Михайло Михайлович був у гостях «Дня» близько години. Але дуже багато встиг розповісти.
«Можна кави? Я вже піднявся, тепер потрібно прокинутися». Крім дотепності та парадоксальності, йому притаманна якась особлива концентрація мови. Михайло Михайлович вже досяг того рівня майстерності, коли «розмовляють прозою».
Звісно, він має тисячі готових історій на будь-яку тему. Як говорила Анна Ахматова: «Вам про Блока? У мене є платівка про Блока». І видавала в усному вигляді закінчений твір. І в Михайла Михайловича вистачає «платівок». Він віртуозно міняє їх, як сучасний ді- джей. Але в певний момент — купа «платівок» відсувається вбік, і Жванецький, немов джазовий віртуоз, починає видавати ефектні імпровізації. А увійшовши в пік творчого натхнення, здатен здивувати навіть себе. І, після особливо вдалого «акорду», зауважити під час паузи: «О! Добре сказав!»
ЧЕРНОМИРДІНА МОЖНА НАЗВАТИ «ФОНТАНОМ НАРОДНОГО ГУМОРУ»
— Ви знаєте, ваше оповідання «Життя коротке», надруковане в нас у газеті, багато хто сприйняв як білий вірш. І справді, він близький за структурою до вірша.
— Я останнім часом почав писати в певному ритмі. Я у принципі завжди писав у ритмі. Актори скаржилися, що неможливо пропустити жодного слова. Саме тому, що порушується ритм. Це ніби називається верлібр. Але я цього не знав в одеському порту. Воно якось мимовільно виходило...
— Розкажіть про прийом київської публіки.
— Я чомусь дуже хвилювався. Я думав: переживу зал Чайковського — і вже спокійніше. Але в Києві — прямо з ранку почав хвилюватися. Вдень заснути не можу. Перед концертом мені потрібно бути одному. Якщо ввечері концерт — день абсолютно ненормальний. Я не можу розмовляти ні з ким, повинен сидіти вдома, закрити вікна, двері. Можу тільки або лежати, або сидіти й перебирати аркуші. Я так переживав, що опам’ятався, мабуть, тільки в середині першого відділення. Коли почав читати першу річ, яку складно сприймають — «Пекло і рай», — раптом зал почав сміятися. А зазвичай у 90% випадків — тупе здивування. Хтось когось тримає за руку, сидять, дивляться, не розуміють. Виступав із цим текстом у хороших місцях, десь у банках у Москві. Хочеться і заробити, і водночас людям щось повідомити. Але це неможливо: або заробити, або повідомити. Однак я намагаюся це поєднати. І начебто просунуті молоді люди, корпоративний вечір. Однак. У мене взагалі останнім часом великі претензії до олігархів. Я виріс серед чиновників. Тим, до кого я звертався, потрібен дріт, стовпи, квартира. А зараз доводиться звертатися до олігархів, багатих. Щось вони спонсують, щось інвестують. Можуть виділити кошти на книжку, на се, на те. Але хочеться сказати: «Чиновники кращі». Дивне те, що я зараз кажу, але чиновники співчутливіші. Вони вникали. Чи те через своє становище вони зобов’язані вислухати? У чиновника в крові є: його просять — і це нормальний стан. Для олігархів — це ненормальний стан. Крім того, чиновник — людина, яка пройшла життя. Працювала від і до. Пройшла усі верстви: від робітників, від майстрів, від директорів. Як Черномирдін, якого можна назвати «народним фонтаном». Фонтаном народного гумору! Просто періщить із нього. Звідки? Та просто він пройшов через усе. А хлопці, які зараз розбагатіли, — від них не дочекаєшся розуміння. Не всі, звичайно. Не будемо всіх ображати. Дотепного слова не дочекаєшся, реготу, запам’ятовування. Вони молоді. Вони всього бояться. З ними набагато важче. Ось зустрічаєшся десь на футбольному матчі. Я кажу: «Хто такий похмурий сидить?» «Дерипаска сидить». Цілковита замкненість!
— Начебто чиновникам завжди було притаманно боятися...
