Сучасний світ із його відкритими інформаційними обіймами дає нам безліч можливостей для невпинного розвитку і невичерпного пізнання. На жаль, часто виявляється, що ми нехтуємо надзвичайно цінними скарбами, що не за сімома морями, а просто у нас під носом. Один із цих скарбів, як мені здається, — Острозька академія, про існування якої, напевно, знають далеко не всі українці. Вдаючися до власне суб’єктивного, зізнаюся, що навряд чи про неї дізналася б дуже багато і я. Якби не газета «День». І не прагнення головного редактора Лариси Івшиної, аби всі журналісти редакції розуміли, чому і навіщо «День» системно підтримує цей освітній, науковий і, наважуся стверджувати, духовний центр.
Жодну людину, яка називає себе українцем, не може не зворушувати і не надихати той факт, що 1576 року, тобто у XVI столітті (синхронно із західноєвропейським світом), на території України вже з’явився повноцінний освітній центр — Острозька слов’яно-греко-латинська академія. Це є свідченням, по-перше, глибокого коріння освітніх традицій української вищої школи, а по-друге, свідченням нашої суголосності з європейськими тенденціями та контекстами. Для мене це надзвичайно важливо.
Не може не вражати і список випускників академії, серед яких — гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, Северин Наливайко, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Захарія Копистенський, Єлисей Плетинецький. А викладачі? Дем’ян Наливайко, Кирило Лукаріс, Ян Лятош, Емануїл Мосхопуло. До речі, їхня присутність, а також пильне око інших мудреців давнини відчувається в Академії й сьогодні — завдяки настінним розписам, бронзовим бюстам (які, на щастя, зовсім не асоціюються з радянським стилем) та гіпсовим скульптурам. Ось і Аристотель, стоячи посеред зеленої галявини, уважно стежить за студентами...
Прислухаючись до історії Острозької академії — давньої і нової, вдивляючись в експонати місцевого музею, розумієш, що між Мелетієм Смотрицьким (який саме в цих стінах розробив поділ на частини мови, який згодом запозичили в нас росіяни) та тими, хто віддав прірву часу та зусиль на відродження Острозької академії з попелу, відстань не така вже й велика — у часовому вимірі, а надто — у світоглядному. Сьогодні ми можемо тільки уявляти собі мужність професора Миколи Ковальського, який 1994 (!) року приїхав із Дніпропетровська в Острог, аби відновити давно покинутий Україною, але не забутий Богом колись славний університет. Цікаво, що ним тоді керувало?.. Моторошно стає від думки, як мурами поставала перед ним зневіра оточуючих: мовляв, навіщо воно вам? У такий час і перейматися освітою... головне — вижити, а потім уже й освіта, і все буде... Ось який він — шлях між Сциллою і Харибдою... Можливо, саме у нашій звичній формулі, де освіта та розвиток особистості традиційно виносяться за дужки, і приховується хиба, яка не дає Україні здійснити давно заслужений прорив? Бо не за дужками освіта та розвиток, а у фундаменті. А без надійного фундаменту всі наші мури та палаци виявляються повітряними. Тому ми повинні постійно дякувати (у думках, а краще — ділом) тим людям, які з примарних згадок про велике минуле створили красиву та шляхетну легенду, щоб втілити її в життя. Постання нової Острозької академії й її дедалі потужніший розвиток доводить, що для справи освітньої не може бути придатних або непридатних часів. У цьому є однозначна потреба, ігнорування якої призводить до... Власне, маємо те, що маємо. Краще і не скажеш.
Очевидно, газета «День» зрозуміла це першою. На щастя, сталося саме так. І сподіваюся, наше видання не останнє в українському медійному просторі, яке перейматиметься цією некомерційною (хтось навіть скаже безперспективною) справою — пропагандою української освітньо-наукової спільноти. Цікаво було б підрахувати, скільки людей завдяки «Дню» дізналося про Острог. А ще цікавіше було б знати, скільки з них стали студентами цього чи не єдиного ВНЗ в Україні, де хабарі — абсолютний нонсенс. До речі, одна з цікавих деталей в академії — це табличка-попередження перед входом до кабінету ректора: ведеться аудіо- та відеоспостереження. Європа? По-моєму, так. Причому, хоч і прихована в глибині Рівненської області, але, як на мене, у сто разів більш європейська, ніж київські вищі школи з непробивним нальотом пафосу. Кажу це цілком відповідально, адже в одному з таких закладів мені довелося провести п’ять з половиною років свого життя.
А в Острозькій академії — усе дихає історією. Починаючи від самого міста (в Острозі, як відомо, є замок та залишки давнього муру) і закінчуючи приміщенням академії, яке колись було монастирем капуцинів — з власною історією, моторошними легендами і навіть заплутаними підземними ходами, в яких досі зберігаються мощі. А поруч — унікальна суперсучасна бібліотека — велика, красива і світла, в якій, здається, можна просиджувати цілодобово. Тут є навіть місцева рок-група, а щоосені проводиться рок-фестиваль. Ці світи Острога — давньої історії й набутків сучасності — абсолютно не конфліктують, а навпаки, переплітаючись, створюють те, що можна назвати фірмовою атмосферою Острозької академії — з характерним домінуючим інтелектуальним післясмаком.
Утім, було б лукавством стверджувати, що Острозька академія — це такий собі ідеальний казковий світ, де немає проблем і буднів. Звичайно, вони є, але, слово честі, серед усього того, що ми гордо величаємо освітньою галуззю України, Острог видається, як каже Лариса Івшина, острівком норми — нехай без оксфордсько-сорбоннського розмаху, але дуже життєздатним і з величезним потенціалом. Саме тут створюється наш, український «фундамент». І найперше в Острог дорога таким особистостям, як Анатолій Свідзинський.
Описуючи свої суб’єктивні враження від Острозької академії, я все ж намагаюся дотримуватися мінімальних критеріїв об’єктивності та незаангажованості, але, на щастя, я вже заангажована — тутешнім духом і словом. Тож, повторюючи слова студентів, вимовлю: Остроже, Остроже, храни тебе Боже!
