлива відповідальність за час?
— У нас у Боярці є свій будинок. Вечорами ми там запалюємо багаття і милуємося іскрами на фоні зоряного неба. Спробуйте уявити час протяжністю у 20 світлових років. Цими питаннями займається астрофізика. Для фізичного виживання людини ця наука не потрібна, вона не прикладна. Але мені вона подобається, оскільки дає можливість відчути себе в цій безодні простору і часу, а також зрозуміти, що від тебе теж залишиться слід. І цей слід повинен бути красивим.
Будинок у Боярці — моя спадщина. Я дуже дорожу нею. Старовинний великий буфет викинути не піднімається рука, хоч у будинку досить тісно. На зовнішній стіні на цеглинках збереглися мої дитячі замітки. Наприклад: «Пішов перший сніг, а на вулиці сім градусів тепла». Тут я вчився малювати, об’їжджаючи околиці. Мої діти — це вже четверте покоління, яке причетне до будинку. Він зовсім невеликий, однак його будувала ще моя бабуся, а я їй допомагав. Потім добудовував мій батько, а я зараз тільки прикрашаю і поліпшую нашу родову реліквію. Кардинально я нічого не змінюю, хочу, щоб залишилася стара кладка. Невеликий сад, який заклала ще бабуся, я постійно омолоджую. На місці городу я вирив водоймище і посадив у ньому латаття. Це дає можливість насолоджуватися життям. Сусіди мене запитують: «Скільки риби у тебе у ставку?». А я відповідаю: «Жаби та дві риби. Адже мені не риба потрібна, а водна гладінь і красиві рослини». До речі, цих жаб спеціально вирощував молодший син. У мене є шість соток землі — а на ній маленький газончик, невелике водоймище, мініатюрний альпінарій (кам’яна гірка з рослинами). Я завжди говорю своїм дітям і тим, хто поруч: «Я не можу поліпшити всю Боярку, я не можу поліпшити весь світ. Однак на власній ділянці я можу власними руками показати, що можна жити в Красі і що для цього не потрібно великих грошей». Ми збираємося у дворі всією сім’єю, п’ємо зелений чай, насолоджуємося співом птахів і граціозним польотом метеликів. Це така насолода! Так ми можемо розмовляти годинами. Я думаю, що ті, у кого красиві галявинки перед будинком, уже просто фізично не зможуть вивозити сміття в ліс, завалюючи його відходами. Якщо людина звикла до красивих слідів, то брудний — уже не залишить.