— Отже, не зовсім це так. Я заскочив до сусідньої ложі на футболі: Єльцин, Шойгу... Пожвавлена бесіда, тут — мертва тиша. Не знаю чому. Хоч кажуть, що ефективність керівництва у приватних руках вища. Але мені хотілося б, щоб, крім ефективності, там був присутній і гумор.
У КИЄВІ ЗАВЖДИ БУЛИ БІЛЬШИМИ «КАТОЛИКАМИ, НІЖ ПАПА РИМСЬКИЙ»
— Ви — один із тих небагатьох, хто із захватом сприйняв нові часи, побачив у них світле. На що ви розраховуєте у своєму оптимізмі?
— Мені новий час подобається. Я виріс у ті часи, коли мені не давали говорити. Але кожна людина — сатира. Скажу більше: сатира — особиста справа кожного. Ви не можете співчувати багатьом людям одночасно, але ви особисто відповідаєте на удари держави. Які падають на вашу голову! Найталановитіше виходить, коли ви обливаєтеся кров’ю, коли ви відчуваєте все це на собі. Коли на вас тренується державна машина. Слова не можна було вимовити, жарту не можна було висловити. Постійно між мною і аркушем паперу стояло сто людей.
Приїжджали ми до Києва, Черкаський такий був — начальник Одеського управління культури. Він мені говорить: «Зараз, Михалич, зайдемо до заступника міністра культури, подивися на нього. Він весь час приїжджає до Одеси і каже: я там заборонив, тут відрізав. Я його запитую: «А що ти дозволив? Ти десь щось дозволив?» Нічого, ніде. У Києві завжди були більші католики, ніж Папа римський. Тут була найміцніша, найзатятіша і найлютіша радянська влада. Це називалося: «Поїдьте до Одеси і наведіть там порядок!»...
Так, сталася зміна епох. Хоча в тому часі я багато втратив. Я втратив шалену популярність.
Немислима кількість плівок, записів по всій країні, знання напам’ять, обожнювання.
— Як ви казали по ТБ: «Популярність зростає, успіх падає». Після першого тотального показу вашого концерту по ЦТ у Союзі стало дві зірки: «Модерн токінг» і Жванецький. Ви сказали тоді: «Запам’ятайте дату концерту, раптом не випустять — це 1987-й рік...»
— Так, справжньою зіркою я був за часів радянської влади.
— А ви відповіли їй чорною невдячністю.
— Я ніколи не був нічиїм дисидентом і ворогом. Дивний у мене характер — я не можу ворогувати. Приїхав сюди хтось на кшталт Донах’ю. Був перший рік перебудови. Для мене це була честь: американське телебачення спеціально запросило, як кращого сатирика. Вони поставили мене на Красній площі. Американська знімальна група, і йдуть депутати на засідання перших сесій Верховної Ради СРСР. У мене запитують: «Як ви, як сатирик, охарактеризуєте їх? Хто тут консерватор, хто мерзотник?» А люди починають мене упізнавати, кажуть: «Михайло Михайловичу, здрастуйте, дорогий! Любимий наш!» Зі всього Союзу. Я слова не міг сказати. Я був би такою сволотою! Американці обурюються: «Що ви за сатирик?! Нічого сказати не можете!! Про Леніна хоч щось погане скажіть!» — «Не можу! Не хочу! Ніякого інтерв’ю не бажаю. Вам, очевидно, потрібно брати людину з іншим минулим».
Я відповідав тільки на удари держави. Але без люті до людей, які її складають.
«УСІ, ВКЛЮЧНО З ЧЛЕНАМИ ПОЛІТБЮРО, БУЛИ АНТИРАДЯНЩИКАМИ»
— Тобто вашим джерелом натхнення було, скажемо так, нормальне людське існування, а не соціальні негаразди, з якими ніби сатира мусить боротися?
— Володя Висоцький, Окуджава, Галич, хтось ще, хто на плівках йшов — вони відіграли набагато більшу роль у зміні нашого життя, ніж група дисидентів, яка видавалася на Заході та не доходила до нашого читача. А це завжди у вухах...
