«Вчися, дитино, і вступиш до Острозької академії», — пригадує студентка-першокурсниця шкільні роки та вчительські настанови. Вже настала перша в її житті студентська сесія, а вона досі не йме віри в те, що таки вчиться в одному з найстаріших ВНЗ Східної Європи. Тут минулого тижня побував і «День». Вже не вперше. Зустрічі газети «День» зі спудеями Національного університету «Острозька академія» (ОА) та презентація там нових книжкових проектів уже стали традицією. Останній в цьому році марафон газети «День» в Острозькій академії стартував минулого четверга та ознаменувався відкриттям в університеті фотовиставики «Фото-«День»-2005», яка діятиме в одній із лекційних аудиторій ОА протягом двох тижнів, а потім експонуватиметься в Рівненському будинку вчених. Нині фотовиставка, як розказують студенти, — у розпалі. Студентка ОА Ольга Решетилова повідомила «Дню», що з «перших днів відкриття фотовиставку відвідало близько тисячі студентів, викладачів та гостей університету, яких останнім часом значно побільшало, оскільки звістка про приїзд фотогалереї до академії облетіла весь Острог. Багато хто з відвідувачів приходить по декілька разів, приводить своїх друзів, знайомих». Академія голосує за найкращi фото. Ті фотороботи з виставки, які наберуть найбільшу кількість голосів, залишаться в Острозькій академії. Ректор академії Ігор Пасічник назвав чергову зустріч прикметною, бо вже четверта і п’ята книжки з серії «Бібліотека газети «День» («Апокрифи Клари Гудзик» та «День» і вічність Джеймса Мейса») презентуються в стінах його ВНЗ.
Судячи зі спілкування спудеїв ОА з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною, дві нові книжки з серії «Бібліотека газети «День» були прочитані острожанами дуже ретельно й ще задовго до зустрічі. Всі запитання були влучними, аргументованими, іноді навіть з цитуванням уривків з книжок. Сам Ігор Пасічник зізнався своїм студентам, що з особливою цікавістю прочитав книжку про Джеймса Мейса. Робота в «Дні» стала для професора Мейса, очевидно, найбільш плідною: тут він знайшов справжніх друзів, які дали йому можливість виразити себе». «Про книжку, присвячену Джеймсові Мейсу, я можу сказати лише те, що в ній мертві — живуть», — сказав Ігор Пасічник.
Вперше до діалогу зі студентами та викладачами ОА із «Днем» приєднались також вчителі історії середніх загальноосвітніх шкіл району. «День» вдячний ректорові ОА Ігорю Пасічнику та викладачам за те, що коло друзів газети поповнюється новими острожанами. Усі вчителі отримали в подарунок для своїх шкільних бібліотек п’ять книжок із серії «Бібліотека газети «День» — «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса» та «Апокрифи Клари Гудзик». Із хвилюванням були прийняті ці подарунки. «Ми не пригадуємо, коли останнього разу наші фонди поповнювались новою літературою на історичну тематику, окрім підручників», — зізнається «Дню» викладач історії Острозької гімназії Тетяна Валевська. Книжки «Дня» написані популярно, а тому призначені для широкого кола читачів. Особливо книжки «Дня» стають у пригоді студентам. У ході аматорського соціологічного дослідження серед спудеїв ОА з’ясувалось, що для більшості з них п’ять книжок «Дня» — це екскурс у п’ять найважливіших віх української історії. За результатами конкурсу на найліпше студентське запитання Ларисі Івшиній перемогли чотири кращі серед близько двадцяти запитань. Кожному — по книжці «Дня». На завершення зустрічі від імені Острозької академії її ректор під загальні оплески чотирьохсот присутніх у залі острожан подарував Ларисі Івшиній найцінніше — вперше видану українською мовою Острозьку Біблію. Її прототип — Острозька Біблія, видана у 1581 році друкарем Іваном Федоровичем (Федоровим). Тоді в Острозі при виданні Біблії використовувалася церковнослов’янська мова. Її наклад для того часу був досить великий (орієнтовно 1500 примірників). До нашого часу дійшло майже 300 екземплярів, які зберігаються не лише в бібліотеках України, а й у Росії, Білорусі, Польщі, Литві та Великій Британії. Відтепер легендарна Острозька Біблія українською мовою зберігається в Києві в редактора газети «День» як пам’ять про незабутню зустріч і міцну дружбу з не менш легендарною і незабутньою Острозькою академією.
