Кава у Львові — це ритуал. Як відомо, традиція споживання ароматного чорного напою в місті Лева має давню історію. У кав’ярнях завжди збиралася інтелігенція, творча молодь, у затишній атмосфері проводили поетичні й музичні вечори. За кілька століть кавовий ритуал міцно вкоренився у львівську ментальність. Не відходячи від традицій, цими вихідними під час перебування у Львові головний редактор «Дня» Лариса Івшина зустрілася із випускниками Літньої школи журналістики «Дня» з їх власної ініціативи. А оскільки напередодні на Форумі видавців «День» представив свою книжкову новинку, спілкування розпочалося з її обговорення:
Лариса Івшина: — Наша серія «Бронебійна публіцистика» виникла з необхідності повернути в інтелектуальний обіг інструменти, які «насичують» мозок. Сьогодні суспільство потребує «трансплантації» втраченої історії. Її має бути повернено людям. У цих 15 книжках закладено чимало сучасних думок, які були ніби призупинені в розвитку та на своєму шляху до свідомості українців. Вони законсервувалися в тому часі. А тепер настав момент, коли для молодих душ їх треба оживити.
Христина Бондарєва: — Перше враження — така велика збірка, стільки ще не прочитано... Дібрано авторів, яких неодмінно варто знати. Звичайно, в університеті ми читали і Хвильового, і Липинського, і Франка. Але треба знати їх усіх!
Л.І.: — А я зрозуміла, що маю прочитати цих авторів ще 15 разів! Тому що колись знала Куліша як історика, читала його романи. А коли недавно перечитала його публіцистику, вона мені відкрилася зовсім із іншого боку. На те, що я раніше могла не сприйняти, не почути чи не побачити, нині дивлюся так, наче воно стало для мене ясним, як день. Є такі книжки, які треба читати впродовж життя. Повертатися і звіряти — чи я вже щось зрозуміла, чи ще ні.
Алла Садовник: — Частину творів із збірки я вже встигла прочитати. А тепер купила книжку Стуса. Знаю його як поета, а ось як публіциста — мало.
Л.І.: — Від Стуса я маю особливе враження. 1985 року в мене було якесь уявлення про те, що відбувається довкола нас. Але я не знала, що Стус — величезної ваги український поет — перебуває в таборі. Не від нормального життя це все було. Частина людей знала, співпереживала, була з ним. А більшість, яка могла б співпереживати, було відірвано від цього життя і правди. Тому сьогодні не можна дорікати одне одному, що хтось чогось не знав, а треба наближати ці світи.
Юліана Лавриш: — А яке у вас склалося враження від цьогорічного Форуму видавців? Чи можете щось виокремити?
Л.І.: — Ярмарок — колосальний. Книжок дуже багато! І від того стає не менш актуальною потреба в лоції, яка б могла орієнтувати людей на першочергове читання. Людина за своє коротке життя не може прочитати все, вона повинна вибрати найважливіше для себе. Сьогоднішній світ складніший за той, який був раніше. Колись у кожного в хаті були дві книжки — «Кобзар» і Біблія. І так формувалися покоління українців. Кожна хата була книжковим форумом. Кожна хата була храмом. І, не маючи соціальних мереж, люди знаходили спільну мову, бо були зорієнтовані на єдиній духовній силі.
Дуже цікаво, що мер Львова Андрій Садовий поділяє думку, що місто може експортувати свій спосіб життя. І величезне значення має те, що відбувалися дні Львова в Маріуполі та інших містах, — про це треба розповідати. Як люди в Маріуполі сприйняли ці дні? Необхідно показати, що в нас спільне і важливе, — а це і кухня, і традиції, і музика. У Львові заклади харчування — це не просто місця споживання їжі. Схід України ще не може цього практикувати. Адже там майже все було випалено до глибокого кореня. Тому треба поділитися, спроектувати, створити.
Марія Томак: — Учора в Прес-клубі ви говорили про львівську журналістику, зокрема про її недоліки. Хоча, здавалося б, Львів — це якраз те місто, де збереглося багато «живого»...
Л.І.: — Я казала передусім про те, що перші спроби моніторити львівську журналістику мені здаються дуже правильними і потрібними. Адже треба навчитися відверто говорити про справи в журналістиці, аргументовано, на основі вдумливих спостережень. Тих, які не передбачають особистих образ чи внутрішнього інтриганства. Але це виникає лише за умови, якщо люди наростили в собі потрібний внутрішній потенціал. Цього немає. Інтелектуально львівська журналістика ще недостатньо сильна. Хоча й має політичну гостроту. А недоліки — від стилю «батярства» в журналістиці. Львівська журналістика ще не звільнилася від минулого.
