У Прилуках, де минулого тижня на запрошення мера міста Миколи Бабія побували журналісти й автори «Дня», на зустріч із нашою газетою чекали давно. Почалося все із заочної читацької конференції, присвяченої книжці «Україна Incognita», яку організував прилуцький Фонд національно-культурних ініціатив ім. Миколи Федоровича Яковченка (№ 109 «Дня» за 2003 рік). Пізніше, під час зустрічі засновників фонду з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною (№ 122 за 2003 рік), у неї взяли обіцянку, що до Прилук привезуть фотовиставку нашої газети. І ось майже через рік в одному iз найстаріших міст України висадився десант «Дня». У його складі був і наш постійний автор, доктор історичних наук Юрій Шаповал.
У ході читацької конференції за матеріалами книжок «Україна Incognita» та «Дві Русі» Лариса Івшина змогла пересвідчитися, що в Прилуках існує справжній неформальний фан-клуб нашої газети. Ставлення до «Дня» в цьому місті було висловлено у вигляді прохання, що прозвучало на конференції: «Полюбіть Прилуки так само, як Острог» (нагадаємо, що останній для нашої газети став справжнім символом «стильної України»). Проте можна говорити, що акція «Дня» стала подією не тільки міського, а й обласного масштабу. Крім викладачів і студентів навчальних закладів міста, вчителів історії, краєзнавців, на читацьку конференцію «підтяглися» також редактори газет із різних районів Чернігівської області й історики з Чернігова разом із хорошим другом нашої газети — заступником глави Чернігівської облдержадміністрації Віктором Тканком. Останній зробив Ларисі Івшиній історичний (буквально) подарунок — макет-чернетку книжки «Україна Incognita: Чернігівщина», яка, можливо, стане одним із наступних томів у «Бібліотеці «Дня». Прилучани висловили надію, що першим у цьому томі буде матеріал про їхнє місто...
Того ж дня в Прилуках відкрилася фотовиставка «Дня». Вона, що особливо приємно, стала першою експозицією в спеціально переобладнаних для проведення виставок залах міського Будинку культури. До того ж, аж ніяк не кожну виставку відкриває мер міста... Під час зустрічі з прилучанами Лариса Івшина вкотре відзначила, що «в сучасному світі немає поняття «географічна провінція», є лише свідомо вибрана провінціальність, свідоме аутсайдерство». Прилуки, попри спільні з іншими невеликими містами проблеми, до аутсайдерів явно не належать. І ставлення до культурного життя міста — і з боку самих жителів, і представників місцевої влади, — гарне підтвердження цього. Таких прикладів за один день перебування в Прилуках ми побачили чимало: це й виставка дитячого малюнка в приміщенні мерії, для якої вже не вистачає місця; і відремонтований нещодавно міський Центр творчості дітей і юнацтва, що налічує понад сотню гуртків; і газета «Скарбниця», що видається вже понад 10 років Прилуцьким краєзнавчим музеєм і міським товариством краєзнавців (за визначенням головного хранителя музею Георгія Гайдая, своєрідна «Прилуччина Incognita»). Загалом, прилуцька інтелігенція та влада міста визначилися з тим, куди слід інвестувати свої зусилля. І той факт, що в ході конференції мер міста Прилуки Микола Бабій пообіцяв потурбуватися, щоб двотомник «Дня» з’явився в бібліотеках міста, став ще одним доказом цього. Проте деякі учасники конференції стали власниками наших книжок того ж дня. Переможцями вже традиційного конкурсу «Дня» на краще запитання головному редактору стали власкор «Деснянської правди» в Прилуцькому регіоні Микола Гринь (за той самий заклик «полюбити Прилуки») і редактор газети «Слово Варвинщини» Ніна Калібовець — за «модне» запитання про українську плахту (в якій приїхала на зустріч із читачами наш головний редактор). Ще кілька чоловік отримали фотоальбоми й книжки як заохочувальні призи.
Під час перебування в Прилуках члени делегації «Дня» також відвідали Свято-Троїцький Густинський жіночий монастир, отримали благословення у матінки ігумені та наостанок, на знак подяки, подарували двотомник «Дня».
А деякi фрагменти читацької конференції (яка замість двох запланованих тривала три години) за матеріалами книжок «Дня» ми пропонуємо вашій увазі.
