Нещодавно на запрошення Національного гірничого університету «День» побував у Дніпропетровську. З цим вищим навчальним закладом газету пов’язує дружба. Його викладачі та студенти — наші постійні читачі й автори. Півтора року тому там ми представляли перші книжки із серії «Бібліотека газети «День» «Україна Incognita» і «Дві Русі». Відтоді у Дніпропетровську, як сказав директор Інституту гуманітарних проблем при НГУ Віктор Пушкін, пильно стежать за акціями газети і виходом новинок. Власне, про успішний дебют «Дня і вічності Джеймса Мейса» та «Апокрифів Клари Гудзик» цьогоріч на Львівському форумі видавців дізналися із газетних шпальт. І запросили приїхати, тим більше, що знайомі із публікаціями у «Дні» американського вченого Джеймса Мейса, який відкрив світові трагедію українського Голодомору. Знають і відому журналістку Клару Гудзик.
Представлення наших книжок стало резонансною подією. Після нього головного редактора «Дня» Ларису Івшину запросили на зустріч із студентами факультету систем та засобів масової комунікації Дніпропетровського національного університету, а також відвідати цікавий етнографічний міні-музей «Світлиця». Побувати ж у музеї-садибі Дмитра Яворницького, збирача козацьких старожитностей i автора відомої «Історії запорозьких козаків», мріялося здавна.
Отже, на презентацію книжок із бібліотеки «Дня» у Національному гірничому університеті, який неформально вважається епіцентром духовного життя міського студентства, зібралися ще викладачі та студенти Національного університету залізничного транспорту і Дніпропетровського національного університету.
Представляючи книжкові новинки, Лариса Івшина сказала: «Джеймс Мейс працював у англомовному бюро «Дня». Це був не тільки наш автор, а й вчитель та провідник. Разом із ним ми написали листа у «Нью-Йорк Таймс» з метою позбавлення Пулітцерівської премії журналіста Дюранті — премії, яка була видана йому за брехню про голод. Джим започаткував акцію «Свічка у вікні», і остання субота листопада вважається Днем пам’яті жертв Голодомору. Якось Мейс написав сакральну фразу «Ваші мертві вибрали мене». Вона свідчить про надзвичайно високу людську пробу. Я вже писала про те, що його поява в редакції була рівноцінна відкриттю «другого фронту». Джеймсова робота в «Дні», Києво-Могилянській академії й загалом життя в Україні заслуговують окремого вивчення. Ця книжка — наш пам’ятник йому. Ми хотіли показати, що українці можуть бути вдячними». «В цьому році видали ще одну книжку — «Апокрифи Клари Гудзик», — продовжила головний редактор. — Це збірка статей, колонок нашої журналістки. Авторка — високоосвічена особистість. Для мене вона є свідченням того, що інтелект не знає вікових обмежень. Клара Пилипівна після 60-ти почала займатися журналістикою. Але, як часто кажу, вона одна із наймолодших за світосприйняттям».
Під час розмови ставало очевидно, що нові книжки «Дня» стали знахідкою для багатьох. «Коли я читав «День і вічність...», думав про те, що це — посібник для майбутніх журналістів, — зазначив декан факультету систем і засобів масової комунікації Дніпропетровського національного університету Володимир Демченко. — Зокрема, мене вразила стаття «Повість про двох журналістів». Її головний лейтмотив я б озвучив словами популярного поета: «Времена не выбирают, в них живут и умирают». А, як відомо, жити можна по-різному, як і, зрештою, вмерти». Деякі виступаючі говорили, що збірку матеріалів Мейса поклали на окрему книжкову полицю поруч із Біблією і старим пожовклим томиком Котляревського початку минулого століття. Вони пам’ятають, що їхні діди-прадіди померли в голод або пережили цю трагедію. «День і вічність Джеймса Мейса» я віз аж зі Львова — перестраховувався, мовляв, а якщо тут не зможу знайти. Тема Голодомору мені дуже близька — я ж нащадок полтавського селянина, який помер у квітні 1933-го», — зауважує Григорій Іващенко, викладач кафедри українознавства Національного університету залізничного транспорту.
За цих безневинно загиблих треба молитися щоразу, як служать заупокійну за померлих. Молитися і ставити свічки, особливо 26 листопада — в останню суботу цього місяця — день пам’яті жертв Голодомору.
Пропонуємо найцікавіші думки викладачів, діячів культури про книжки із серії «Бібліотека «Дня», зокрема «День і вічність Джеймса Мейса» та «Апокрифи Клари Гудзик».
Ігор КОЧЕРГІН, доцент кафедри історії та політичної теорії НГУ:
— Роздуми з приводу релігійної ситуації в Україні, зокрема про віротерпимість, роз’єднання православних церков, мовної ситуації в Церкві, якими на сторінках своєї книжки ділиться Клара Гудзик, не часто зустрінеш на шпальтах всеукраїнських видань. Тематика начебто відома, однак, на жаль, про неї говорять мало. А Клара Пилипівна, очевидно, маючи енциклопедичний склад розуму, пише зі знанням справи: роблячи екскурс у історію, проводячи паралелі із релігійними ситуаціями країн-сусідів... Як на мене, «Апокрифи» не читаються на одному диханні. Майже кожні есе, стаття чи нарис змушують задуматися над природою простих і глобальних проблем, що їх здебільшого породжуємо ми самі. Хоча, наприклад, цикл «Пори року» налаштовує на небуденні романтичні настрої. Незважаючи на різноплановість матеріалів, усі вони об’єднані філософією взаєморозуміння, милосердя, злагоди та віри в кращі почуття і добрі вчинки.