Пропонуємо вам невелику частину запитань та кілька вражень від акції «Дня» в Острозі.
Максим КАРПОВЕЦЬ, другий курс факультету культурології:
— Що саме ви та Клара Гудзик мали на увазі під словом «апокрифи»? Який сенс у цьому слові?
— Мені здалось, що від слова «апокрифи» (що означає «неканонічність») віє вільнодумством. Але в принципі — це просто особливий погляд. А в чомусь виклик темноті, яка міститься в цивілізаційних кутках нашої «хати». Таких «кутків» у нас досі багато. Взагалі, книжка «Апокрифи Клари Гудзик» — це ліки від завданих травм українській історії, книжка про духовність, про високу культуру, освіту. І написана зіркою української журналістики. Адже нинішнє ТБ дуже псує уявлення про те, хто сьогодні є зірками в Україні. Я вважаю, що зірки — це те, що найкраще, найвище. Я завжди кажу, що наймолодший журналіст в «Дні» — Клара Пилипівна Гудзик, яка почала займатися журналістикою пiсля 60 років.
Людмила МАСИК, студентка третього курсу гуманітарного факультету:
— Ларисо Олексіївно, відомо, що нещодавно Джеймса Мейса було посмертно нагороджено орденом Ярослава Мудрого (II ступеня). Як ви вважаєте, чи є ваша особиста заслуга та заслуга газети «День» в тому, що цю видатну постать нарешті визнали на загальнодержавному рівні?
— Джеймс Мейс був людиною, яка постала своїм громадянським голосом настільки сильно, що визначала і, я впевнена, визначатиме на майбутні роки настрій в дискусії не тільки про Голодомор-геноцид. Він дуже багато писав на суспільні теми. «Повість про двох журналістів» Джеймса Мейса, я вважаю і часто говорю про це, взагалі повинна бути спецкурсом у всіх ВНЗ, де викладають журналістику. Особлива заслуга Джеймса Мейса в тому, що у несприятливий час, коли в Америці особливо ніхто не хотів надавати проблемі українського Голодомору великого значення, він зробив доповідь у Конгресі США — не формальну, а глибоко занурившись у проблему, зібравши свідчення жертв голоду. Ця доповідь досі в Україні не була видана. Дж. Мейс справді був надзвичайним патріотом України. Такий патріотизм зумовлений його великим серцем і не залежить від походження чи національності. Це, гадаю, є особливою рисою великих людей. Приїхавши сюди в 90-х роках уже минулого століття, він назвав країну постгеноцидною. Разом з тим, все, що можна було робити в газеті для поширення в Україні проблеми Голодомору, ми робили, сфокусувавши увагу найбільш совісних та розумних людей не лише в Україні. Коли Джеймс помер, прозвучала фраза про те, що він повинен стати Героєм України. На мою думку, це не потребує жодних клопотань ні до Президента особисто, ні до влади загалом. Для мене і для газети «День» Джеймс Мейс є Героєм України. Але я не впевнена, що з багатьма іншими Героями України він захотів би зараз сидіти на одній лаві. Він міг би мати багато інших регалій. Вважаю, що через роки вони надходитимуть до нього у вигляді щонайменше книжок про нього та з його працями. А, власне, книжкою «День і вічність Джеймса Мейса» «День» прагнув показати, що українці вміють бути вдячними.
Ігор ШМИНДРУК, студент другого курсу факультету політико-інформаційного менеджменту:
— Коли та за яких умов, за вашим прогнозом, Росія визнає факт українського Голодомору або принаймні перестане заважати цьому процесу?