«УКРАЇНА — ПРЕКРАСНА НЕЗНАЙОМКА»
Лариса ІВШИНА:
— Чому, власне, газета стала ініціатором створення двотомника, яким ми пишаємося і який нещодавно на всеукраїнському літературному конкурсі «Коронація слова» був відзначений поза конкурсом як резонансна подія року в культурному житті України? Я переконана, що ми самі повинні робити рішучі кроки, щоб заповнити прогалини в знанні історії свого народу, своєї країни. Мої ровесники та люди старшого покоління пам’ятають часи, коли історії України не знали, не вчили, не культивували, перекручували, а часто забороняли. Більш того, найрозумніших і тих, хто до чогось сам докопувався, за це карали. Крім того, це все потім було помножене ще й на інерцію, на якийсь схематизм сприйняття історичних знань. І до нового покоління, на тринадцятому році існування нової держави, історичні знання все ще доходять. Багато істориків працюють у наукових установах, пишуть свої серйозні фундаментальні праці. Не хочу нікого з них зачепити або якось принизити значущість їхньої роботи, але що, власне, створили з історії для масового читача? Візьмемо свіжий приклад. Я знаю, що багато хто в залі, швидше за все, дивився «Бідну Настю». У ході обговорення цього серіалу в нашій газеті один із читачів висловив думку, що це — дуже хороша «пральна машина» для російської історії. Крім усього іншого, йдеться не про якусь невинну «просто Марію» або тих багатих, які плачуть усім на радість. «Бідна Настя» — ідеологічний продукт у свіжій упаковці красивих, привабливих облич, дуже сентиментальних, єлейних образів неіснуючих царів. А поруч, по цей бік екрана, — Росія, яка, словами, наприклад, Анатолія Чубайса, заявляє (якщо ви пам’ятаєте, ця заява прозвучала ще перед виборами Володимира Путіна), що може бути новим образом ліберальної імперії. Ми можемо до цього ставитися як завгодно. Але це, а також пошуки росіянами різних альтернативних історичних сюжетів — не що інше, як виклики українській громадській думці, історикам, політичним діячам. Тому що ми можемо залишитися без спадщини. Вже не раз бувало в історії так, що чорне видавали за біле, або частину історії привласнювали ті, кому вона не належала, — енергійніші, я б сказала, винахідливіші. І, власне, перша книжка з нашої бібліотеки — «Україна Incognita», яку видали два роки тому і з того часу вже неодноразово перевидавали, — це спроба залатати проріхи української історії. Україна невідома, Україна таємнича, Україна — прекрасна незнайомка — ось що ми хотіли показати своїм співгромадянам і багатьом людям за кордоном, які цікавляться Україною.
Інформаційним приводом для виходу другого проекту — «Дві Русі» — став, можна сказати, Рік Росії в Україні. Цей проект створювали вже концептуальніше. Історія українсько-російських відносин — дуже складна тема. Тут немає політики як такої — в голому вигляді, але, за великим рахунком, усе, що тут написане, — це політика. Тому що сьогодні перед українським суспільством стоїть багато питань, на які воно реагує дуже мляво. Напередодні дня російської незалежності наша газета проводила серед читачів і експертів опитування — за що ви любите Росію, а чого порадили б їй позбутися. Усі відповіли по-різному, за що люблять (хоча перше місце віддали російській літературі), а не люблять всі за одне — за імперські рудименти. І, на мій погляд, українці можуть своєю твердістю, наполегливістю та своєю роботою над власним європейським образом допомогти Росії стати повною мірою демократичною країною та допомогти позбутися старих хвороб. Звідси ця теза: чим більше Україна буде українською, тим здоровішою буде Росія. І в книжці «Дві Русі» є чимало аргументів на користь того, щоб цю тезу розшифрувати, підтвердити і, можливо, викликати якусь полеміку в суспільстві. Оскільки, на мій погляд, ця полеміка повинна відбуватися не тільки в наукових колах. Тому я закликаю вас зробити крок назустріч новим знанням і, переконана, новим цікавим емоціям та новим думкам.
ПРОВОКУВАННЯ ДИСКУСІЙ
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
— Як професійний історик я відчуваю особливе задоволення, співпрацюючи з газетою «День». Поясню чому.
