Напередодні виборів завітати до Острозької академії вважав за потрібне кожен «пристойний» кандидат в президенти. І хоча ніхто з них насправді ще не доклав зусиль для розбудови першого вищого навчального закладу в Східній Європі (сподіваюся, у них є така потреба), побувати у стародавніх стінах та серед розумних студентів хотів кожен. Від такого потоку агітації у багатьох може запаморочитися в голові, проте тільки в тому разі, якщо людина не має «внутрішнього стержня», компоненти якого — глибокі знання, моральні принципі та уявлення про місце речей у природі. Унікальну для України концепцію виховання, покликану формувати майбутнє покоління лідерів в різних галузях, розробили та втілюють в життя ректор університету Ігор Пасічник і його самовідданий колектив. Тому тут не відчувають остраху, готуючись до чергового візиту. Ігор Демидович знає, що його студенти в своїй більшості здатні до критичного мислення, і якщо не закидають гостя «незручними» запитаннями, то принаймні зроблять свої висновки.
День Соборності в Острозькій академії традиційно розпочався з молебні за українську націю. Це — теж елемент виховання. Приємно, що до цього процесу формування всебічно розвиненої людини, цікавої суспільству, ось уже шість років долучений «День», реалізовуючи спільно з академією чимало проектів — зустрічі з українськими інтелектуалами, Літню школу журналістики і, звичайно, Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді, що за чотири роки своєї діяльності перетворився на масштабний всеукраїнський студентський рух.
До речі, саме завдяки Острозькому клубу три роки тому і з'явилася традиція 22 січня — День Соборності — святкувати в Острозькій академії, причому відзначати це свято не тільки «піснями й танцями» (хоча це теж має місце), а й цікавими інтелектуальними дискусіями. Цього разу приводів для спілкування було чимало. По-перше, в останні місяці на наших очах активно твориться історія, а «поставити історію в динамічну площину» — це, за словами головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, першочергове завдання, яке перед собою ставить газета «День». По-друге, в Острозькій академії ще не проходила традиційна дискусія навколо статей, що увійшли до збірки «Екстракт 150». Ну, і третє — це, власне, свято Соборності, яке зібрало гостей в Острозі, й розуміння того, що сьогодні вже йдеться не тільки про територіальну цілісність, а й духовну єдність, єдність у виборі та в розумінні базових понять для побудови європейської держави.
На відміну від «незагартованих» політиків, Лариса Івшина звикла до тривалого спілкування зі студентами. «День» постійно заохочує своїх читачів, особливо молодь, до діалогу, тому гострі та розумні запитання на зустрічах тільки вітаються. Двогодинне спілкування могло б тривати значно довше (адже бажаючих поставити запитання залишалося чимало), якби не делікатність та гостинність ректора, який завжди тактовно може підвести до завершення, турбуючись за комфорт своїх гостей. Ті, кому кортіло продовжити інтелектуальну дискусію, у другій половині дня завітали на засідання Острозького клубу. Цього разу його темою стала інформаційна політика України. Найближчим часом в «Дні» ви зможете побачити конкретний результат обговорення. Коли мова зайшла про формат суспільного телебачення, Лариса Івшина запропонувала студентам скласти «меню» телепрограм для такого телеканала.
Оскільки газетна площа, на превеликий жаль, не дозволяє передати вповні цілий день насиченого інтелектуального спілкування (причому як формального, так і не обмеженого рамками офіційності), емоції від зустрічі з давніми друзями та радість від знайомства з новими, пропонуємо зосередитись на найцікавіших моментах розмови та враженнях її учасників. Отже, читайте далі...
Анонсуючи цей матеріал, ми вже згадували про те, що «День» був приємно здивований кількістю нових цікавих облич, з якими ми цього разу зустрілися в Острозькій академії. До того ж, підготовка аудиторії дозволяла вести розмову на досить високому рівні. Щоб створити уявлення, про що саме говорили в Острозі, пропонуємо невеликий фрагмент насправді досить тривалої розмови.
Аліса ГОРДІЙЧУК, студентка ІІ курсу: В «Екстракті 150» мене найбільше вразив матеріал Микити Касьяненка про трагедію, яка сталася минулого року в Росії, — вбивство журналістки Анастасії Бабурової. Загалом це матеріал про саму Настю, її життя, але між рядками читається, що Настя поїхала до Росії, тому що в Україні їй було замало простору для самореалізації. Хто ж винен у тому, що ми так бездумно втрачаємо наші таланти?