Я у Полянського, члена Політбюро був на прийомі. Увійшов до нього. Він був тестем відомого актора Вані Диховичного. І ось міністр сільського господарства зустрів мене біля входу з розпростертими обіймами, посадив, слова не дав сказати. Каже: «Та ваші плівки у кожного водія, у Брежнєва. Вважаєте, ви сатира? Ну там, звісно, недоліки, гудзика слабо пришили. Ось переді мною карта Радянського Союзу. Тут хліба немає, тут води, тут повітря немає. Тут взагалі нічого немає!» Він мені не дав слова вимовити, а я забув, про що хотів його попросити. Хвилин сорок він говорив. Потім задзвонив телефон. Міністр: «Чудово я почуваюся. Я був на конях, у басейні...» Потім поклав слухавку і знову говорив хвилин п’ятнадцять: який я великий, талановитий, обійняв, поцілував і виставив за двері. Я пішов окрилений, без будь-якого рішення. У мене була заява, з цією заявою я й вийшов. Далі мене проводили стрімко донизу, і я опинився на вулиці.
За кордон не пускали, книжок не друкували, нічого не було, але всі любили. Період розквіту застою. Плівки, плівки, плівки. Шофери підсовували, а члени Політбюро в машинах слухали — всі були антирадянщиками. Хто більше, хто менше.
«ТИКНІТЬ ПАЛЬЦЕМ У КАРТУ, ДЕ ХОЧЕТЕ КВАРТИРУ»
— До вас керівництво ставилося ліберально. А чи поводився «диктаторськи» з вами Аркадій Ісаакович Райкін, з яким ви співпрацювали? Ось Роберт Віккерс, який із Каневським писав для Тарапуньки і Штепселя, розповідав, що коли вони перетнулися з вами в Ялті, то Райкін прислав до них свого актора на предмет подивитися якісь їхні речі. А ви сказали: «Хлопці, нічого йому не давайте, він і так дуже багато моїх речей узяв: і не віддає, і в роботу не пускає...»
— Розповідь — суцільна брехня. Віккерс і Каневський самі приїжджали до Одеси і забороняли, вони були членами київської худради, яка приймала спектаклі в Одесі. Ми: я, Карцев та Ільченко — показуємо спектакль. Твої ж, що називається, побратими сидять у залі. Усього в раді чоловік п’ятнадцять. І спектакль забороняють. Потім підходить Віккерс: «Ну, Міша, що ти хотів? Хіба це можна показувати?»
Коли ми приїхали вперше після всесоюзного конкурсу артистів естради, де посіли друге місце... Слід зауважити, до Москви ми їхали через обсервацію. Обсервація — пароплав такий. Тиждень нам у різні місця палички пхали. Ми вже казали медсестрам: «Тільки на «ти»! Ця процедура дуже зближує. Холерний вібріон! Пароплав називався «Колхіда». Туди завозили продукти. І нібито ми були в ізоляції. Скільки там романів виникло! Бо дружини залишилися на березі, а чоловіки на пароплаві. Усе видно, але не можна пробитися. Чужі дружини з чужими чоловіками, чужі кавалери з чужими дівчатами! Тривав інтенсивний обмін холерними вібріонами. Наприкінці тижня у нас перевірили аналізи, сказали: «Усе!» І ми полетіли до Москви на конкурс артистів естради.
Посіли друге місце, перше зайняв Кокурін, який читав листи Леніна. Після конкурсу він зник назавжди. Бо не треба листи Леніна читати, але Кокурін ще тоді цього не знав. І більше ніхто про нього не згадував. А ми зайняли друге, і нас показали по телебаченню. Величезний успіх! І ось нас викликає до Києва міністр культури і каже: «Товариш Жеманюцький...» У Києві завжди спотворювали прізвища, це було національною рисою. Така невеличка недбалість. «...Жеманюцький і ваші підопічні Ільцев і Карченко. Якщо у вас такий успіх, Петро Юхимович Шелест особисто викреслив зі списку святкового концерту Тимошенка й Березіна і вставив вас. Зараз ми підемо до мене в кабінет, таке буває раз у житті, я перед вами розстилаю карту міста Києва, куди ви просто тикнете пальцем, де ви хочете квартиру».
Найстрашніше, що ми не хотіли до Києва. Ми розуміли, що тут уб’ють, задавлять, вивернуть кишки. І ми сказали: «Можна час на обдумування? Будь ласка...»