— Це справді складне запитання. І для того, щоб зрозуміти всю його складність, треба вивчити всі історичні аспекти проблеми. Українцям уже час зробити певні висновки. Якщо в Україні не буде сильної конкурентоздатної влади, ніхто не буде нашим адвокатом щодо визнання українського Голодомору геноцидом. Якщо це визнання буде суперечити інтересам відносин між великими державами, то воно не відбудеться. Але наполегливість українців, знання ними ситуації й розуміння того, для чого нам потрібне це визнання, повинно бути всезагальним. Нещодавно, розмовляючи з однією американською журналісткою, я почула від неї запитання: «Для чого вам визнання Голодомору геноцидом?» Я гадаю, що правда заради правди — річ самоцінна. Але тут є ще одне: чи в змозі наша нація впоратися з внутрішньою роботою з консолідації українців на основі історичних знань, в умовах, коли наша книжка «День і вічність Джеймса Мейса» стала єдиною (за всі роки роботи Джеймса) спробою адаптувати до сучасних світових реалій цю тему? Свого часу, ще на початку 90-х, піднімалося питання про визнання Голодомору 30-х років геноцидом українського народу. Всі розуміли, що нам потрібний великий гуманітарний проект від ООН, ряду європейських інституцій, перш за все, — з просвітницькою метою. Нації справді потрібна терапія та гомеопатія для лікування історичної пам’яті.
Ірина МАРЧУК, студентка:
— У своїй автобіографії Джеймс Мейс говорить, що всі народи є специфічні, своєрідні й кожен може однаково зробити внесок у світову скарбницю розвитку. В іншій своїй статті «Свобода наклепу, або наклеп свободи» він пише: «В Україні повинна перш за все виникнути свобода слова. Саме без таких свобод Америка ніколи б не стала такою, якою вона є». Тобто тут він намагається показати, що Америка все-таки є кращим народом і Україна повинна повторювати шлях Америки?
— Запитання про те, чи треба країні йти своїм шляхом, є парадоксальним. Звичайно, кожна країна повинна робити свій вибір, йдучи своїми унікальними шляхами. Але є певні рамки. Україна як давня цивілізація з тисячолітньою історією сформувалася певною мірою у культурних традиціях Європи. В дечому ми не можемо стати країною, схожою на Америку. Але той інструментарій, який використали американці для досягнення матеріального успіху, був раціональним. Наші найближчі сусіди (поляки) багато в чому наслідували Америку, зберігши при цьому свої особливості. Ідентичність є однією з найважливіших складових успіху для тих, хто хоче стати на шлях модернізації. Якщо ми прагнемо до європейських стандартів, ми, по-перше, повинні згадати про свої європейські корені, призабуті нами. І, усвідомлюючи свою культурну приналежність до Європи, не забувати розвивати далі українське суспільство, беручи приклад з тих, у кого це раніше за нас краще вийшло. Пригадуючи Джеймса Мейса, я можу сказати, що він був патріотом своєї великої Батьківщини, не будучи при цьому панамериканістом, повсякчас критикуючи президента Дж.Буша. Він робив це як громадянин, вболіваючи за Америку. Але в Америці, досліджуючи проблему українського Голодомору-геноциду, він був незатребуваний. Тоді Україну знали дуже мало, діяли тільки сильні інституції совєтологiв. Сама ж Україна i досi дуже мало працює над тим, щоб формувати у світі свою присутність через культурні та наукові центри.
Оксана ПРАСЮК, студентка третього курсу:
— У книжці «Апокрифи Клари Гудзик» міститься її інтерв’ю з видатними діячами українського минулого. Хотілося б знати, з ким із видатних діячів української історії хотіли б поспілкуватись ви?