Лариса ІВШИНА: Довгий час я проповідувала в журналістиці україноцентризм. Але україноцентризм не означає «центропупізм». Більшість українських медіа та журналістів загалом охоплені бажанням передавати дрібні внутрішні сюжети. Немає розуміння того, що наші союзники — це високі цінності. Адже ми «видираємося» зі спотвореного світу, і щоб стати сильними, нам потрібні ідеали та люди, які їх відстоюють. Хоч би в якій частині світу не відбувалася б несправедливість щодо журналіста чи інша гостра боротьба — всі мислячі українці повинні бути за справедливість і за правду. Це норма. і це підтягує наш соціум до нормальних стандартів. А Настя Бабурова — українка. В статті написана історія її батьків — вони українці. Проте ніхто з українських ЗМІ не звернув увагу на цю трагедію. Пам'ятаєте, за режиму президента Кучми голова його адміністрації вигадав темники. Так, як злоякісне явище, темники — це погано. Є й інші крайощі, коли бездумні журналісти без повідка ходять, куди їм забажається, і пишуть, що їм прийде в голову, не маючи при цьому в тій самій голові ні картини світу, ні планки цінностей. До чого це призводить? До хаосу. На жаль, у країні не відбудовано хоча б прообраз ідеологічної системи впливу. Не могло бути такого, що у вакуумі, який утворився на місці перекинутого Радянського Союзу, почнуть рости «квіти ідеалізму та романтизму». Це треба культивувати й вирощувати. І на першому етапі потрібно примушувати щось робити. Знаєте, як у першому класі «санітарійка» перевіряла, чи вуха миті, чи нігті стрижені. Якщо ні, повернись і зроби це. Наша журналістика в тому стані, коли треба дивитися — «вуха миті»? Шкода, але це правда. Наші журналісти у тому стані, коли вони не здатні сказати, що історія Насті Бабурової — це те, що нам потрібно. Чому ніхто з журналістів не сказав у зв'язку з цією трагедією так, як сказали ви, Алісо, що й до сьогоднішнього дня залишаються уявлення про Україну як про країну, яка виштовхує таланти?
Ліна Костенко вчилася в Московському інституті літератури, Оксана, донька тоді неблагонадійної поетеси і гордості України, не могла вчитися в Києві й теж була змушена їхати до Москви. Так було. Якщо у Москві тоді тільки «стригли нігті», то в Києві «рубали пальці». Але це було, коли Україна була залежною. А зараз час змінити цю парадигму, час інакше ставитися до своїх талановитих людей. А де це ставлення, крім Острозької академії?
Все пояснюється тим, що політична влада в Україні «не взята». Українські політики не мають амбіцій зробити владу в Україні українською, і не вміють цього. Й інформаційна війна — це тільки поверхневий вияв того глибинного процесу трансформації України. Настя Бабурова — людина, яка мислила категоріями Європи. Росія для неї була основним полігоном, де відбувається змагання за добро і справедливість. Так і є. У нас у Росії багато союзників, там багато журналістів борються за те, що потрібно і Україні. На відміну від нашого інформаційного простору. А «День» узагалі існує в повній ізоляції — не в тому плані, що нас не бачать і не чують. Я не знаю точної причини, чому так, але відчуваю, що її походження — там, де і всіх інших українських проблем. Коли ти ставиш на низьке, твої шанси залишитися в політиці чи в іншій сфері значно вищі, ніж коли ти ставиш на високе. А коли ти піднімаєш планку, у тебе моментально піднімаються ризики залишитися на узбіччі.
Ці ризики Настя взяла на себе. Це справді видатна дівчина, і ми маємо пишатися тим, що наша громадянка така. Натомість в Україні люблять казати: «у нас немає зірок у журналістиці», «в нас немає якісної преси». Немає, бо ви не хочете їх бачити. Бо це означає визнати, як багато треба зробити, щоб дотягнутися до рівня справжньої журналістики. У Франції міністр закордонних справ був присутній, коли ім'я Насті Бабурової присвоювали курсу журналістики. Здавалося б, для чого це потрібно французам? Але це й означає — мислити категоріями Європи.
Роман РОМАНЮК, студент IV курсу: Хосе Ортега-і-Гассет говорив, що побудова його Іспанії, котра, як і Україна, свого часу була роздроблена, неможлива на акцентуванні уваги на минулому, бо це прирікає її на відсутність майбутнього. Він казав, що Іспанії необхідний проект близького майбутнього, який об'єднає іспанців. Вибори показали, що ніхто з українських політиків не здатний запропонувати такий проект для України. Хто його дасть?
Лариса ІВШИНА: А ви повністю погоджуєтесь з Ортега-і-Гассетом?
Роман РОМАНЮК: Так, думаю, такий проект майбутнього, який я встигну застати ще за свого життя (якщо так думатиме переважна більшість українців), швидше об'єднає Україну, ніж історія.
