Минулого тижня в Інституті підвищення кваліфікації керівних кадрів, на прохання його директора Івана Розпутенка, відбулася тематична зустріч головного редактора «Дня» Лариси Івшиної зі слухачами інституту (переважно — архівістами). Її тема — «Роль друкованих засобів масової інформації в становленні громадянських інститутів національної пам’яті» — дозволила ще раз зосередитися на досвіді «Дня» у сфері промоції історичних знань. Уже на перших хвилинах зустрічі слухачів помітно побільшало за рахунок «десанту» із студентів Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка (який знаходиться в одному приміщенні з Інститутом підвищення кваліфікації керівних кадрів, зі студентами якого Лариса Івшина вже не раз зустрічалася), — таким чином, була можливість порівняти запити на історичні проекти «Дня» різновікових аудиторій. Значна частина зустрічі вже традиційно відбувалася в режимі «запитання-відповідь». Деякі її фрагменти ми пропонуємо до вашої уваги.
Лариса ІВШИНА:
— Вибір ЗМІ сьогодні — доволі серйозний, але, незважаючи на широку номенклатуру, як на мене, таких газет, як наша, — небагато. У той же час країна потребує переосмислення багатьох речей, адже з розпадом Радянського Союзу багато людей і досі залишається в пострадянській системі координат. Ніщо в них не змінилося, крім емоцій, які дуже часто штовхають їх лише до того, що було не так погано у відносно ліберальний період Радянського Союзу. І роботу, пов’язану з подоланням цього стану, ЗМІ, на мій погляд, ведуть на доволі кустарному рівні.
Останнім часом ця робота пожвавилася, але вона насправді не має відношення до того, що так часто говорять про свободу слова. Свобода слова — це далеко не все з того, про що варто говорити у зв’язку зі ЗМІ.
Ті зміни, які відбуваються сьогодні в нашій країні, потребують дуже серйозного аналізу, публічних дискусій. І мені здається, що таких дискусій належної глибини, незважаючи на велику кількість промов на ТБ та радіо, в нас ще недостатньо. Й інколи для того, щоб зрозуміти все, що відбулося в нашій країні, можливо, варто звертатися до тих подій, які багатьом людям здаються віддаленими, але, на мій погляд, дуже серйозно вплинули на життя цілого покоління (як, скажімо, XX з’їзд КПРС).
Ви пам’ятаєте принципи викладання історії в радянський час — дуже часто все зводилося до того, що цього року було те, тоді була така-то битва, а тоді той помер, а той народився. Чесно кажучи, після такого засвоєння історії, вважаю, ніякого ґрунтовного гуманітарного залишку в людини не буде.
Зокрема, тому виникла ідея мати в газеті сторінку «Україна Incognita» й історичні книжкові проекти, завдяки яким можна було б розповідати читачеві, хто такі українці, як формувалася наша ідентичність, що з нами було минулого століття, позаминулого.
Історія, на мій погляд, зараз для нас не менш важлива ніж політика, а, може, набагато більш важлива. І ось у мене із собою є стос питань, які мені надійшли від відвідувачів відомого російського сайту www.inosmi.ru, якій запропонував мені провести конференцію зі своїми читачами (повну версію відповідей на них можна знайти на сайті «Дня» — www.day.kiev.ua). Я витратила багато часу, щоб на них відповісти. Хоча я вважаю, що треба було б формувати збірну України, щоб відповісти на всі ці питання, які ставлять росіяни. От, наприклад, перше питання. Надіслав його Сергій, який пише: «Добрый день! Я украинец по п. 5 (родился в Донецке), но по ментальности русский человек. В 1997 переехал в РФ на ПМЖ. И только здесь понял всю ущербность так называемой незалежности Украины. Украина не может быть независимой по определению, т. к. более сильные и мощные субъекты международного влияния всегда абсорбируют мелкие. Это историческая догма. Не кажется ли вам, что нужно изменить Конституцию Украины и в ней прописать путь дальнейшего вектора развития, тем самым уйти от «двойных стандартов»? В любом из направлений Украина не может быть независимой. То ли с Россией, то ли в ЕС».