— Багато є таких людей. Наведу вам два приклади. Не так давно я відвідала музей-садибу Дмитра Яворницького в Дніпропетровську і була зачарована атмосферою, яка там панує. Музей-садиба — це завжди більше, ніж власне музей. Крім того, що Дмитро Яворницький був видатним істориком, він ще й був цікавою особистістю — вишуканого стилю і смаку. Коли я чую наші традиційні репліки про українські шаровари, я пригадую світлину Дмитра Яворницького, який одягнув дуже класні чорні шаровари, сфотографувався і поставив на робочий секретер це фото. Виглядає він у них розкішно, мов от кутюр. І я дуже шкодую, що в останні роки його життя вийшло мало його праць. Чого лише варте те, що він свого часу вирушив на Соловки спеціально для того, щоб усвідомити умови перебування там Петра Калнишевського?.. І я мрію про те, щоб «реінкарнація» таких людей, як він, відбулася. Такі люди повинні бути серед нас, показуючи своєю силою та красою, якими ми, українці, маємо бути. Щось подібне я відчула, відвідуючи музей- садибу Івана Котляревського в Полтаві. Побувавши там, розумієш, що таке справжній український аристократ.
Дарія ЗІНЧУК, студентка третього курсу правничого факультету:
— Нещодавно ми відсвяткували так званий День свободи — річницю помаранчевої революції. Вважаю, що власне поняття «революція» — поняття сакральне. А революція, вона тоді революція, коли відбувається всередині самої особистості. Чи відбулась революція всередині самої Лариси Івшиної? І, з огляду на це, чи не віддасть «День» данину моді, видавши чергову книжку про помаранчеву революцію?
— Революція для мене є внутрішньою готовністю сприймати зміни. Я дивлюсь на помаранчеві події в ширшому контексті. Між суспільством та владою свого часу було укладено свого роду «негативний договір», за яким влада робила те, що вона хотіла. Цей «негативний договір» був пролонгований у 1999-му році за згодою номенклатурного прошарку населення. І за великого протесту меншості та їхніх спроб змінити стан речей. Тоді й була сформована негативна криміналізована культура, що стало продовженням «негативного договору». Безпомічний фінал правління Кучми, що увінчався спробою передати владу людині, на думку суспільства, надзвичайно одіозній, привела до протестних настроїв. Під час третього туру минулих президентських виборів я була щасливою бачити те величезне суспільне піднесення на Майдані. Звичайно, великий магнетизм волі людей зачарував багатьох. Але, на жаль, цього стало замало для реальних змін у країні. Коли ми говоримо про книжки, які були після цього написані, про відзняті фільми, видані фотоальбоми, то в більшості з них присутній, я б сказала, недоречний пафос i кон’юктура. Адже нова влада успадкувала від старої багато негативних рис. Нація не може й не повинна розвиватися від бунту до бунту. Треба навчитись розрізняти ватажків селянських повстань і державних діячів. Наразі Україну чекає складне випробування на парламентських виборах. Перевірятимуться принципи: чи справді зараз є що відстоювати та захищати.
Михайло ЯКУБОВИЧ, студент третього курсу:
— Ознайомившись, зокрема, з напрацюванням Клари Гудзик, я відчув, що вона має певні симпатії до однієї конфесії й антипатії до інших. Звичайно, це природно. Як ви вважаєте, чи може людина, зокрема журналіст, у таких делікатних питаннях, як релігія, зберегти незаангажованість, вільне мислення, маючи свої суб’єктивні конфесійні уподобання?
— Талановита людина навіть у своєму суб’єктивізмі залишається яскравою. Клара Пилипівна, безсумнівно, талановита, тому має право на висловлення своєї суб’єктивної думки з приводу впливу тої чи іншої церковної інституції на організм України. Загалом в нашому суспільстві є багато речей, про які говорити нелегко, але потрібно. Ми знаємо про тяжку долю української греко-католицької церкви, про те, скільки священників пішли разом зі своїми мирянами в Сибір, і про те, що це й надалі залишається тяжкою раною для багатьох. Про ці речі неминуче слід говорити, піднімаючи рівень розмови до певної планки.