Лариса ІВШИНА: У кожної країни є свої особливості. Наше старше покоління, яке, частіше за все, жило за заниженою планкою, а це і мої родичі, й ваші, — далеко не всі вони обов'язково мріють, наприклад, про дорогу машину, великий будинок чи ще якісь матеріальні блага. Їхні мрії зовсім інші. По-перше, є велика мрія про душевний спокій, який до певної міри дає відчуття справедливості. Прагнення цієї справедливості повертає старше покоління до минулого. Простий приклад — пенсійна реформа, яка за роки української незалежності ніяк не може відбутися. А це спонукає до висновків, що, можливо, колись було краще. Це і є минуле, нехай недавнє, нехай радянське, але наше минуле. Люди ще живуть цим минулим і ще не скоро його виживуть. Тому посилати сигнали в минуле обов'язково потрібно, і брати звідти тільки найкраще.
Наші молоді кандидати в президенти мали б, очевидно, більше шансів, якби не будували свою кампанію за принципом, що «світ і політика починається з мене». У нас є ці спокуси щоразу оголосити щось типу «до 2004 року була пустеля і нічого не відбувалося», потім «до 2010 був кошмар, а тепер нарешті все налагодиться». Якраз «Екстракт 150» дає багато прикладів того, що щось хороше було в усі часи. Просто немає людини, яка готова цю «нитку Аріадни» протягнути з минулого до нашого часу у майбутнє.
Ті самі «совки», яких часто звинувачують у всіх бідах, все-таки змогли «видерти» Україну з Радянського Союзу і створити основний запас законів, за якими живемо і досі. Це робили «совки», а не сучасні «просунуті» люди. Вони мали уявлення про Україну як державу, хоча і жили в радянський час, і це уявлення було нормальним. А видатні письменники, дисиденти минулого! Я досі шкодую, що жила в одному місті з Григором Тютюнником і не познайомилася з ним. Ці люди — вершини минулого. Але ці вершини— союзники для майбутнього. Якщо їх, звичайно, осмислювати під правильним кутом зору. Ось це і є проект майбутнього.
Леся БЕНДЮК, студентка ІІ курсу: В «Екстракті 150» є ваша стаття «Про батьківщину жирафів». Там ви висловлюєте тезу-припущення про те, що оздоровлення української журналістики приведе до якісних змін в українському суспільстві. Так-от, які ж усе-таки ліки потрібні українській журналістиці і яка державна політика має проводитися в цій сфері?
Лариса ІВШИНА: Для початку потрібно розробити нормальну програму підготовки журналістів. Почати з вивчення у вишах хрестоматійних статей. Коли ми видали перший збірник статей Джеймса Мейса, кілька університетів, в тому числі Острозька академія, заснували спеціальні курси за мотивами творчості Мейса. Звичайно, є й інші знакові для журналістів тексти. Можна було б зібрати (і це мав би робити найбільший в Україні Інститут журналістики) ТОП-20 статей, які були б у постійному обігу.
Коли до мене приходять журналісти інших видань за інтерв'ю чи коментарями, я бачу, що вони не мають жодного уявлення про те, що за останні десять років зробила газета «День». Канали свободи слова заповнені неякісним продуктом і зашлаковані, система кровообігу не працює належним чином, тому в одному виданні поняття не мають, що роблять в іншому. Потрібно забезпечити доступ до того найкращого в журналістиці, що вже було зроблено за цей час. Коли ми тільки починали Літню школу журналістики, ми приймали всіх. А потім я зрозуміла, що ми вправі зробити зустрічні вимоги. І тепер, щоб пройти до Школи журналістики «Дня», необхідно написати есе про одну з книг «Бібліотеки газети «День». Скільки вишів нині відкрили журналістську спеціальність, а після п'яти років навчання готового журналіста знайти не можна!
Таке враження, що ці люди живуть якщо не на Марсі, то принаймні десь у Росії. Слава Богу, що ми можемо знаходити людей в Острозькій академії, дотягувати їх до журналістського стандарту, але їм хоч не потрібно пояснювати, що вони громадяни України і мусять працювати як громадяни України. Це і є державна робота: створювати підстави для кращого і не давати можливості розгулятися гіршому.
Журналісти — люди світу, і вони можуть працювати будь-де. І було б прекрасно, якби до нас приїхала Опра Вінфрі й вела на українському телебаченні свої передачі. Але ж робочі місця, колеги! Запрошення іноземних журналістів — це, в першу чергу, питання робочих місць, а не питання інтернаціоналізму. Якщо всі провідні посади зайняті людьми без українського громадянства, то українці все життя носитимуть за ними папірчики.
Треба бути вільними; потрібно, коли є за що, хвалити своїх, коли треба — сварити, аналізувати чужих. Але головне — вирощувати погляди. А погляди можливі тільки тоді, коли опираєшся на краще. Як вибрати краще — це вже окрема розмова...