Перед початком нашої читацької конференції ми пройшлися кімнатами цього палацу (Прилуцький Центр творчості дітей і юнацтва. — Ред. ) і зайшли до музичного класу, де репетирували семеро зовсім маленьких — близько чотирьох років — дітей. І коли викладач запропонувала цьому невеликому хору заспівати спеціально для нас, то я звернув увагу, що співали одні дівчатка. І це для мене — відбиток реальної ситуації. У нашому суспільстві саме жінки, як правило, в найскрутніших (і взагалі в будь-яких) ситуаціях беруть на себе найбільший тягар. І згадана сцена для мене показова у тому, що саме Лариса Олексіївна Івшина, працюючи головним редактором популярної газети «День», яка виходить трьома мовами, ініціювала проект під назвою «Україна Incognita», а також іншу книжку в рамках «Бібліотеки «Дня» — «Дві Русі». Бо якщо ви візьмете сьогодні будь-яку українську газету, ви знайдете лише спорадичний інтерес до історії, який є кон’юнктурним або диктується якимись внутрішньоредакційними потребами. А в газеті «День» інтерес до історії — до того, що вже сталося, до того, як інтерпретувати минуле, як трактувати діяльність людей (великих, менш великих, звичайних) — є системним. І для мене як для вченого та для моїх колег, які друкуються в цій газеті, це дуже важливий момент.
У нашому суспільстві тільки лінивий не висловлює своє ставлення до історії. І в зв’язку з цим дозвольте мені нагадати, що, власне кажучи, історія починалася з хронік. Якщо ми візьмемо античний час, то це були просто хроніки, які фіксували які-небудь, більш чи менш значущі, події. Потім історією почали до певної міри маніпулювати, і прийшло так зване маніхейське розуміння історії, коли вона поділялася на «своїх» або «чужих», на чорно-білі сюжети і використовувалася, таким чином, для певних розрахунків. Потім ми побачили спроби виявити якісь закономірності та пояснити всю всесвітню історію взагалі як процес розвитку, яким управляє певний розум, певна сила, певний імператив, як свого часу писав Гегель. А потім, як не дивно, прийшло наступне розуміння історії (і для істориків це було дуже важливе): ось ми зберемо певну суму фактів, ось ми їх складемо, створимо таку собі мозаїку, і чим більше ми таких реальних фактів «накопаємо», тим краще ми зрозуміємо історію. І чим людство закінчило ХХ століття? Тим, що оголосили, що історію ми не можемо пізнати. Що немає жодної історії, а є лише наші уявлення про ті чи інші події. Ось такий «сюрреалізм»: неначе все реально, ми знаємо якісь факти, але ми не можемо зібрати ці факти, щоб зрозуміти якусь логіку історичного розвитку. І сьогодні вчені кажуть так: гаразд, якщо вже ми не можемо знати якихось закономірностей історії, то давайте хоча б писати про конкретних людей, оскільки саме через долі конкретних людей ми можемо охопити хоч якісь закономірності в історичному процесі.
І ось специфіка цих видань, які ми сьогодні вам представляємо, полягає в тому, що в них є й спроба зрозуміти якісь закономірності розвитку нашої країни, розвитку українського народу як такого в його взаємозв’язках з іншими народами. І є спроба показати долі конкретних людей, із якими була пов’язана доля України. Власне кажучи, це видання, цей двотомник є, як мені здається, смiливою спробою Лариси Олексіївни Івшиної і редакції газети «День» відповісти на виклики часу та довести, що все-таки історію ми можемо трактувати, ми можемо її пізнавати і що не все так погано, зрештою, в історичній науці. Ставлення до цих книжок може бути різне. Але не поважати цю спробу, до якої залучаються не тільки журналісти, а й професіональні історики, філологи, не можна. І мені здається, ця спроба заслуговує на те, щоб назвати її безпрецедентною в наш час.