ВРАЖЕННЯ
Ігор ПАСІЧНИК, ректор Острозької академії:
— Кожна зустріч із газетою «День» і Ларисою Івшиною — свято в стінах Острозької академії. І кожне таке свято є неповторним. Цього разу запитання Ларисі Івшиній були трохи іншими, якіснішого характеру, більш філософські. Я гордий своїми студентами. Щоразу «День» у Острозі стає ніби барометром, який показує рівень росту наших спудеїв. Судячи з запитань видно, що всі книжки газети «День» вони прочитали, перейнялися ними. Цього разу взагалі відбувся своєрідний марафон. Лариса Олексіївна, попри велику кількість запитань, не повторилася у жодній з відповідей. Такі зустрічі набагато ефективніші за місяць лекційних пар. Вразило також те, що книжки із серії «Бібліотека газети «День» — змушують подумати про самого себе як про українця. Особливо, книжка про Джеймса Мейса. Шкода, що ми звикли оцінювати людину тільки після її смерті. Дуже жаль, що при житті він не почув того, що мав би почути в нашій актовій залі. Загалом же нестандартні підходи газети «День» мене вражають. Я захоплений її колективом — дружнім, творчим, працьовитим.
Петро КРАЛЮК, професор:
— Неодноразово мої студенти-історики, що нині живуть за кордоном, доводили мені, що «День» для них майже єдине джерело достовірної інформації. Вони неодноразово доводили своїм закордонним професорам досі незнані для них факти української історії. Загалом наш український інформаційний простір досить насичений або навіть перенасичений. Але, на жаль, у нас мало таких видань, як газета «День». Скільки тільки зусиль доклав «День» до пошуку правди в проблемі українського Голодомору. Я завжди кажу своїм студентам, що Голодомор нарешті визнають лише тоді, коли ми самі про нього заговоримо на весь світ і на увесь голос. Хотілося б, аби зусилля газети «День» в її історичних проектах були підтримані на належному рівні як в середині країни, так і поза нею. А Острозька академія сподівається, що наступний проект газети «День» буде здійснюватися разом із нею.
Володимир ДЕГЛІС, студент першого курсу факультету політико- інформаційного менеджменту:
— Хтось скаже, що немає такої події, про яку не можна було б розповісти чи написати красиво: трішки авторської майстерності — і бідна Попелюшка вмить перетворюється на королеву. Та поряд із тим добре відомо, що навіть найдосконаліше правило має винятки. Фотовиставка газети «День» та зустріч «академічного Острога» з головним редактором Ларисою Івшиною в стінах одухотворючої, насиченої «особливою аурою» (зі слів пані Лариси) Острозької академії стала для мене саме такою винятковою подією, коли «розмальовувати» нема чого — не тому, що не відбулось нічого особливого, а навпаки. Подія була настільки грандіозною, що будь-яке «авторське слово» виглядало б скупо та бідно в порівнянні з тією реальністю, що подарувала нам «Лариса-волинянка» (так назвав головного редактора «Дня» ректор ОА Ігор Пасічник. — Ред. ). Залишається лише можливість похизуватись тим, що став частинкою тієї енергії, що кожної миті народжувала справжню любов, щирість, справжню Україну! Приємно шокувала, власне, і фотовиставка, де різноманітні прояви українського життя — від найвищих ешелонів влади до скромного українського села, розділяли хіба що рамки картин талановитих майстрів фотографії. Відчувались тут і нещодавні політичні зміни, і щирість української душі, і єдність духу нашої нації, і різнобарвність українського побуту. А серед помаранчевих та синьо-білих знамен незмінним і вічним залишалась хіба що самотня постать української бабусі на фото «На Паску», що берегла вогонь святості в овіяному хурделицями селянському кошику та сповнені надією «Очі Майдану». Напевно, 8 грудня залишиться надовго в нашій пам’яті — просто як день, коли ти бачив те, чим можеш гордитись і чого прагнеш — справжню, освічену, щиру і люблячу тебе Україну.