ВРАЖЕННЯ
Вікторія СКУБА, студентка магістеріуму «документознавства та інформаційної діяльності» Національного університету «Острозька академія»:
— На цьогорічній зустрічі острозьких студентів із Ларисою Івшиною піднімалися особливо проблемні питання та зачіпалися особливо болючі теми. Напевно, це спричинено тим, що останнім часом вся українська дійсність розглядається у контексті виборів, і ми все чіткіше усвідомлюємо, що за п'ять років не здійснили вагомого поступу, а, швидше, розтринькали той заряд енергії, який акумулювався в українському суспільстві в 2004-му. А тепер ми знову вибираємо між тими ж політичними силами, тільки вже без ентузіазму. Боляче сьогодні помічати, як на обличчях у розумних ініціативних молодих людей проступає песимізм. А тому проблеми (вони були й раніше, але ми вірили, що подолаємо їх) тепер здаються невирішуваними.
Саме на такі важкі для України теми, як інформаційна політика, стан українського суспільства, відсутність у державі чітких засад та механізмів для лікування хворого українського народу, і ще гірше — небажання влади такі механізми віднаходити, Лариса Івшина спілкувалася зі студентами Острозької академії. Але найважливішим у цій зустрічі для мене було те, що вона не була песимістичною. Не просто констатувався факт наявності велетенської кількості проблем — важливою була та віра в необхідність продовжувати роботу, яку передала присутнім Лариса Олексіївна. Презентація книги «Екстракт 150», а швидше — змістове наповнення книги, показало, що в Україні немає самотніх інтелектуалів, до яких ніхто не дослухається, і що кожному з нас є над чим працювати, щоб у суспільстві швидше сформувалася необхідна для змін критична маса свідомих українців. А найголовніше, що у цій країні є люди, які вірять, що так і буде.
І, можливо, не варто вибудовувати далекоглядні руйнівні прогнози, а робити маленькі кроки, починаючи з себе. Напевно, слова Лариси Івшиної «починайте змінювати країну з себе особисто, працюйте над собою і вдосконалюйте себе, а головне — усміхайтеся» повинні на деякий період стати життєвим кредо всієї країни.
Ліна ТИМОЩУК, студентка І курсу факультету романо-германської філології Національного університету «Острозька академія»:
— Ось уже 18 років лунають пафосні промови про свободу слова в Україні. Але складається таке враження, що свобода слова ототожнюється з тим, що політики поливають одне одного брудом на екранах телевізорів. Адже люди, які дійсно боролися за свободу слова, за ідею української державності, давно вже відійшли у кращий світ, і навряд чи «без допомоги наших праведних мучеників» — народних депутатів. В'ячеслав Чорновіл, Георгій Гонгадзе, безперечно, Герої України, а на їхній загибелі, саме за допомогою ЗМІ, багато хто зробив собі кар'єру. А чого досягли для держави політики, що так красномовно вихваляються з екранів телебачення та радіоефіру? Очевидно, нічого. Достовірні факти так ніколи й не будуть відомими народу, адже політикам тоді вже нічого буде робити при владі. Сучасне телебачення спрямоване на інтелектуально незрілого споживача. Телевізор просто не хочеться вмикати, адже там транслюються лише передачі для деградуючих людей: американське сміття, яке в США суворо заборонено, у нас транслюють на провідних каналах у прайм-тайм, однак на історичні передачі, які розгортають для нас невідомі сторінки нашої самобутності, приголомшливі факти нашого героїчного минулого, знаходиться лише нічний час. Фільми, що імпортуються з-за кордону, руйнують нашу національну культуру, мораль. Вульгарність, громадянська зіпсованість та деградація пропагуються щодня по телебаченню. Звісно, що це все робиться невипадково, політикам така ситуація вигідна, оскільки легше управляти народом, що не знає історії свого роду. Безумовно, свідомо мислячий патріот своєї країни ніколи не стане рабом та не підпаде під уніфікацію. Плачевний досвід ми вже мали, будучи складовою Радянського Союзу.
І все-таки наше суспільство варте своєї влади. Народ легко піддається впливу «проффесорів» та людей, що на них працюють, і в результаті деградує. Їдучи потягом чи трамваєм, спостерігаєш, як деякі жінки із захопленням читають статтю про стосунки Пугачової і Галкіна, і їм не хочеться взяти до рук історичну книгу чи видання, в якому ведеться мова про важливі та актуальні політичні, економічні події нашої держави. Прикро, але для них доля нашої країни є менш цікавою, ніж вигадки «жовтої преси». На сьогоднішній день бульварні видання дедалі помітніше беруть гору, руйнуючи нашу духовність та національну культуру.
Слово має велику силу: воно може поранити, гостріше за лезо, воно може вбити, воно може змінити життя людини, — а ще воно може повести за собою народ. Знаючи могутність слова, політики використовують інформаційні технології, щоб маніпулювати людьми, проникати в їхній розум. У період передвиборних політичних агітацій телебачення насичене брехнею, яка просочується у наші думки, почуття , оволодіваючи нами.