Я хочу сказати ще одну, для мене дуже важливу, річ: Лариса Олексіївна не боїться провокувати дискусії. У нашому суспільстві зараз якийсь дивний стан. Коли читаєш якісь газети, — зустрічаються або відверто скандальні статті, які трактують поведінку політичних лідерів, або (якщо йдеться про історію) які розраховані на якісь сенсації. А є просто бездарні статті, є компіляції, коли люди, користуючись, зокрема, можливостями Інтернету, формують якісь тексти, і все це виливається на шпальти газет та подається як якісь відкриття. Коли я іноді читаю такі статті, то просто сміюся. А з «Днем» дещо інша ситуація. Я завжди дивуюся здатності головного редактора цієї газети дивитися на питання ширше, ніж це здається можливим на перший погляд. Ось, наприклад, минулого року, коли в нас були дуже важкі «сюжети» з Польщею у зв’язку з 60-річчям Волинської трагедії (сьогодні ми створюємо з поляками спільний том із цих подій), Лариса Олексіївна запропонувала: «Давайте ми взагалі поговоримо про ситуацію в сусідній Польщі». Спочатку я був навіть дещо шокований. Запитую: «А як ми це подамо?» — «А ось так: ми почнемо цю дискусію, запропонуємо наш погляд на те, що там відбувається, як вони нас трактують». І, зрештою, я зрозумів, що це дуже плідний підхід. Чому українці, українське суспільство завжди повинні відповідати на те, що хтось десь про них щось сказав? Давайте ми самі дивитимемося на цей світ і давайте ми самі трактуватимемо якісь події та не боятимемося цього. І ця лінія проводиться і в самій газеті, і в книжках із «Бібліотеки «Дня».
Є така приказка, що газета — це чернетка історії. Тобто те, що фіксує газета, на що вона реагує сьогодні, зрештою лягає в основу якихось хронік, а потім це використовуватимуть як джерело інформації наступні покоління людей, наступні покоління істориків. Мені здається, що ситуація з газетою «День» є унікальною, тому що газета не тільки реагує на події сьогодення — скажімо, на події в Іраку або під Мелітополем, або на передвиборну ситуацію, що склалася в Україні. А газета саме прагне вимірювати свій рівень з урахуванням того, що вже було в історії і як зрештою сама газета виглядатиме, коли історики нових поколінь її використовуватимуть. І з тим, чи не буде соромно керівникам газети та її видавцям за те, як вона виглядатиме через багато десятиріч або навіть століть. Мені здається, це дуже важливий чинник, який визначає діяльність газети та її головного редактора. І це — мало не найголовніший мотив того, чому я з радістю протягом ось уже кількох років співпрацюю з цим виданням.
ПРО «РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ» УКРАЇНЦІВ
Віктор ТКАНКО, заступник голови Чернігівської обласної державної адміністрації:
— Колектив газети «День» і її головний редактор уже протягом багатьох років роблять свій внесок у велику справу відродження України, «роздержавлення» людей України, прищеплюють повагу до нашої країни та її історії. Готуючись до сьогоднішньої зустрічі, я взяв зі свого архіву газету «День» від 4 грудня 1999 року, в якій було опубліковане послання Івана Павла II під назвою «Поезія та мудрість старості». Дозволю собі зачитати одну цитату. Чому — ви самі зрозумієте. «Шануй батька і матір». Повне та послідовне дотримання цієї заповіді було не тільки джерелом любові дітей до батьків, а й підкреслювало тісний зв’язок між поколіннями. Там, де цю заповідь схвалюють і виконують, немолоді люди не бояться, що їх визнають непотрібним і клопітким тягарем. Ця заповідь вчить, що потрібно поважати тих, хто жив до нас, і їхні права; словосполучення «батько і матір» тут означає також минуле, зв’язок між черговими поколіннями, завдяки якому можливе саме існування народу». Дві книжки, які вийшли в «Бібліотеці «Дня» — «Україна Incognita» та «Дві Русі», на мій погляд, підкреслюють те, про що йдеться в цій цитаті. Йдеться про те, щоб український народ, маючи свою велику історію, мав і своє майбутнє.
ДРУГА СВІТОВА: НОВИЙ ВИМІР
Ніна КАЛIБОВЕЦЬ, редактор газети «Слово Варвинщини»:
— Не так давно ми відзначали чергову річницю Перемоги. Й у зв’язку з цим хочу поставити таке запитання: як ви вважаєте, чи можна виключати зі шкільних програм вивчення історії Великої Вітчизняної війни? Адже сьогодні мало не один iз десяти, а то й двадцяти школярів (можливо, тільки ті, в кого в сім’ї є бабуся, дідусь або прадід-фронтовик) може відповісти на запитання, що ж це була за війна, хто з ким воював. А зустрічаються серед нинішніх школярів і такі, котрі відповідають, що Україна воювала з Америкою. Я це кажу не голослівно: в мене є внучка-шестикласниця, і я знаю, що сучасні діти справді дуже слабко орієнтуються в цих питаннях. І яке взагалі ваше ставлення до спроб вносити корективи в історію?