Ольга РЕШЕТИЛОВА, студентка четвертого курсу факультету політико-інформаційного менеджменту:
— Кожен приїзд Лариси Івшиної до Острозької академії — це ще один привід переосмислити, здавалося б, давно відомі факти. Це стильний історико- культурний марафон. Презентація кожної книжки бібліотеки «Дня» — це можливість зрозуміти, що переосмислюєш не ти один, що є люди, для яких і історія, і сучасність, і майбутнє України мають однаково неоціненну вагу. За останні місяці дуже багато було сказано про найстрашніші події української історії — Голодомор 1932—1933 років. Проте говорили або занадто обережно, або занадто сміливо. Через понад сімдесят років нам, українцям, важко оговтатись, почати адекватно реагувати на речі, які завдали стільки болю нашому генофонду. Книжка «День і вічність Джеймса Мейса» наблизила нас до розуміння того, наскільки багато ми втратили й наскільки важливо не забути і відновити втрачене. Хоч ми говоримо про те, що нам потрібна своя національна історія, написана українцями і про українців, виявляється, іноді нам все- таки потрібен погляд з боку. Таким, очевидно, є погляд Джеймса Мейса — в міру заангажований, в міру американський та в міру український, проте такий, який ні в чому не принизив пересічного українця. Приємно, коли зустрічі не обмежуються однією тематикою, адже студентів Острозької академії важко втримати в межах одного питання. У них своя особлива «не столична», але й далеко не провінційна точка зору. Можливо, саме тому ми завжди знаходимо порозуміння з «Днем» і, можливо, тому Національний університет «Острозька академія» став наступним після Києва містом презентації фотовиставки газети «День», яка, до речі, за такий короткий термін вже встигла підкорити серця острозьких студентів. Хотілося б, щоб ми продовжували переосмислювати разом і надалі, рано чи пізно дійшовши справжнього розуміння української історії, тим самим визначаючи українське майбутнє...
Максим КАРПОВЕЦЬ, студент другого курсу гуманітарного факультету:
— Приїзд гостей до академії — завжди визначна подія, а тим більше таких, як Лариса Івшина. Це не тільки неймовірна людина з чудовою командою, а й невичерпний генератор ідей. Щодня, коли читаю «День», виникає почуття: «я зможу все зробити», з’являється несамовитий ентузіазм й азарт, хочеться виконати якомога більше роботи. Діалогом студентів із Ларисою Івшиною не завершилась зустріч. Чекала фотовиставка, чи то всі на неї з нетерпінням чекали. Зрештою, не дарма. Власне я не знайшов жодної роботи, яка б не сподобалася. Кожна фотокартина була настільки емоційно-навантажена, що наче занурювала в зафіксований світ, примушувала жити в ньому, дихати, відчувати, страждати, радіти, плакати, кричати, протестувати, бунтувати, мислити, просто існувати. Не думав, що фотомистецтво зможе мене так захопити. Не думав, що в Україні є такі люди, з таким баченням світу.
Олена КАМІНСЬКА, студентка третього курсу факультету політико-інформаційного менеджменту:
— Кажуть, щоб навчитися гарно говорити, насамперед треба стати людиною, якій є що сказати. Саме такою людиною є головний редактор газети «День» пані Івшина. Для того, щоб здивуватися, досить хвилини; для того, щоб здивувати, потрібні довгі роки. Але моєму дивуванню і захопленню зустріччю немає меж. Я справді захоплююся роботою, яку виконує вся команда газети «День» і переконана, що така відданість своїй справі заслуговує на найвищу оцінку. Газета, і особливо книжки, є величезним подарунком для нас і для майбутнього покоління. Адже такі книжки потрібні, щоб нагадати людині, ким вона була, хто вона є, і що вона може зробити, щоб уникнути помилок минулого для створення достойного майбутнього. Окремо хочу згадати про фотовиставку газети «День». Можливість побачити частинки світу, веселого і сумного, крізь «об’єктив чужого ока» — це те, що вражає глибоко й надовго. Фотографії, які розповідали так багато про знайоме, щоденне, шокуюче, дотепне, грайливе, жалісне, іронічне і просто таке, яким є життя, принесли величезне задоволення. Емоції — завжди програють, але не тоді, коли споглядаєш щось подібне.