Максим ШЕВЧУК, студент ІІ курсу спеціальності «Політологія» Національного університету «Острозька академія»:
— Жвава дискусія, ентузіазм та бажання отримати відповіді — ось що мене найбільше вразило на зустрічі з Ларисою Івшиною. Мало хто з людей, які вже бували в академії, могли в такому захопленні утримати зал від початку до кінця зустрічі. Безперечно, це запам'ятається надовго, адже Лариса Івшина дійсно щиро відповідала на запитання та намагалася максимально точно розкрити предмет запитуваного, не було в її розповідях ні заангажованості, ні звинувачень, без сумніву, я міг би слухати її годинами. Набагато зрозумілішими для мене стали проблеми функціонування ЗМІ та те, якою має бути преса в дійсно демократичній державі. Адже, як виявилося, два основних фактори гальмують розвиток громадських ЗМІ: це фінансова залежність, і не від платників податків, а від олігархів чи кланів; а друга причина полягає в тому, що навіть університети з високим статусом випускають журналістів, у яких насправді тільки в дипломі зазначена їхня професія, бо їх треба всьому наново вчити. Було б надзвичайно приємно, якби ректор частіше запрошував саме таких людей на зустрічі, адже вони — живий приклад для наслідування, у них є чому повчитися та їх завжди хочеться слухати.
Юлія ЯРУЧИК, студентка І курсу спеціальності «Літературна творчість» Національного університету «Острозька академія»:
— Зустріч із Ларисою Івшиною була неймовірною. Враження просто неможливо передати в цих декількох рядках. Ця людина має енциклопедичні знання. Вона не лише обізнана в усіх сферах суспільного життя, а й легко відкриває себе в кожній із них. Теми, які обговорювалися, справді важливі для всієї країни і для кожного зокрема. Гадаю, Лариса Олексіївна дала усім зрозуміти, що знаходити проблеми легко. Проте зовсім не легко їх вирішувати. Студенти ОА — свідома освічена молодь, в якій так чи інакше закладено потенціал України. А тому ми не можемо просто чекати «хепі енду». Надіюсь, усі зрозуміли, що варто задуматися над сьогоденням і майбутнім, яке справедливо належить саме нам.
Сергій МЕЛЬНИК, студент ІІ курсу спеціальності «Політологія» Національного університету «Острозька академія»:
— Болючі проблеми сучасності підняла Лариса Олексіївна на черговій зустрічі зі спудеями та учасниками Острозького клубу. Зокрема, презентація двотомника «Екстракт 150» дала чітко і ясно зрозуміти, яку саме позицію займає газета «День» і сама пані Івшина щодо української проблематики. Ця книга вмістила в собі велику кількість листів та різного роду публікацій. Велику увагу було привернуто до Голодомору та визнання його на національному рівні, проблеми видання української літератури, вбивства української журналістки в Росії та ряду інших питань, які стоять у списку для першочергового вирішення.
Леся БЕНДЮК, студентка ІІ курсу спеціальності «політологія» Національного університету «Острозька академія»:
— Зустрічі з Ларисою Олексіївною мені дуже подобаються, тому я вже вдруге із задоволенням відвідую їх. Пані Івшина і цього разу зуміла завоювати симпатії острозьких студентів своїми цікавими розповідями та порадами. Вона — успішна й красива жінка, яка, безперечно, може стати прикладом для наслідування багатьом сучасним дівчатам. Особисто мене змусили задуматися її слова про молоде покоління, характерним для якого повинні стати можливість та вміння ДУМАТИ. Як на мене, ця теза має бути ключовою тенденцією в освіті та в формуванні свідомості підростаючого покоління.
Олексій КОСТЮЧЕНКО, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, аспірант Національного університету «Острозька академія»:
— Хоча до Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді я долучився не так уже й давно, однак зумів переосмислити сутність багатьох речей і процесів та виробити свою чітку позицію з приводу них. Спільна ідея, вміння цікаво висловлювати свою думку й критично сприймати погляди інших — ось що так міцно й приязно поєднало усіх учасників Острозького клубу. Нас ні в якому разі не втомила двогодинна зустріч з Ларисою Олексіївною, навпаки — додала ентузіазму, завдяки якому відкрилося друге інтелектуальне дихання і ми продовжили своє спілкування на засіданні круглого столу, обговорюючи проблеми інформаційної політики.