Це — перше питання з усіх 242, із них, можливо, максимум 10—20 питань написані з розумінням. І по тональності тут приблизно всі решта такі, які стосуються української історії, мови, сучасних реалій, наших виборів і всього іншого. Ну, найлегше було б сказати щось подібне у відповідь, але я вважаю, що це — перша спроба такого «міжгалактичного» контакту. Можна сказати, що як там у них усе «запущено», а ми тут — у зовсім іншому, майже європейському світі, й нам це не важливо. Але я бачу тут не просто якесь велике навантаження, яке зараз несе російське суспільство. Бо вони страшенно накручені, й навіть ті, хто приїздить із Москви (просто був там у справах чи мав побутові контакти), кажуть, що радикально змінився настрій, і може таке бути, що сформувалася якась точка неповернення на емоційному рівні сприйняття аудиторії.
Але проблема ще в іншому. Розуміючи, що в Росії формується нова реальність, інша ніж в Україні, що Україна за 15 років незалежності зробила, щоб, якщо наш вибір був свідомий, його усвідомити? Якщо в нас цінності європейські — щоб вони були зрозумілими для людей? Якщо наші політики що-небудь розуміють чи знають про історію чи з історії, то які вони висновки з цього роблять?
Ми просто ще не розуміємо, напевно, що можемо не встигнути сформувати, усвідомити жодну ідентичність, і будемо поглинуті новими глобальними процесами. Я відчуваю, що ми зараз живемо в час великого спрощення. І коли мене запитують про те, а що далі, а які проекти ви будете робити, я відповідаю, що для початку добре було б, щоб уже створені проекти були засвоєні, комусь потрібні й з них зроблені належні висновки.
Олена ДУДКО, міжнародна журналістика, Інститут журналістики:
— Яким ви бачите механізм реформи культури в Україні? Наприклад, наша влада хизується тим, що почали знімати фільми. Бачили ми українські фільми. Чотири з них — про помаранчеву революцію, вийшов зараз фільм «Штольня», але йти в кінотеатри й дивитись його, за моїми спостереженнями, не хочуть. Тому було б цікаво дізнатися про вашу думку з приводу механізму реформи культури.
— Бачите, я не можу порадити зараз конкретний механізм реформування культури. Але хочу зазначити, що дуже важливим чинником є стан культурної атмосфери — чи вона сприяє тому, щоб культурні запити росли, чи вона сприяє їхній примітивізації та спрощенню. На жаль, ринок та демократія не завжди тотожні перемозі чогось якісного та високого. Це треба робити механізмами державного впливу. І, певно, Президент правильно робить, коли визначає в цій сфері певні реперні точки — говорить про культуру, про якісь інші речі. Але, на мій погляд, треба відчувати рівень і пропорції. Бо коли справи в економіці чи політиці йдуть не так добре, як хотілося б, замість очікуваного захоплення плодами такого його культурного місіонерства, в народу може сформуватися стійке розчарування. Причому постраждають навіть не політичні уявлення, а ставлення до українськості як такої. Я дуже боюся, щоб необережне поводження з такими речами, коли так багато говорять про українські цінності та український світ, не призвело до того, що потім увесь цей світ буде «винний» за політичний курс чи діяльність політичної команди. Тому треба дуже добре розуміти, скільки чому можна приділяти уваги.
Але першою ознакою того, що в Україні йде оздоровлення, я би сказала, має бути формування відповідного культурного запиту. Наприклад — чи наша публіка, загалом, має уявлення, що книга може стати подією, із приводу якої треба здійснювати певну публічну дію?.. І я скажу, зокрема, що в парламент цього року прийшли інші люди, що загальнонаціональні речі, про які ми говоримо, поки що знаходяться на периферії. Коли вони будуть повернуті в центр і займуть належне місце? На жаль, я не бачу в оглядному часі перспектив...
Щодо рівня, вже тепер очевидно: так, книга — українською, але якісно, кіно — українською, про Україну, але якісно, інакше це не пройде.
Світлана НЕДІЛЯ, Інститут журналістики, радіогрупа:
— Скажіть, будь ласка, чи розраховані ваші книги на закордонного читача? І якщо так, то на які мови їх перекладено?
— Перш за все, вони розраховані на українців, які не знають власної історії. Але щодо зарубіжного читача, звичайно, це теж дуже важливо. І, наприклад, одна з наших книг «Війни і мир, або Українці-поляки: брати/вороги, сусіди...» перекладена польською мовою й отримала дуже хороші відгуки від поляків. Хоча ми не обминали жодних гострих кутів і писали так, як вважали за можливе. Й історичний досвід українсько-польських відносин — це надзвичайно важливий досвід. І дуже важливою є формула «прощаємо й просимо прощення». Українцям теж є за що покаятися й про що подумати, адже ми дуже багато пролили крові — й своєї, й чужої...