Олена ШЕРШНЬОВА, студентка магістеріуму із спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність»:
— Цього разу я дійсно пожалкувала, що не буда присутня на попередніх зустрічах із Ларисою Олексіївною. Без перебільшення, мене вразила її відкритість до спілкування і незаангажованість думок. А що найголовніше, вона сприймається як постать, що веде діалог із душею кожного з присутніх у залі. Привід для зустрічі — нове поповнення «Бібліотеки газети «День» — це незаперечне свято духовного прозріння. Ми не бачимо того, що перед нами, і досить часто звинувачуємо інших у втручанні в наші справи, хоча самі їх не вирішуємо. Ентоні Сміт у книзі «Національна ідентичність» писав, що історія, регалії керівництва, усна традиція, одяг, спогади старших поколінь — це все непохитні атрибути нації. У Михайла Сухомлинського є влучний вислів: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Суспільна пасивність вражає своїм охопленням: всі верстви населення інфіковані. Нікому нічого не потрібно. А це справді катастрофа! Нація не хоче і не прагне знати про своїх батьків, дідів, прадідів, аргументуючи це тим, що зараз нова епоха. Мимоволі згадується російська приказка: «Кто старое помянет, тому глаз долой». Ця зневіра в себе, в своє коріння — до чого вона призведе? Ще років 50, і все?! Думки і намагання інших ми завжди сприймаємо гостро й досить болюче. Це, напевно, закладено в нас на ментальному рівні. Коли американець розповідає нам нашу історію, опираючись на факти та свідчення учасників. Перша ж думка, що виникає у пересічного громадянина: «Та ні! Такого не було! Це фальсифікація!» Ой, як же полюбили українці це слово. Воно вийшло й пішло далеко за межі політичної сфери. Все, що нам тепер не підходить (не збігається з власними думками та установками), є якщо не єрессю, то фальсифікацією в чистому вигляді. Але, може, не все так і погано? Є ще люди небайдужі до свого коріння, до своєї суті... Всі ці думки, досить похмурі та сірі, були частково приглушені рясною інтерпретацією дійсності — фотовиставкою. Буденність людей відображена в їхніх очах. Тут і подив, і смуток, і туга, і відчай, і щастя, і жаль, і грайливість, і розбиті мрії. Але найбільше позитиву приносить тлумачення українців як нації-хліборобів, нащадків трипільців, продовжувачів гетьманської слави...
Олександр КОРНІЙЧУК, депутат районної ради, магістрант ОА:
— До рідної академії часто приїздять гості. Але «День» тут чекають, за моїми власними спостереженнями, не як гостя, а як друга. Газета збирає навколо себе масу острозьких прихильників. Я гадаю, що так відбувається тому, що ритм і погляди «Дня» на світ і на себе є співзвучними з острозькими. Здавна у нас були великі патріоти, естети, високоосвічені люди — і це підтверджують усім відомі постаті-легенди Острога, більшість із яких іще понад п’ять століть тому створювала тут Острозьку академію. Нині до нашого академічного процесу долучився і «День». Це велика честь.
Сергій ГОНГАЛО, викладач кафедри правосуддя та кримінально-правових дисциплін ОА:
— У нас в академії наразі створюється повноцінний фотогурток. Я зі своїми студентами вивчаю основи фотомистецтва, але як наочні посібники ми використовуємо усілякі виставки. Втім, їх дуже мало, вони лічені, тим паче в Острозі. Фотовиставка «Дня» відіграє дуже велику роль в нашому навчальному процесі. Добре, що виставка «приїхала» до нас не на один день, відтак, студенти мають час помилуватися нею, вивчити творчість інших майстрів. Фото з цієї виставки дозволяють нетрадиційно подивитися на життя: посміятись над серйозним, замислитись над веселим. Фотографи бачать все по-своєму. І цьому я прагну навчити своїх студентів. Фотовиставка «Дня» в Острозі показала, що нашим місцевим фотографам є до чого тягнутись. Відтепер у нас буде зразок. Кращий зразок. Наразі відбувається голосування за кращу роботу фотовиставки. Думаю, що розрив в першій десятці найкращих буде невеликий.