Л.І.: — Знаєте, в такий бурхливий трансформаційний період, як наш, завжди є крайнощі. Я, наприклад, закінчувала школу тоді, коли про Велику Вітчизняну війну говорили дуже багато. Я вихована на фільмах про ВВВ, і гралися ми, звичайно, в партизанів, у «німців і наших». І я собі уявляла, чи витримала б, наприклад, якби мене так катували, як молодогвардійців. Це, скажу вам, певною мірою «психічні відхилення» того виховання. Хоча, з іншого боку, мені це деяким чином допомогло. Сьогодні доводиться іноді переживати таке, що ця героїчна завзятість буває доречна (що, проте, не є доброю прикметою часу).
Але тоді було й дуже багато брехні про війну. І, на жаль, це цілому поколінню зіпсувало смак. Я не кажу про те, що хтось прочитав Віктора Некрасова або Василя Бикова, або в когось були свої дідусі-бабусі, до яких людина прислухалася. І мала можливість почути ту правду, яку вони могли донести. Але система загалом нещадно експлуатувала міфи про Велику війну. І привласнювала собі реальний героїзм, проявлений людьми.
Може, наступна думка здасться крамольною, і я не знаю, чи погодитеся ви зі мною. Але радянські люди під час війни, попри на всю трагічність події, відчули і певний елемент свободи. Якщо говорити не про такі явища, як загороджувальні загони тощо, то можна відзначити, що, в принципі, на війні все було настільки погано, що система сховала свої кігті і її хватка на шиї трохи послабшала. Звідси — та фронтова лірика, всі ті пісні, які досі живуть і житимуть, бо вони написані серцем і душею. А що сталося потім? Після війни — нова хвиля закріпачення. «Громадяни» без паспортів і водночас уся ця соціалістична агітація — «за Леніна, за Сталіна», ще за щось. Зрозуміло, що й під час війни було ідеологічне «підкручування», не без цього. Але як довго б усе протрималося тільки на цьому?
І тому я вважаю, що переусвідомлення історії війни взагалі й в школах зокрема має здійснюватися з інших цивілізаційних позицій. Проте не перекреслюючи того, що зробив народ. І в книжці «Дві Русі» ми, зокрема, пишемо про внесок усіх чотирьох українських фронтів. Оскільки зараз, якщо ви помітили, це іноді подають так, неначе йдеться про свято Перемоги великої Росії. На параді в Москві не говорять про внесок у цю перемогу українців, білорусів, казахів, узбеків. І це велика несправедливість. Ми повинні чітко заявляти не тільки про втрати українців, а й про їхній героїзм. Про героїзм тих українців, які командували та які захищали свою землю. І про героїзм тих, хто щодня робив свій внесок у перемогу в тилу. Безумовно, тут потрібна наступальна державна позиція. Але якщо навіть немає державної (на це іноді не доводиться розраховувати), то повинна бути заявлена позиція суспільства. Я думаю, що це набагато більше питання, ніж те, що можна сказати в рамках нашої зустрічі. Але зрозуміло, що плюс на мінус у школі змінювати не можна. Це вимагає копіткої роботи з викладачами і самостійної роботи самих викладачів. І, звичайно, в це потрібно насамперед вкладати душу. Як і в усе, що робиш.