Можливо, тому й не було в нас довгий час держави, що ми постійно екстраполюємо свої власні недоліки на оточення й говоримо: це нам зробити поляки заважали, це — росіяни... Так, вони мали свої інтереси, але чому ми їх не можемо досі сформувати? І 15 років незалежності ми ще постійно переконуємо себе, що нам не треба нікуди... Та треба конкурувати на зовнішніх ринках — що військовим, що журналістам, «провітрювати хату». Тому що, наприклад, якщо українці на військових навчаннях — найкращі, то вони приїжджають з іншим відчуттям до себе в країну. Якщо вони перемагають на зовнішніх ринках, купують підприємства, то країна має бути задоволена, що український бізнес щось там купує. А тут продають своє й дуже радіють із того, що продали індусам найкращий свій завод... Я б сказала, що це — великі перекоси в мисленні.
Щодо історії, в цьому всьому треба розбиратися спокійно: де гостро, де емоційно, але головне — цікаво, щиро й відверто (до чого ми теж не дуже схильні). Просто, я би сказала, запаси історичного лицемірства треба якось утилізувати, тому що при облесливому один до одного ставленні, насправді, точно ніколи не ставиться діагноз.
До речі, ще одну нашу книгу, присвячену пам’яті Джеймса Мейса, відомого дослідника Голоду 1932 — 1933 рр., ми, крім української, видали англійською. Ще й самі розіслали іноземним посольствам в Україні для того, щоб вони це прочитали. Адже якщо Україна ставить питання про визнання Голодомору геноцидом, а не ведеться робота з посольствами, то вони не мають належним чином оформлених матеріалів (тим більше — доступною мовою), то зрозуміла річ, нема про що говорити...
Володимир ГРИЩЕНКО, начальник відділу Департаменту воєнної політики та стратегічного планування Міністерства оборони України:
— Яким, на вашу думку, має бути в сучасних умовах механізм патріотичного виховання нового покоління (за допомогою книг, газет, телебачення), щоб його представники не ухилилися в неправильне трактування історичних фактів та матеріалів?
— Згадайте, наприклад, про фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», який, у принципі, мав фурор. І наші страшенно ображалися на те, якими там зображені українці. Але це ще питання, бо поляки зняли своє кіно про своє бачення. Вони ще дуже гуманно повелися, якщо мати на увазі, як вони взагалі могли підійти до трактування багатьох речей із суворого польського підходу... Отже, питання в тому, щоб використати свободу для власного виробництва — власного виробництва тлумачень, версій, поглядів. Це має бути достовірно, безумовно, але в той же час — красиво й естетично. Такого продукту, щоб більше людей хотіли це бачити, чути та втягуватися в його осмислення, не створюється. А це є основний виховний елемент, на мій погляд.
Ігор КОЛЄСНІК, Міністерство оборони:
— Чи не здається вам, що при подачі історичного матеріалу в нашій пресі та в кіно дуже багато робиться акцентів саме на трагічних епізодах історії України й дуже мало висвітлюються успішні долі українських діячів, які могли б бути позитивним прикладом для виховання підростаючого покоління? Так, дійсно, історична об’єктивність — дуже суттєва, але має бути якийсь позитив.
— Безумовно, але й вивчення трагічних епізодів ще не означає, що слід впадати в депресію. Хоча дійсно буває правда, яка паралізує (й до цього теж треба ставитися відповідально). А що стосується позитива, то мені вже якось доводилося відповідати на схоже запитання — стосовно того, що я вважаю нашою позитивною датою. Я сказала, що, звичайно, вважаю дуже важливим те, що десять років тому Україна приєдналася до Ради Європи, тоді фактично був підписаний перший офіційний документ про наші взаємини. Але в ювілейну річницю цієї події для жодного телеканала це не було подією, не було інформацією! Розумієте, ми ще не налаштовані, можливо, на якусь іншу систему координат, на створення позитивних смислів. І багато в чому люди, які пропонують щось, просувають якісь раціональні ідеї, програють. Поки що такий стан суспільства, очевидно, й це — велика проблема.
ВРАЖЕННЯ
Олена ДУДКО, студентка Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:
— Запам’яталося, як головний редактор «Дня» дала зрозуміти, що якщо не приділяти належної уваги політиці та економіці, то й культуру розвивати не можна, бо в культуру необхідно вкладати гроші.