Мене завжди радують зустрічі, на які люди приходять не заради «галочки». Напевно, вони відчувають, де їм потрібно бути в конкретний час і в певному місці. А це дуже важливо — знати свою життєву нішу і в жодному випадку не помилитися при її виборі. У цьому значною мірою заключається сутність людини — робити те, що буде приносити користь тобі й оточуючим. Те, що роблять газета «День» та учасники Острозького клубу, вже високо оцінюється мислячими людьми. Упевнений, що через декілька років, або ж нехай навіть через п'ятдесят, сто, двісті, Острозький клуб буде яскравим прикладом єднання та порозуміння нашого народу, а учасники передаватимуть свої ідеї з покоління в покоління. Ці смисли, які народилися під час зустрічей в Одесі, Донецьку, Сімферополі, Луганську, Чернівцях, Острозі, безперечно, не мають зникнути безслідно. Яскравим прикладом акумуляції невмирущих думок, які частково пов'язані з діяльністю Острозького клубу і завжди будуть мати свого інтелектуального споживача, став двотомник із серії «Бібліотека газети «День» «Екстракт 150». Можу сказати точно, що ця книга вже давно знайшла свого читача в нашому університеті, ще тоді, коли ми з Петром Михайловичем Кралюком привезли її до нас після урочистостей, присвячених традиційному щорічному фотоконкурсу, організованого газетою. Гадаю, що Лариса Олексіївна відчула рівень підготовленості аудиторії, адже дискусія вийшла жвава й цікава.
У Острозькій академії Лариса Івшина, яка, скільки її пам'ятаю, завжди креативна та сповнена цікавих думок, є бажаним гостем у будь-який час. Зустрічі з нею — це свого роду чергова порція еліксиру інтелектуальної молодості, який нагадує нам про важливість виробляти свої чіткі погляди на світ і вміти їх цивілізовано аргументувати та відстоювати.
Артем ЖУКОВ, студент ІV курсу спеціальності «Історія» Національного університету «Острозька академія»:
— Запитання Марини Глущук до Лариси Івшиної стосувалося колись опублікованого листа тоді ще не студентки Національного університету «Острозька академія» Анни Вакуленко, приблизний зміст якого був такий: «Дуже малий відсоток учнів самостійно готують домашні завдання, а решта списує відповіді з підручників». Запитання «до чого це призведе?», певно, далеко не є першим, яке хвилює учнів. Відбираючи в людини об'єктивне право оцінювати й обирати, це одночасно й позбавляє ще не до кінця сформовану особистість у майбутньому аналітично думати. Недумаюче ж покоління ніколи не буде здатним на остаточне утвердження єдиної консолідуючої національної ідеї, з іншого ж боку, нація, яка не буде протистояти думкам, насадженим кимось зверху, є вигідною для тих небагатьох, хто управляє. Оскільки це природній розвиток будь-якої системи, то й не дивно, що творець постійно ліпить свою форму державної фігури. Нагадує радянський ідейний максималізм, коли, по суті, й вибору — думати чи не думати — учням ніхто не давав, а основною була партійна ідеологія. Сьогодні учень списує відповідь несвідомо, не аналізуючи її і не заглиблюючись у її зміст. Біда в тому, що, думаючи чужою головою, часто втрачаєш нитку власного інтелектуального розвитку. Оскільки нашим обов'язком, вважаю, є формувати думаючу націю з поглядами не насадженими, а усвідомленими, то й приклад, на якому формуватиметься ця нація, повинен бути реальним, а не тільки на словах, він повинен практично змінювати «законсервовані» підходи.
Марина ПАШКОВСЬКА, слухач Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президенті України:
— Особисто для себе я давно усвідомила, що діяльність Острозького клубу вільного спілкування молоді — це значно більше, ніж просто можливість подорожувати Україною, знайомитися з новими цікавими особистостями та обговорювати актуальні проблеми сьогодення. У кожного з нас Острозький клуб виховує спроможність замислюватися не тільки над глобальними темами, що хвилюють наших сучасників, але й вміння відкривати невідомі сторінки минулого, пізнавати сучасне, ставити запитання на майбутнє. Це все показник того, що ми можемо не лише сліпо відтворювати те, що нам кажуть, пишуть чи показують, а вміємо мислити й робити висновки, які в цілому впливають на майбутнє особисто кожного та української нації загалом.
Але варто визнати, що таких однодумців на сьогодні є не стільки багато, як би нам хотілося... Безперечно, роки підневільного перебування українських земель у складі різних держав створили умови для катастрофічної безвідповідальності як за теперішнє, так і за майбутнє України. Століттями в українцях формували відчуття того, що від нас нічого не залежить, яке досі передається з покоління в покоління. І тепер це, в доповнення до матеріальної убогості, є основою виправдання масштабної бездіяльності та інертності значної частини українців.
Звичайно, простіше нарікати на політиків, державних службовців чи критикувати закони, в очікуванні так званого месії, який зненацька з'явиться і вирішить усі наші проблеми. Але значно складніше намагатися зробити щось самому. І для цього зовсім необов'язково засновувати громадські організації чи політичні партії, ставати депутатами чи чиновниками високого рангу, організовувати круглі столи чи конференції... Бо іноді значно важливіше для нас, українців, просто ставити собі запитання, а відповіді на них шукати в повсякденному спілкуванні одного з одним. Так, ми не тільки зможемо пізнавати багатогранну різноманітність України, а й виховаємо у собі здатність до порозуміння, вміння знаходити компроміс та спільно, як одна-єдина нація, творити успішне майбутнє нашої держави.
