Очевидно, не всі перешкоди для Валентини Кирилової, директора видавництва Соломії Павличко «Основи», — є перешкодами. Нещодавно на тренуванні з кікбоксінгу вона так сильно намагалася вдарити уявного супротивника ногою, що все закінчилося плачевним результатом — розривом литкового м’яза і в результаті — милицями. Проте Валентина ставиться до цієї прикрості з гумором, вважаючи, що людина повинна багато через що пройти аби краще розуміти інших. І це якнайкраще характеризує її як особистість. Валентина, яка здійснює по кілька проектів нових книжок одночасно, і яка про свою роботу у видавництві каже «це життя», безболісно подолала цей психологічний бар’єр і впевнено піднімалася на милицях сходами редакції «Дня». Така поведінка додала впевненості й відповідальності її колегам та журналістам «Дня». Адже у очолюваного Валентиною Кириловою видавництва і «Дня» багато спільних інтересів. До того ж робота, якою займається видавництво і наша газета, має безпосереднє відношення до сучасних процесів в Україні і, мабуть, одну аудиторію. Тому й не дивно, що розмова у стінах «Дня», який має свою солідну бібліотеку, з директором видавництва Соломії Павличко «Основи», про долю інтелігентної книги і права розумного читача.
«ДУМАТИ ОДНАКОВО — НЕ ЦІКАВО»
— Валентино, «День» писав про нещодавню презентацію у Києві книги «Соломія. Спогади про Соломію Павличко». І найперше, про що хотілося б дізнатися — яка реакція суспільства на цю книжку?
— Книжка викликала жвавий інтерес і багато відгуків у ЗМІ. Та й для літнього періоду продажу книга є досить успішною. Але, мабуть, це не могло стати чимось несподіваним і неочікуваним. Адже постать Соломії Павличко завжди викликала до себе інтерес, який міг виливатися не лише в захоплення чи шанобливе ставлення. Як в науковому спадку, так і в самої Соломії Павличко — є опоненти, це їй подобалося. Думати однаково — не цікаво. Але однозначно те, що ця постать — цікава, неординарна, якою у світовому літературному і науковому контексті Україна мусить пишатися.
— А ви очікували, що буде така масштабна презентація?
— Зізнаюся, я дуже хвилювалася. Я досить часто готую презентації своїх книжок, але остання зобов’язувала зробити все якнайкраще. Адже я знала, що Соломія любить і чого не любить, що би їй сподобалося, і що б вона однозначно критикувала. Вона уникала будь-якого захоплення нею. Можливо, якісь гарні слова її тішили, але виключно як людину, особистість, жінку, однак вона ніколи не стимулювала захоплення нею. Я певна, що Соломія б заперечила сльозливість і пафос на вечорі спогадів про неї. Ми не могли провести презентацію із оспівування Соломії Павличко в промовах, підготовлених завчасно. Все мало бути щиро й розумно. Окрім відомого скрипаля Кирила Стеценка, я нікого не попереджала про виступ, знаючи, що прийдуть цікаві, неординарні люди, які вміють говорити, які знають, що говорити, які мають людську глибину і їм не треба буде готуватися, аби згадати Соломію. Ідея розпочати зустріч уривком із п’єси Кароля Шимановського «Mity» у виконанні Кирила Стеценка виявилася вдалою. Востаннє Кирило виконував цю п’єсу близько 20 років тому на прохання Соломії, про це він написав у своїх спогадах. І от на вечорі, присвяченому книзі спогадів про Соломію Павличко, він знову виконав її для Соломії. П’єсу слухали стоячи. Говорили про Соломію в контексті інших важливих речей: літературознавство, політика, фемінізм, повсякденність. Це те, чого вона прагнула. Вона б це хвалила. Для Соломії завжди важило, щоб розпочате мало продовження. Багато що продовжується. Без неї, але завдяки їй.
— Чим є ця книжка для вас особисто?
— Вивільненням. Це такий стан, коли ти мав зобов’язання перед кимось дуже для тебе значущим. І все виконав. «Основи» опублікували п’ять авторських книжок Соломії Павличко, її переклади, спогади про неї. Я особисто багато чим завдячую Соломії у своєму особистому і професійному становленні, але тепер усвідомлюю, що маю моральне право дещо змінити у своєму професійному житті. Соломія часто казала: «Ти не кріпачка і вільна приймати будь-які рішення».
— Валентино, чи збираєтеся ви влаштовувати презентації цієї книги в інших містах України, а також за кордоном, адже Соломія багато викладала в канадських та американських університетах?