Світлана ІГНАТЬЄВА, доцент кафедри історії та політичної теорії НГУ, директор Центру культури української мови ім. О. Гончара:
— Мабуть, кожна жінка завжди має під руками улюблений прозовий томик чи поетичну збірку Ліни Костенко, Марини Цвєтаєвої чи Анни Ахматової... Для мене такою книжкою стали «Апокрифи Клари Гудзик». Читаючи їх, збагнула, якою неординарною особистістю є авторка. У матеріалах відчутне її щире зацікавлення усім, про що вона пише. Вочевидь, у житті бувало всіляко, однак Клара Пилипівна зберегла позитивну налаштованість до світу.
Цикл «Пори року» — мій улюблений. Його можна перечитувати по декілька разів. Окрім того, це готові диктанти для студентів. Як філолог, можу ствердно сказати, будь-який уривок звідти — доцільний для повторення правил синтаксису й орфографії.
Наталія КОСТЮК, старший викладач кафедри історії та політичної теорії НГУ:
— Книжка «День і вічність Джеймса Мейса» була для мене відкриттям! Цей американський вчений став таким близьким, ніби він був одним із нас: тут народився, виріс та жив. Інакше як він міг відчути увесь наш біль, коли часто ми самі його ще не до кінця усвідомили й пережили?.. Він таки був одним із нас. Заглибившись у страшну трагедію Голодомору, Мейс уже не міг зректися українців, бо як сам писав: «Ваші мертві вибрали мене». А, як відомо, волю померлих завжди виконують.
Мої родичі із села Ріпна Волочиського району Хмельницької області вижили у голод 1933-го. Батько розповідав, що від голодної смерті їх врятували корова і жорна. Корова давала трішки молока, яке розводили з водою і давали пити дітям — їх було п’ятеро. А вкравши на колгоспному полі декілька колосків, моя бабуня вночі — щоби ніхто не бачив — на жорнах їх перетирала, а потім борошно змішувала із лободою і пекла хліб. Ті жорна досі стоять у стодолі. І ніхто їх не наважується викинути. Вони — як символ. Вони — наша пам’ять.
Леся СТЕПОВИЧКА, голова правління Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України:
— Володимир Винниченко говорив, що українську історію не можна читати без брому. І я не могла читати без заспокійливих крапель книжку «День і вічність Джеймса Мейса». Тема Голодомору мені дуже близька. Моя бабуня проживала у селі Могилів Терещанського району Дніпропетровської області. Вона розповідала, як сушила гірку траву — спориш, м’яла її, додавала води і робила млинці, аби хоч якось прогодувати родину. З дванадцяти дітей вижило тільки п’ятеро... Деякий час мені довелося жити в Німеччині. Там часто запитували, чому в українців спостерігається культ хліба. Гадаю, пережиття усього жахіття Голодомору нашими дідами-прадідами передалося нам на генному рівні.
Книжка «День і вічність...» — на часі, адже у 2007 році в ООН ставитиметься питання перед світовою спільнотою про визнання Голодомору в Україні геноцидом проти українського народу.
Григорій ІВАЩЕНКО, викладач кафедри українознавства Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту:
— Пригадую, з лютого по червень 1990 року мені випала нагода перебувати у Києві. Саме тоді я потрапив на виступ Мейса. Пам’ятаю, як тільки-но він розпочав свою промову українською мовою, із залу прозвучала репліка, мовляв, перейдіть на російську. За кілька хвилин біля Джеймса був перекладач... Мейс був принциповим, а що найголовніше — саможертовним. Багато хто зазначає, що займався українським Голодомором тому, що сам був вихідцем з індіанського племені. Однак думаю, що голод в Україні є не тільки проблемою українців, а й загальнолюдською справою. Мейс, будучи вільною людиною, це розумів.
Подібно як книжку Володимира Маняка (йдеться про книгу-меморіал «Голод-33». — Ред.), так і деякі статті Джеймса Мейса я можу читати лише по кілька сторінок за раз — надзвичайно велика концентрація болю в них. Мабуть, Мейс ще й тому так рано «згорів», що йому доводилося щоразу цей біль перепускати через себе. «Ми врятували все, що могли, але іноді важко зрозуміти, для кого», — писав він.
Своєрідною відповіддю на цю його розпачливу фразу є вихід книжки «День і вічність Джеймса Мейса» із «Бібліотеки «Дня».
Богдан ГАЛЬ, докторант кафедри історії та політичної теорії НГУ:
— Читаючи книжку «День і вічність Джеймса Мейса», я згадував початок 90-х: масові очікування щодо приходу в Україну західних інвестицій, приїзду західних інтелектуалів, які б мали допомогти нам вийти з економічної та політичної кризи. Ми намагалися у надкороткі терміни з культурної провінції одного світу перетворитися на культурну провінцію світу іншого. Несправджені очікування. Можливо, тому мовчазна більшість України не оцінила життєвого подвигу таких людей, як Мейс. Втім, здається, для людей такого масштабу наше визнання не є самоціллю. На сторінках «Дня і вічності...» я знайшов пояснення цього феномену — це усвідомлення особистої місії і наполегливе її втілення в життя. Нехай хтось такі завзяття і називає донкіхотством. Дон Кіхоти і Джеймси Мейси йдуть з життя, але залишаються книжки: про іспанських ідальго, про двох журналістів, книжки, на яких виховуються хлопчаки. А що залишається нам, свідкам чужих звершень і моральних падінь, глядачам чужих чеснот і ницостей?.. Після прочитання цієї книжки я зрозумів, що в останню суботу листопада запалю свічку на згадку про мільйони жертв українського Голодомору і на спомин про американського професора індіанського походження, похованого в Україні.