Ось чому Віккерс із Каневським до нас приїжджали приймати спектакль. Коли ми відмовилися переїхати до Києва, нас вигнали. І відтоді кожний спектакль виходив із великим скреготом. Мстилися за відмову. Аякже, не переїхали до столиці!
«РАЙКІН БУВ ВЕЛИКИМ АКТОРОМ І ПІДСТУПНОЮ ЛЮДИНОЮ»
— І все-таки, розкажіть, яким був Райкін? Чому йому дозволяли більше? Бо всі були «антисоветчики»?
— Та ми не були «антисоветчиками». І Райкін не був. Вкопай дрючка, що з цього боку — «советчики», з цього — «антисоветчики»? Кожний чиновник розпоряджався сам, як це розумів Але ми хотіли здебільшого свободи слова. В економіці ми погано розумілися. А Аркадій Ісаакович хотів, щоб йому не заважали жартувати. Великий комік, а чіплялися до слів. Це взагалі злочин. Людина повинна жартувати вільно.
— А у ваших очах ким був Райкін?
— Це — великий артист. Але для такого, як я, і для інших — підступна людина. Вважаю, артистична, театральна натура брала своє. Райкін завжди грав. То він грав великого актора, який розмовляє з автором. То великого актора, який сідає за кермо машини і перетворюється на Водія Своєї Машини. Він був дуже яскравим, в яскравому одягу. Виділявся на тлі чорно-білого радянського життя, І коли міліціонери ззаду свистіли, доганяли, остовпіли: «Товаришу Райкін, вибачте ще раз! Просто «кирпич» тут!» — «Хіба тут «кирпич»? — «Кирпич», «кирпич», тут не можна... Але вам — будь ласка...» Таке раболіпство! Зараз також даїшники люблять «зірок». Але те, що я спостерігав стосовно Райкіна... Та що ви!
Сидимо ми в готелі: я й Ефрос. Райкін запросив Ефроса ставити мою виставу. Ми сидимо в готелі «Московський» у Ленінграді. Знаєте, що таке 23 години для радянського готелю? А тут — 23.30, 24.00. Весь час дзвінки: «Звільніть номер!» Потім усе: «Викликаємо міліцію!» Я вперше був приголомшений Райкіним — цілковитий спокій: «Викликайте». І справді через 15 хвилин у дверях з’являються два мордовороти. Вони одразу очманіли: «Товаришу Райкін?! Давайте ми вас відвеземо додому. Сидіть, скільки хочете...» За їхніми спинами перелякана пика чергової по поверху. Ви не уявляєте, що таке за радянської влади відчувати перемогу над цією тіткою! Завдання якої було о 23.00 роз’єднувати всіх, хто з’єднався, і виганяти! Стежити за кожним, стукати на кожного. Ось коли я побачив цю перелякану пику, подумав: «Аркадію Ісааковичу, за цю щасливу мить любитиму вас усе життя».
СЕРЕД МОЛОДИХ НА ПЕРШЕ МІСЦЕ СТАВЛЮ АНДРІЯ ДАНИЛКА
— У нові часи, Михайло Михайловичу, сталася якась ваша нова реінкарнація та затребуваність.
— Мою затребуваність не порівняти із затребуваністю тієї ж Сердючки. Я з великою повагою і навіть з любов’ю ставлюся до неї, до нього... Не знаю навіть, як сказати. У нас також були ці дві старенькі. Вони так довго грали жінок, що підозрювали, що в них скоро місячні почнуться... Данилко — просто дуже талановитий хлопець. Такий рейтинг, як у нього, така кількість людей, яку він збирає! І пісні! І все! На жаль, він застряв в одному образі, у цій спідниці.
А з іншого боку, це ж нове життя, це ж ринкове все. Він розумний, все розуміє. Я тому ставлю його на перше місце серед молодих. Не Максима Галкіна, а саме Андрія Данилка. У фільмі за «Двома зайцями», який дивитися було великою мукою, він був краще всіх. Інші з вулиці прийшли пограти і повернулися на вулицю. Важко було дивитися! Навіть за моєю улюбленою Аллою Борисівною, яку я обожнюю, яку я люблю за мудрість, якій казав: «Алло, у президенти треба балотуватися. Народ підтримає!»