Ю.Ш.: — На ваше конкретне запитання дам конкретну відповідь. Поняття «Велика Вітчизняна війна» винайшов головний сталінський ідеолог тих часів Омелян Ярославський, який надрукував 23 червня 1941 року в газеті «Правда» статтю під такою назвою (тоді, до речі, «велика вітчизняна» писали з маленької букви). При цьому він виступив у ролі нещадного експлуататора по відношенню до того поняття, яке свого часу використав Лев Толстой, давши визначення, як ви знаєте, зовсім іншій війні. І слід відзначити, що поняття «Велика Вітчизняна війна» не є науковою дефініцією. Це потрібно розуміти. Це — ідеологема й абсолютно політична дефініція, яку використовував режим. Безумовно, те, в що була втягнена Україна, є частиною Другої світової війни. Це не підлягає сумніву. А оскільки війна є дуже складним явищем, бо проливається кров, суспільство деморалізоване та роз’ятрене, то дуже зручно екстраполювати на всі ці події якісь поняття. Ось одним із таких понять було поняття «Велика Вітчизняна війна», яке донині вживає і Президент нашої країни, і керівництво Росії (з зовсім інших, я думаю, міркувань). І йдеться не про те, щоб принизити дії українців, які перебували в лавах Червоної Армії та керували Червоною Армією (між іншим, відсоток був дуже високий). Йдеться не про те, щоб принизити внесок України загалом. Остання цифра жертв Радянського Союзу в Другій світовій війні, яку нині називають серйозні московські історики, — 32 мільйони осіб. І я вам хочу нагадати, що перша цифра, яку назвав Сталін, — шість мільйонів… Так ось, Україна втратила понад десять мільйонів. Це понад третину жертв тієї війни, до якої втягнули Україну, і де вона виявилася фактично в жорнах двох диктатур — нацистської і сталінської. Тому, повторю, йдеться не про приниження ролі України, а лише про те, що ми відкриваємо нові факти, доступ до яких раніше був закритий. Хочу сказати, що зараз ми разом із професором Станіславом Кульчицьким підготували підручник для 10-х і 11-х класів, де якраз і спробували по-новому поглянути, зокрема, і на події Другої світової війни. І в книгах «Україна Incognita» та «Дві Русі» також є матеріали, які стосуються цих складних подій, тому читайте їх. І ще раз хочу наголосити (мені здається, це дуже важливо відзначити): нині роль вчителя змінилася, від вчителя дуже багато залежить — як подавати учням ті чи інші події.
БЕЗ ПРАВА БУТИ «КУСТАРЯМИ»
Тамара МАСКАЛЕЦЬ, вчитель історії та правознавства середньої загальноосвітньої школи № 9 (м. Прилуки):
— Йде вже 13-й рік нашої незалежності. Проти досі ми час від часу чуємо, що, мовляв, не потрібно нам було робити цей вибір у 1991 році. Так ось, прочитавши ваші видання, навіть той, хто сумнівався, пересвідчиться в тому, що в 1991 році ми, вибравши незалежність, зробили правильний вибір. Але як вчитель історії я б звернула увагу на те, що на сьогодні мало бути українцем. Треба бути особистістю. Бо тільки особистостям під силу побудувати правову, демократичну державу, яку ми сьогодні будуємо. І, на мою думку, головна причина, яка заважає нам виховувати в школі особистість — це наша українська ментальність, горезвісний стереотип «моя хата скраю, нічого не знаю». Які ви бачите шляхи подолання нашої ментальності й чи вдасться її взагалі подолати? Як зробити так, щоб нас, українців, цікавило все, щоб ми були небайдужі до того, що відбувається сьогодні в державі, адже більшість людей просто чекає, як воно буде і що воно буде?..
Л.І.: — Я думаю, розширена відповідь на це запитання могла б стати заявкою на президентські вибори… Але проблема, про яку ви говорите, — це справді проблема високого рівня. Вона має кілька розгалужень. Iз одного боку, якщо дійсно говорити про «президентський рівень», то слід заявляти глобальний пакет питань із модернізації України в усіх сферах. Адже не тільки управлінський (чиновницький, називайте як завгодно) істеблішмент не справляється з ефективним забезпеченням вибраного курсу. Ви правильно сказали — мало бути українцем. Сьогодні треба бути ефективним, треба бути конкурентним. Навколо нас світ, який динамічно розвивається. Ми не маємо права бути «кустарями». І є інший рівень — можна назвати його ментальним, можна традиційним. В одному моєму інтерв’ю (яке вийшло в «Известиях» минулого року) я сказала, що одна з найбільших наших проблем — це суперечність між українською модернізацією й українським