Аліса ГОРДІЙЧУК, студентка ІІ курсу спеціальності «Українська філологія» Національного університету «Острозька академія»:
— Одним із провідних результатів зустрічі для мене стало розуміння необхідності розвитку в собі європейського мислення. Крім того, Лариса Олексіївна переконувала нас у необхідності вчитися думати та мати свій погляд на все, що нас оточує, а не дотримуватися думок якихось авторитетніших людей. Здавалося б, це настільки очевидні речі, але чомусь такі забуті... Щодо європейського мислення, то це, мабуть, саме те, що нам сьогодні найбільше потрібно, адже ми ж — європейці, то чому повинні жити в країні, якій до нас байдуже? Чи я пропоную поїхати звідси? Зовсім ні! Я пропоную змінити цю країну, виховати тут таке громадянське суспільство, яке, безсумнівно, варте того, щоб зватися європейським.
Крім того, на зустрічі йшлося про те, що українські ЗМІ мають величезні кадрові проблеми, але зовсім не тому, що університети не готують журналістів, а тому, що ці журналісти не вміють мислити таким чином, який називається європейським. А цьому у вишах не вчать, цьому повинні навчити тато з мамою та власна голова на плечах. Таким чином, ми приходимо до першої ж теми розмови, з якої виникає максимально актуальне завдання — поламати усі радянські штампи, що засіли в головах старшого покоління, і навчити його цінувати себе та свої можливості, адже українці, цитую, «зовсім не простий народ».
Марина ГЛУЩУК, студентка ІІІ курсу спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» Національного університету «Острозька академія»:
— Двотомник «Екстракт 150», який головний редактор газети «День» Лариса Івшина, представляла в Острозькій академії, є дуже цінним для мене. У ньому я знайшла чимало відповідей, які мене турбували та не давали спокою. Так, є в ньому й історичні уроки для нас, молодого покоління, й актуальні сучасні проблеми, й просто цікава аналітична інформація для особистого розвитку.
Але найбільше мене вражають листи від людей «із народу», які пишуть до редакції дуже змістовні матеріали. Я читала, не відриваючись, текст Ольги Федорової (із селі Веселого біля Судака) «Коли звільнимося від чужої неволі, то треба найбільше берегтися, щоб не знищила нас своя українська темнота». Справді, проблема українців — у відсутності еліти — людей, які б змогли повести за собою інших, які б поклали власне життя на вівтар служіння своєму народові. Нас завжди «принижувала» історія, а ще в додачу «зрівняла» радянська ідеологія, зробила нас усіх «однаковими», «гвинтиками» тієї системи. І сьогодні нам надзвичайно важко знайти поміж себе оту еліту. Ортега-і-Гассет писав: «Нація не може бути тільки «народом»; Вона потребує вищої меншини: як живе тіло — це не тільки м'язи, а й нервовий вузол і мозковий центр». І допоки ми, український народ, не віднайдемо наш «мозковий центр», доти й будемо без «вищої дисципліни, живої культури, поступальної цивілізації», й доти ми не станемо нацією, здатною творити своє майбутнє самостійно, незалежно від зовнішніх впливів та чинників.
Інна ВАСИЛЬЧИК, студентка ІІІ курсу спеціальності «фінанси та кредит» Національного університету «Острозька академія»:
— Приємно, що вже четвертий рік поспіль головний редактор газети «День» Лариса Івшина зустрічає День Соборності України в Національному університеті «Острозька академія». Як зазвичай, така зустріч передбачала спілкування зі студентами у режимі жвавого діалогу. Адже з часу останнього приїзду пані Лариси відбулося багато подій, які потребували обговорення та осмислення. Лейтмотивом бесіди стала презентація нового видання «Бібліотеки газети «День» — книжки «Екстракт 150».
Зважаючи на рейтинг газети, зрозуміло, що до редакції надходять сотні листів від читачів з усієї України, деякі з них журналісти публікують на шпальті «Пошта Дня». От і ця книжка є цікавою думками представлених у ній особистостей. Вона стала фактично народотворчою, оскільки сформована з публікацій читачів газети «День». У книжці зібрані статті як відомих політиків, поетів, письменників, громадських діячів, журналістів, так і звичайних пересічних громадян. Особисто мене дуже вразили публікації, пов'язані зі «списком Анни» (тепер вже нашої колеги-«острожанки»), коли тринадцятирічна школярка запитувала про зовсім недитячі речі.
Після ознайомлення з книжкою «Екстракт 150» у мене ще виникли деякі запитання: коли Україна вийде із невизначеного комуністично-соціалістичного періоду? Що все-таки краще у наших реаліях: довгі та малоболісні реформи чи дуже болісні, зате швидкі? Як знайти «спільну мову» українському політичному бомондові? Та останнє — що є таким своєрідним критерієм при перегляді пошти «Дня» для Лариси Івшиної, які листи чи висловлені в них ідеї перш за все привертають увагу?