Коли Єльцин балотувався вдруге, всі думали: кого замість. Говорю: «Алло, давай!» Спеціально поїхав до неї за місто. Це помилка, що вона збудувала свій дім на Істрі. На березі водоймища під Москвою, але дуже довго добиратися — очі на лоб. Я приїхав і намагався її умовити. Вона: «Ти кажи, я тобі не заперечуватиму». Я розповідав, яка вона розумна, як її усі люблять, що вона має цю рису: велику жіночу мудрість...
Не погодилася. Можливо, й добре. Не знаю. Зате зіграла у «За двома зайцями».
«ЧОТИРМА РУКАМИ — ЗА ПРЕЗИДЕНТА-ЖІНКУ»
— У фіналі вашої гостросатиричної промови з приводу заду президента, що він буває вільний для поцілунку рівно секунду — і треба встигти, ви сказали, що у вас дещо інша платформа, і ви не брали участі досі в цьому процесі. Ось якби президентом була жінка...
— Так, я так вважаю. Нині цей час настав. Ну може, у 2008 році. Чотирма руками — за жінку. Настільки я її розумію, її бачу. І як бізнес дається жінці! Настає цей час. Поява Хакамади. І на Україні має бути поява жінки. Повинен змінитися дух! Жінка цілком може царювати. Навіть народжена, щоб царювати. І вам треба спробувати, і нам.
— Яка у жінці, як у правителі найпривабливіша риса? Відсутність агресії?
— Головна риса — це наближення до себе м’яких і освічених. Не солдафонів. Така її природа... Скільки я бачив тупих партійних чиновників — вони завжди ворогували з дружинами, вони завжди були нещасливі в особистому житті. Поруч із такою людиною, як Суслов, навіть важко уявити якусь жінку. Несприйняття жінками чоловіків, які так відчайдушно роблять кар’єру. Вони відчувають незручність, ці жінки. Тому жінки не сприймуть навколо себе таке оточення.
— А ви вважаєте, зараз багато м’яких та освічених? Нині, здається, усі: або жорсткі та прагматичні, або м’які та мляві.
— М’які та освічені — це з хрестоматії. Сам я їх не бачив. Вони десь тихенько вимирають. Може, я такий, але я не освічений. Мені б треба бути освіченим, але — молодість у порту. Я зустрічаю Андрія Бітова, Васю Аксьонова, Андрія Вознесенського. Вони мали літературну молодість у благополучній сім’ї. Пишучі батьки. А я — порт, війна. Саме час для того, щоб вивчати літературну історію, давню міфологію. Усе це було у мене вилучено. Зате я говорю: народ розуміє, бо я з вантажниками виріс. Ці косинки, ці пики, ці матюки. Цим я володію віртуозно.
«КИЇВСЬКА ПУБЛІКА — №1»
— Але, між іншим, не користуєтеся. Якби ви хотіли поборотися за комерційну частину аудиторії, ви, мабуть, пішли б іншим шляхом. Той самий Задорнов збирає повні зали по три дні, хоч багато його речей за межею інтелігентності. Але це ж конкуренція за вуха!
— Я цю конкуренцію програв Міші Задорнову. У нас відносини хороші. Він зайняв свою нішу. Він збирає публіку у величезних залах, у Кремлі, у Палаці спорту. Я можу потягнути зал Чайковського. Бува, по два зали «Росія». Але важко. Народ не хоче напружуватися... На жаль, Задорнов уже став замовляти тексти авторам. Тому його вже важко назвати письменником. А ці жарти з Інтернету? Слівця, фразочки! Інтернет усім цим перевантажений. Там можна набрати мішок непоганих фраз. І публіка регоче. Мені кажуть: «Михаличу, ми прийшли пореготати»... Хто пожерти, хто пореготати. «Михаличу, не ображайтеся, ми вас любимо. Але там же потрібно думати!»