фундаменталізмом. Соціологам і психологам треба було б добре з’ясувати, що тримає українців у полоні певних стереотипів. Різні ментальні стереотипи, про які ви сказали («моя хата скраю» тощо), також вимагають уточнення та переусвідомлення. З іншого боку, «моя хата скраю» — адже це й ознака індивідуалізму: я не в колгоспі, не в чиємусь вариві, я — індивідуальність, «моя хата скраю». І ця хутірська система дала Україні дуже багато позитивного. Це порівнянне з тим самим фермерством американців, які трималися на подібних принципах: «мій двір, мій будинок — моя фортеця, моя оборона, я — землероб, я — воїн». Усе це ознаки сильної особистості. Інша річ, що трансформаційні процеси в нашому суспільстві призвели, скажімо так, до великого збайдужіння людей. Тепер слід з’ясувати: чи можна створити щось таке, що стало б золотою серединою. Чи можливо, наприклад, використати наші прекрасні землі та пам’ять про те, що колись на них була хутірська система, для того, щоб там жили такі самі нормальні люди та фермери, але з можливістю виходу в Інтернет? Ви бачите, що це та планка трансформації суспільства, яка може бути досягнута тільки за підтримки знизу. І ми повинні розуміти, чи здатні ми це зробити і з ким. Ми переживаємо процес одужання після важкого летаргічного сну. Багато в чому ми ствердилися й так: наприклад, у тому, що без національної держави, як показує драматична історія українців, нічого не може бути. Але ми будуємо свою національну державу в той час, коли в світі відбуваються стрімкі процеси глобалізації. Тому потрібно зважати на це, щоб зберегти, закріпити свою ідентичність і одночасно бути відкритими для світу. Це двоєдина, дуже складна робота. Тому уявіть собі, як і хто може країну в такій ситуації і втримати, і вивести на вищі рівні. Всі думатимуть про майбутні президентські вибори — як, що, до чого. Стосовно мене, я думаю тільки (і неодноразово про це говорила), що наші проблеми вирішувалися б набагато легше, якби в нас стало визначальним одне правило. А саме: коли перемагає кращий («кращий» передбачає набір ефективних якостей), то перемагають усі. Тому що кращому не потрібно потім штучно доводити, що він «там» не випадково. І тоді вся енергія та сили витрачаються на просування суспільства вперед. Я розумію, що це дуже складне завдання. Але якщо ми не зможемо вирішити його нині, далі буде ще складніше. Адже нам однаково потрібно готувати дітей до осмисленої роботи над тим, як Україні зайняти гідне місце в світі. Критикувати державу мало. Одного разу, в Одеському національному університеті, мені сказали майже в тому самому формулюванні, про яке ви згадали, — мовляв, якщо в нас така невдала держава, таке неефективне управління, то, можливо, нам зовсім не вартувало проголошувати незалежність? Але це — малодушна позиція, з одного боку. А з іншого, немає іншого вибору — якщо держава неефективна, неякісна, її громадяни і повинні покращувати. Тому що ніде, в жодних інших країнах їх не посадять одразу до VIP-ложі. Ніде вони не будуть на місці тих громадян, які там своєю працею, ефективністю заслужили своє багате життя. І тому, коли тобі ззаду шепотітимуть: «Обернися», головне — йти вперед, не озиратися. Ось ці речі, я думаю, дуже важливо донести в повсякденному спілкуванні, щоб вчителі це говорили, щоб студенти це чули, щоб із цього непростого питання в суспільстві відбувався безперервний діалог. Ніхто не має простих відповідей.
Певним чином йдеться про поєднання методів хірургії та гомеопатії. Виховання — це гомеопатія, політика — це хірургія. Якщо б вдалося це об’єднати, було б ідеально.
«ПРОБЛЕМА — НЕ В ДЕФІЦИТІ, А В ПЕРЕВИРОБНИЦТВІ»
Дарія ШИНКАРЕНКО, студентка Прилуцького педагогічного училища:
— Економічна ситуація в Україні склалася не найкраща. Звичайно, Україна — молода держава, і це багато чого пояснює. Але деякі наші люди однаково виїжджають із країни. І тому я б хотіла спитати у вас: можливо, причини масової еміграції — не тільки економічні, а й духовні? І в зв’язку з цим ще одне запитання — на які епізоди з історії України ви б запропонували звернути увагу вчителю при вихованні підростаючого покоління?
Л.І.: — Я, можливо, і не можу бути професійним порадником для вчителів; тут кожен шукає свій шлях і свою аргументацію. Можу тільки сказати, що, на мій погляд, дуже ефективно звертатися до прикладів інших країн, які непросто долали подібні проблеми.