Ольга БЄЛЯВЦЕВА, студентка ІІІ курсу спеціальності «українська філологія» Національного університету «Острозька академія»:
— «Екстракт 150», який поповнив колекцію видань газети «День», є справді знаковою книжкою на українському книжковому ринку. Вибранні статті, які друкувались у газеті, порушують важливі суспільні, політичні та культурні питання. Це умовний підсумок історії Української держави після здобуття незалежності, спроба звільнення від постколоніальної залежності у діях, думках та рішеннях. Для мене цікавою та, на жаль, досі актуальною залишилася стаття «Батьківщина жирафів» головного редактора Лариси Івшиної. Становлення сильної, а головне — незалежної від будь-яких впливів журналістики в Україні залишається проблемним питанням, яке врешті треба вирішити.
Михайло ПОЛІЩУК, студент ІІІ курсу спеціальності «історія» Національного університету «Острозька академія»:
— Напевно, фраза «Екстракт 150» — це двотомний збірник статей газети «День» справді заслуговує на статус фрази, не більше. Як часто кажуть «краще один раз побачити, аніж двадцять три почути», так і в цьому випадку — неможливо когось стовідсотково переконати, що за ста п'ятдесятьма статтями розгортається сутність сучасного українського «Я», це можна лише усвідомити, відчути та й, зрештою, просто зрозуміти.
Звісно, прочитавши півтори сотні статей, свідомою персоною щодо українства навряд чи станете, до цього потрібно йти в думках, словах, певних діях... Ось у цьому й полягає головна суть книжки — можливість побачити цей шлях. Та, на превеликий жаль, не кожен хоче це бачити, хоча книжка й містить відповідь, чому це так.
«Екстракт 150» міг би стати підручником, який в правильному аналізі зміг би давати ѓрунтовніші знання, аніж ті, що пропонують. Не побоюсь сказати, що ця книжка має право стати настільною книгою багатьох, адже дає відповідь на численні запитання: чому ми, українці, саме такі, такі дефектовані, а це, звісна річ, — пряма відповідь на те, як же змінювати себе, не світ довкола нас, ні, саме себе — шлях вдосконалення своєї свідомості.
Анна КОЗАЧЕНКО, студентка ІІІ курсу спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» Національного університету «Острозька академія»:
— Приїзд Лариси Олексіївни до нашої альма-матер традиційно увінчався виховними моментами. Того дня я виконувала роль губки, намагалася нічого не пропустити повз вуха, осмислити почуте. Осягнути помилки минувшини, цінності сучасності та «наші безхмарні перспективи» в майбутньому, якщо бездіяльність та голослів'я в державі не припиняться. Після таких бесід усвідомлюєш, що лише академічних знань не достатньо, щоб називати себе самостійною громадянською одиницею.
«Екстракт 150» — найкраще, що я читала. Тому бажаю, щоб українська громадськість гідно оцінила цей унікальний двотомник. Адже він має все для того, щоб стати настільною книгою кожного, кому не байдуже майбутнє України.
Іван СТОЯНОВ, студент IV курсу спеціальності «політологія» Одеського національного університету ім. І. Мечникова:
— Уперше побував у Національному університеті «Острозька академія» і в самому Острозі на черговому засіданні Острозького клубу. Я відчув у цьому місці певну суміш історії українського народу та його сучасний подих прагнень, надій, переживань за майбутнє України. Сама Острозька академія вразила мене тим, що тут я побачив особливий дух студентства, з яким я не стикався ніде, з якого виходять люди мислячі та з особливим відчуттям розуміння сучасного стану речей в Україні та баченням майбутнього.
Діалог студентів із Ларисою Івшиною дав мені можливість зрозуміти і прояснити для себе дуже багато наріжних каменів нашого суспільства. Проблему того, що талановиті люди незатребувані у своїй країні. Виховання школярів, з яких формують громадян, яких не вчать думати, а створюють бездумну масу, тим самим пригнічують їхній талант і можливість проявити себе в тому або іншому напрямі культури, науки, політики.
На засіданні Острозького клубу була порушена дуже важлива тема інформаційної політики України. Висловлювалися різні думки і бачення того, що зараз відбувається в інформаційному просторі України. В ньому відсутнє широке об'єктивне інформаційне поле. А цей простір підпорядкований переважно медіагрупам, власники яких не зацікавлені в поданні об'єктивної інформації та формуванні об'єктивної громадянської думки. Не обдумані вислови регіональних і центральних ЗМІ можуть призвести лише до загострення конфліктів у суспільстві і все більшого розділення на «своїх-чужих». Але як про «промінь у майбутньому» говорилося про створення соціального телебачення, незалежного від будь-яких медіагруп та держави. І що українці, нарешті, побачать і почують не політиків, які розділяють Україну на свою і чужу, а єдину Соборну Україну.