Чоловіки сидять, їх привели дружини. Чому я — шанувальник жінок. Приволокли їх дружини, а ті не хочуть вникати... Але це не стосується публіки міста Києва. Хочу сказати через газету «День» — я вдячний публіці міста Києва. Чудова публіка! Можливо, публіка №1. Адже я пишу трошки з одеським акцентом. Тут розуміють і те, і інше, і третє. І розуміють такий жаргон, як у Сердючки, і розуміють такий жаргон, як в Одесі, і як у Москві. Тут — зосередження! Ще за Радянського Союзу мене приголомшувало, що звідси легко можна телефонувати і в Ленінград, і в Москву, і в Одесу. Неначе в центрі. Але Київ і знаходиться в центрі цих культур.
«НЕ ЛЮБЛЮ ЖАРТУВАТИ ХОРОМ»
— Зараз по телебаченню транслюють безліч гумористичних російських передач. Не будемо коментувати їхній рівень, але так чи інакше вас там немає.
— А ви хочете, щоб я там був? Жах!
— Ви не хочете мати з ними справу чи ж вам не пропонують?
— Колись давно мені пропонували з’явитися в «Аншлагу». І тоді я зрозумів, дивлячись на фігуру ведучої... Зі смаком як в одягу: як одягнута людина, так і буде підібрана програма. Зараз з’являються афіші, де величезними буквами написано: Регіна Дубовицька. І далі все це кодло. Яке жартує, сміється, дотепники. Просто стадо. І гумор стадний!
Я в цьому стаді не хочу бути, і погоничка мені не подобається. Я не люблю жартувати хором. І у КВН ніколи не грав, хоча й поважаю їх.
Не можна збиратися і спеціально дві години жартувати. Ми ж нормальні люди? Ну прорвався жарт. Потім — сумніше. Так життя влаштовано. Якби воно складалося з суцільного сміху, була б божевільня. Але після того як Геннадій Вікторович Хазанов повідомив, що жанр помер, він відродився із шаленою силою.
— Чи ви задоволені своїм проектом із Парфеновим?
— Мені доводиться вже бути задоволеним усім, що відбувається. До речі, хороший, на мою думку, проект. Публіка там чудова зібралася, політехнічний зал, де давні традиції, атмосфера. Хоча, звісно, «Весь Жванецький». Ну який весь? Просто запустили комерційну назву. Я відгукуюся на пропозиції. У моєму оточенні немає людей, здатних створити подібний проект, видати тебе у світ, опублікувати. Мені потрібен навіть не продюсер, а митець, який здатен зробити сьогоднішній продукт. Ринковий, який купуватимуть. Те, що зробив Парфенов — розкуповують. І по телебаченню розкупилося, і на відеокасетах. Приємно.
Далі в мене вийшов чотиритомник, все ж таки по 50000 примірників. Вже вийшло чотири рази по 50 тисяч, загалом двісті. Цілком гідно.
«СИН — МІЙ КРАЩИЙ РОСІЙСЬКОМОВНИЙ ТВІР»
— Пам’ятаємо, народ у залі особливо беззавітно реготав на вашій сценці, де дядько урезонює хлопчика по телефону. На «дитячі твори» вас син надихає?
— Сину в мене 8 років. Коли я написав ту сценку, йому було 2-3. Тож не прямо це пов’язано.
— Як син реагує?
— Чудово. Розуміє, регоче раніше за дорослих. Коли я чую цей тоненький регіточок: усі, мусі, пусі. Дитя чудове! Мій Митько, напевно, найкращий мій російськомовний твір. Єдине, чого він не може зрозуміти: для чого робити домашнє завдання? І я не можу йому ніяк пояснити. Ну треба! А чому? Не можу пояснити, і все. До школи ходить, там болісно сидить ці 6 годин. А навіщо ще вдома?
«Я ВИГАДУЮ ОДЕСУ»
— У вас є старий монолог, де ви кажете «Одесу потрібно чути», там фрази, нібито почуті в Одесі. Коли ви сьогодні слухаєте Одесу, що змінилося? Чи є те, що приємно вас дивує, або щось, з чим вам доводиться миритися?
— Швидше доводиться миритися. Мало того, що мене дивує. Одна третина населення злиняла. Причому, такий обвальний від’їзд, як завжди в нашій країні, не зустрів співчуття: «Навіщо виїжджаєте? Залишайтеся». Зараз ці люди живуть десь там на Брайтоні, в Тель-Авіві.
Але подорожчання землі в Одесі та Києві свідчить про те, що еміграція потроху повертається. Не ми ж роздуваємо ціни!