Тут є ще один небезпечний елемент. Ми справді маємо важку історію. Але іноді вважаємо, що ми унікальні в своїх проблемах. Щоб ви краще зрозуміли, наведу наступний приклад. Поруч із нами — Польща, яка була розділена кілька разів. й як вони її ліпили! Чесно кажучи, це просто виклик. Тому що й поляки були в еміграції: вони заробляли гроші, потім інвестували в свою економіку, потім поверталися, але знов-таки головним було — «гонор, шляхта та церква». Потрібно пам’ятати: не буває чудес, є ціннісна орієнтація народу, є розуміння, що таке «своє». І потрібно це зміцнювати. Тому що можна добре влаштуватися в інших краях, можна бути ефективним, можна добре заробляти. Але всі люди в усьому світі знають, які сили, яку енергію, яку силу творчості дає саме рідна земля. І мало хто ставав генієм у чужому мовному середовищі. Я знаю, що такі приклади були, і вони відомі всім (той самий Набоков), але вони нечисленні. Й тому просто треба показувати, що й в інших народів були страшні катастрофи. І вони їх долали та знаходили в собі сили це зробити. Крім того, наш випадок здобуття незалежності — просто унікальний. І світова кон’юнктура на сьогодні склалася для нас дуже сприятливо. Нам потрібно подолати в собі розділення, не озиратися назад. І не слухати тих «солов’їв», які все ще співають про щасливе минуле. Вже нічого з минулого повторити не можна й не вдасться нікому. Треба шукати нових, якісних лідерів, самим вірити в себе. І ніколи не говорити: а ось там ми ТАКЕ бачили. Озирніться по сторонах і ви побачите, як багато в нас цікавого. І проблема наша не в дефіциті, а в перевиробництві. В нас усього так багато — і краси, й історії, і талантів, що слабкі людські можливості не можуть це все перетравити і знайти цьому всьому застосування. Потрібен такий вимір лідерів, щоб вони могли з цим впоратися. Колись я жартома сказала: знаєте, може, всі ці проблеми міг би вирішити Віталій Кличко? Він добре освічений, він уже всіх подолав, йому займатися фактично нічим. Отже… Треба просто дивитися на навколишню дійсність трохи інакше. І тоді ми не шукатимемо собі притулку в чужих землях. Потрібно собі тут знайти застосування.
Ю.Ш.: — На доповнення, відповідаючи на ваше запитання, хочу наголосити, що основний мотив виїзду сьогодні — це саме економічна мотивація, а не якась інша. І хочу вам як вчителю просто підказати один приклад. Мені доводилося кілька разів бувати в Італії. І, скажімо, в Римі я був на вулиці, де майже всюди звучить українська мова. І в Неаполі я бачив чимало наших земляків. І коли я це все бачив, згадував дуже простий приклад. Післявоєнна Італія була жахливим видовищем. Італійці працювали по всій Європі, на найчорніших роботах. Зараз італійці наймають наших жінок (у тому числі вчителів), які займаються там найбруднішою роботою. Скільки наших земляків там, точно не знає ніхто. Але за орієнтовними оцінками, понад 300 тисяч. Тільки в Італії. Але ви не повинні уявляти це так, що ці люди постійно там знаходяться. Звичайно, залишається якийсь відсоток, але більшість курсує (в цьому випадку, це переважно люди з Галичини). Але хочу ще раз наголосити: основна мотивація цієї, четвертої, хвилі еміграції (а мені з емігрантами доводилося зустрічатися й в інших країнах) — економічна. Жоден із них не скаржився на що-небудь інше. І Лариса Олексіївна дуже правильно каже, що ми абсолютно не унікальні в своїх проблемах. Наша біда тільки в тому, що ми, знаючи досвід інших країн, втрачаємо час, не йдучи шляхом рішучих, можливо, болючих, але реформ.
Л.І.: — Є багато показників величі країни — вкладення в освіту, в здоров’я нації, в тривалість життя, в розвиненість народу, той самий рівень інтернетизації тощо. Але коли ми говоримо про те, як допомогти молодим українцям подолати найдовшу дорогу — до себе, потрібно спершу навчити їх бути громадянами своєї землі. Реально тут ховається найамбіційніше звернення до молодого покоління — зробити країну красивою, комфортною для життя, і зробити це одним поколінням, одним ривком. Поставити таке амбіційне завдання — ще за життя якогось одного покоління побачити реальні, рішучі перетворення — це найцікавіше, що може бути. Крім того, українці — це насправді дуже талановитий народ, дуже яскравий, колоритний, треба лише трохи його енергетизувати, тобто привести суспільний організм у тонус. І я думаю, що для молодих дорога до себе пролягає в одному напрямку з дорогою до нового національного відродження.