Лариса ЛЕВЧЕНКО, кандидат історичних наук, директор Державного архіву Миколаївської області:
— На мій погляд, та робота, яку робить газета «День» з видання історичних книг, — величезна і потрібна робота. Я встигла переглянути за вихідні книги «Україна Incognita», «Дві Русі» і «Війни і мир» про українсько-польські стосунки (за активну участь у дискусії Лариса Левченко була нагороджена комплектом книг із «Бібліотеки «Дня». — Ред. ) Скажімо, якщо говорити про останню зі згаданих книг, багато які аспекти українсько- польських відносин, раніше, можливо, і відомі, висвітлені в ній з нового погляду. Ми як би завжди оцінюємо ситуацію тільки з погляду України. Скажімо, якщо говориться про визвольну війну 1648— 1654 рр. — з того погляду, що Україна стала вільною, незалежною від Польщі. Але ми не оцінюємо, в якій ситуації після цієї війни перебувала Польща, адже це було для неї однією зі складових краху, до якого потім дійшла польська держава, згодом розділена між імперіями. І я бачу, що в цій книзі представлено погляд з точки зору і Польщі, і України (чого немає в наших підручниках), і це дуже важливо для майбутніх українсько-польських відносин. Дуже важливою є і книга про голодомор, незважаючи на те, що про нього вже досить багато написано.
Що ж до самої зустрічі, хочу відзначити, що більшість присутніх, звичайно, зацікавила позиція газети, те як у «Дні» намагаються висвітлювати різні сторони нашого суспільного й політичного життя. Та й головний редактор сама цікава як людина — далеко не завжди жінці вдається бути керівником, бути в курсі політичної ситуації в країні, при цьому знати історію, робити такі колосальні за своєю суттю проекти, і при цьому залишатися жінкою. Незважаючи на деякі, можливо, навіть некоректні запитання, зустріч була напруженою, цікавою, інформативною, і я дуже рада, що побувала на ній.
Іван РОЗПУТЕНКО, директор Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України:
— Протягом зустрічі з головним редактором газети «День» пані Ларисою Івшиною виникло багато цікавих питань. Проект «Україна Incognita» є цікавим і важливим своїм інтелектуальним спрямуванням та підбором учасників. І результат — книги, продемонстровані слухачам інституту, — говорять, що газета стоїть в авангарді суспільного розвитку. Цим проектом, власне, підтверджується, що час для ідеології (в позитивному сенсі цього слова) й ствердження демократичних та національних цінностей не втрачено. Утвердження національної держави й розвиток інститутів громадянського суспільства мають доповнювати один одного, а не протиставлятися. Ці думки теж прозвучали й у виступі головного редактора газети «День», а також від учасників зустрічі. І мені здається, що саме ці два процеси — розвиток і формування національної держави і громадянського суспільства — важливі своєю постановкою, а також упровадженням у різних проектах. Хотілося б побажати газетi «День», щоб вона започаткувала ще не один, а кільканадцять таких проектів.
Ще одне — формування національної еліти, яка повинна була б іти в авангарді тих процесів, про які ми говорили протягом цієї зустрічі, й особливо еліти політичної, є важливою проблемою. На жаль, саме цієї політичної еліти в нас дефіцит, а іноді й зовсім немає. А тому, знову ж таки, працівники українських ЗМІ мають ще роботи — непочатий край. Вважаю, що якби частіше такі зустрічі відбувалися не лише в нашому інституті, а й в інших закладах такого типу, то ми могли б зрушити цю роботу (як це почали в інституті, як це продовжується й у низці інших навчальних закладів).
Микола СТАРОВОЙТОВ, директор Державного архіву Луганської області:
— Мені зустріч сподобалася, передусім, дуже своєчасною постановкою питань. І Лариса Олексіївна дуже точно розставила акценти щодо теми відтворення менталітету, культури українського народу. Мене, як директора архіву, це дуже цікавить, оскільки мені хотілося б, щоб не ділили Україну, на Схід, на Захід, а розуміли що це єдина суцільна Україна — і для нас, нинішніх жителів країни, і для нащадків. Мені б цього дуже хотілося. Ще я хочу сказати про газету «День» — вона допоможе молодим людям сформуватися, і дійсно в них буде закладене розуміння того, що таке Україна, і що вони мають нею пишатися. Я дуже вдячний Ларисі Олексіївні за те, що вона робить дуже велику, потрібну справу. До речі, я за дві ночі повністю прочитав книгу «Дві Русі», яку вона мені подарувала, і коли я читав вступне слово головного редактора, її позиція в мене просто викликала гордість. І я щиро хочу, щоб нам вдалося все-таки провести подібну зустріч у Луганську.