Чудова одеська, дещо «здвинута» мова. Саме це незвичайне місце між степом і морем, коли степ переходить у море, коли щось спекотне переходить у прохолодне. На цьому стику й утворилося це місто. Місце казкове, і люди повинні повернутися.
Звісно, там можна було чути раніше. Зараз там поки що чути нічого. Я підтримую штучно Одесу, тобто вигадую її. Мій друг, якого я дуже люблю, Резо Габріадзе сказав (і я хочу взяти ці слова на озброєння): «Я їм, Мішко, вигадав Грузію! І вони в неї повірили». Пам’ятаєте фільм «Не горюй»? Це Резо вигадав Грузію, якої ніколи не було. На французькому літературному грунті. Усі повірили, що така Грузія була, нібито освічена. І я вигадав Одесу. І всі також у неї повірили.
«МЕНЕ М’ЯКО, ДОБРОЗИЧЛИВО ЗВІЛЬНИЛИ»
— Може, й у Києві щось змінюється на краще? Свого часу було популярним прислів’я: якщо в Москві стрижуть нігті, то в Києві рубають пальці. І безліч талановитих людей поїхали з України...
— Ми тікали з України, щоб врятуватися! Мене звільнили, я не сам поїхав. Мене тихо, м’яко, доброзичливо звільнили з Одеської філармонії. Де я міг виступати з концертами. Тоді ж не можна було не працювати. Я втік до Москви. Москва — величезне місто, можна сховатися. Отже, цілком ваша правда.
— Але все ж таки багато змінилося, і київська публіка, яку ви «обналичили» — цьому свідчення.
— Москва виглядає зараз розкішно, розцвічена красиво, нічні клуби, ресторани, магазини. У магазинах повно товарів. Вигляд центральних вулиць — європейський. Година пік у Москві десь о 24-й ночі, натовп машин. Але я хочу сказати: приїжджаючи до Києва, до Одеси, я почуваюся краще. Мені тут подобається. Тут душевніше, вільніше, тут немає лютого шовінізму. Все одно я читаю, під’їжджаючи до Москви, «Бей жидов!» Поїзд швидко рухається, а напис проте прочитати встигаєш. Отже, він досить довгий для цього.
Матеріальне життя в Москві краще, ніж по всій країні. Кількість машин не свідчить же про більшу бідність? Це середній клас сидить у машинах із мобільними телефонами. Звичайний середній клас, іншого не буде. Але ось ця атмосфера взаємної люті, виступи Жириновського, Глазьєва, Рогозіна. Весь час на межі того, що: «Ці повинні жити, а ці не повинні жити». Тут також ніби серйозна опозиція. Але немає цього: ви не живіть на нашій Україні, а ми будемо. І економічна, й релігійна свобода тут є. І для моєї національності в тому числі. В Одесі та в Києві я почуваюся добре...
Я вже не кажу про тероризм. Цей дикий анекдот останніх днів: «Тато, я хочу до «Аквапарку» — «Тоді поїдеш у метро», — сказав батько». Моторошний! Вибухи наблизилися. Треба щось робити, треба закінчувати. Тероризм — він, звісно, повсюдний, але чітке джерело у Чечні. Це зрозуміло всім.
Я, закінчуючи інтерв’ю, хочу сказати, що мені тут дихається легше. І я не тільки від себе це чую. Я чув це від багатьох. Ось ми збираємося в Москві, сидимо з друзями в кафе. Я кажу: знаєш, був у Києві. Мало того, що дуже смачні ресторани, кайф, якось вільно ходиш, на душі легко. Не втягуєш голову в плечі, не боїшся, що вибухнеш, тьху-тьху-тьху. Тисячу разів треба плювати!
Я, до речі, добре ставлюся до українського президента, він мене любить, знає. Дав звання Народного артиста України. У Москві — дідька лисого. Там треба довго оформляти, ходити, ти сам мусиш просити, щоб тобі дали звання. Знаєте, в мене скоро ювілей, дайте мені. Це старі кремлівські штучки. Але водночас Москва підсвічена, ресторани, дівчата — все це пропонується у величезних ринкових розмірах. А дихається легше у вас.
Ну все. Спасибі!