Олеся Яремчук: — Ви маєте рацію. Мені здається, у Львові просто немає маленького «Дня». Ця ніша незайнята. У нас є чимало суспільно-політичних видань, які пишуть на різні теми. Але ніша формату «Дня» незаповнена.
Л.І.: — Це все завдання нашого й вашого поколінь. Усі «концентричні кола» треба підживлювати. Підтримувати на персональному рівні. У кого є потреба думати й діяти інакше — нехай це робить. Ми бачимо образ країни, для якої треба зробити дуже багато. Кажуть, у нас погані політики. А якщо запитати себе: де ваше місце в цій країні? Хто ви для держави, коли так про неї жартуєте? Тенденція все висміювати — класна річ, але недостатня.
Софія Кочмар: — Для багатьох так легше жити.
Л.І.: — Звичайно, але комусь треба жити інакше! Найбільша з наших проблем — це лицемірство, українська вкорінена рабська риса. Її треба позбуватися. Вільна людина завжди чесна й відверта. Образ не буде тоді, коли будуть спільні інтереси, справи. Чи хтось може сказати список десятьох книжок, які прочитали всі журналісти? А з чогось же треба починати формувати ті спільні уявлення.
О.Я.: — Після університету журналіст виходить ще не сформованою особистістю. Найкраще, що може зарадити, — це практика. А коли її нема, журналіст вступає в життя, приходить у редакцію — і пише те, що йому там скажуть. А думати не вчать.
Л.І.: — Так, але буде достатньо, якщо сформується «проривна група». Минуло багато десятиліть, але всі пам’ятають 20 імен шістдесятників, які зробили «велику погоду». У Літній школі «Дня» було чимало студентів за ці роки, близько чотирьохсот. Деякі з них щось роблять помалу, а інші — дуже яскраві. Це їхній особистий вибір. Ми намагаємося сіяти шанси, а скільки з цього проросте?
Х.Б.: — До речі, учора для студентів магістерської програми з журналістики Українського Католицького Університету Адам Міхнік прочитав інавгураційну лекцію, у якій він провів паралель між Герценом і Гавелом та розповів про своє бачення їхньої ролі у становленні інтелектуальної думки Росії й Чехії. І так наголосив на важливості спадку цих інтелектуалів для журналістів...
Л.І.: — Ми проводили акцію «Самоосвіта online» до 200-річчя Герцена. Хотіли зрозуміти, у якому стані сьогодні Росія. А виходячи з цього — у якому стані ми. Ми маємо несформовану журналістику, несформовану політичну культуру. Нам потрібен механізм відтворення, який не можна запозичити, треба активізувати те, що є в нашому корінні. Наприклад, взяти наш «заряд 15-ти» — переосмислити і створити своє на цій базі. Гавел не взявся нізвідки — до нього була політична культура, були політичні попередники й народ, готовий чути. Згадаймо, як Чехія відреагувала на празьку весну... Ось у чому треба розібратися, щоб зрозуміти, чому в них був Гавел. Не можна прирівнювати те, що відбулося у ХХ столітті з Україною та іншими країнами, які були в цьому «таборі».
Ніна Поліщук: — Хто з українців і які книжки можуть ґрунтовно пояснити російське питання в контексті України?
Л.І.: — Розуміння самої Росії — болюча проблема. Із українського боку є немало таких текстів. Я часто звертаю увагу на Євгена Грицяка. Він говорить про те, якої сили має набрати народ, щоб його не можна було похитнути. Кажуть, от прийде хтось, хто зробить люстрацію. А за яким принципом вона має відбутися? Я вважаю, за позитивним. Відсепарувати тих, хто працює, хто робить добро, і йти за ними. Тепер абсолютно очевидно, хто за що виступає. І це привід не для люстрації, а для консолідації й захисту національних інтересів.
О.Я.: — Нещодавно я їздила до сестри, яка проживає недалеко від Львова. Вона розповіла, що з наступного року у шкільній програмі буде історія ленінізму й марксизму (щоправда, не як шкільний предмет). І про це сьогодні чомусь ніхто не говорить! Здається, ми ще не вибили радянщину із голови старших людей, а молоде покоління уже заражається ним.
Л.І.: — Міністерство освіти стало тим, хто репродукує ці історії. Але чи прагне опозиція вплинути на ситуацію? Що вона для цього робить? Ці запитання мають лунати від журналістів. Чи розуміють політики свою історичну відповідальність? Політикам треба ставити смислоутворюючі запитання, яких вони ніколи не чули.