— Сподіваюся восени провести подібну презентацію у Львівському університеті. Крім того, ведеться листування з Університетом м. Торонто та м. Нью-Йорка. Показово, що закордонні університети, наукові кола взагалі знають більше про нас, ніж ми самі. Ними керує прагнення дізнатися щось нове й цікаве. Я певна, аби Соломіїна доля не розпорядилася саме так, вона без перебільшення була б зіркою в міжнародному науковому світі. Зі спогадів закордонних колег видно їхню небайдужість до неї особисто, до її світосприйняття і бачення літературного процесу. До речі, відомо, що свої наукові дослідження Соломія починала не з української літератури. І мені це також видається знаковим. Лише перечитавши багато наукових досліджень, які стали ключем до аналізу, вона повернулася до рідної літератури, яка не обмежується шкільною програмою, і в такий спосіб, накладаючи пізнане нею на українську літературу, перечитувала її заново. Одночасно писала свої статті й наукові дослідження, а паралельно «Основи», за її рекомендацією, видавали українські переклади творів З. Фройда «Вступ до психоаналізу», «Структурну антропологію» К. Леві-Строса, твори Фердінанда де Сосюра, «Другу стать» Сімони де Бовуар. В цьому була вся Соломія — відкривши щось нове для себе, вона прагнула поділитися з усіма. Можливо, через те, що вона отримувала величезне задоволення від того, чим займалася, так цікаво читати її наукові дослідження. Мені здається, на якомусь етапі вона як дослідниця зрозуміла просту істину: письменник — це людина насамперед, і читаючи його твори та дізнаючись про його життя, тим самим займаєшся психоаналізом. А це справді цікаво. Для прикладу взяти хоча б її статті «Пристрасть і їжа: особиста драма Михайла Коцюбинського» або «Роздуми про вуса, навіяні одним оповіданням Олекси Стороженка», або її «Дискурс модернізму». А наступний висновок ще простіший: якщо письменник це — людина, то тулити його на іконостас і поклонятися зовсім не чесно. Чесніше читати його твори.
— І як проходив процес доопрацювання її дослідження «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського», адже «Основи» видавали цю книжку вже без неї?
— По суті книжка вже була завершена, можливо, бракувало авторських висновків. Далі добули все написане з її комп’ютера, підредагували, пан Омелян Пріцак написав передмову й книжка пішла у світ. Сподіваюся, моя щира порада читачам «Дня» прочитати цю книжку не сприйматиметься як пряма реклама.
— А які Соломіїні ідеї ще залишилися невтіленими?
— Про всі не скажу, бо не знаю, але одна видається мені унікальною, і, аналізуючи минуле, я чітко усвідомлюю, що дописуючи книжку про Кримського вона вже отримувала насолоду від перспективи дослідження теми насильства в українській літературі. Соломіїні очі мали властивість відбивати стан її розуму, і коли вона після роботи в архіві з’являлася у видавництві, було зрозуміло: дізналася щось нове. А така тема видається мені цікавою ще й тим, що можна зробити частковий психоаналіз нації в різних історичних епохах. Адже, перечитуючи, наприклад, «Гайдамаків» чи «Катерину» Тараса Шевченка, ми підсвідомо розуміємо, як багато там крові, жорстокості й насильства. Тема чекає свого дослідника. І поява такого дослідження, як і багатьох інших, втішила б Соломію найбільше.
— Соломія задала і певний стиль роботи видавництва «Основи». Очевидно, що ви дотримуєтеся його...
— Безперечно. Тематичний план, який складала Соломія, виконувався ще два роки після того, як вона пішла, оскільки книжки досить великі за обсягом, а процес перекладу, наукового редагування потребують часу. Але основна тематика витримана. В 1992 році, коли видавництво було створено, його основною концепцією було і залишається: наповнити українську академічну бібліотеку основними (тому й «ОСНОВИ») творами, націленими на творення сучасного наукового дискурсу у відкритому демократичному суспільстві. Ці видання покликані стимулювати думку вчених і студентської молоді, прилучати всіх бажаючих до світового наукового діалогу й давати їм змогу виступати в цьому діалозі повноправними учасниками. Досить зухвало як для 1992 року, чи не так? Не менш зухвалим виглядав і перший тематичний план: переклад і видання творів світової класики, передовсім з філософії та суспільних наук. Зокрема, твори Платона, Святого Августина, Арістотеля, Сенеки, Макіавелі. Інший напрямок — видання фундаментальних класичних творів в галузі економіки, державного управління, гуманітарних та суспільних наук. При цьому вже в 1992 році було зрозуміло, що «Основи» вироблятимуть нову наукову термінологію, особливо в галузі економіки, бухгалтерсько-фінансового обліку.
«КОЛИ Я КАЖУ ПРО ОСОБИСТЕ ВИВІЛЬНЕННЯ ЗІ СФЕРИ КНИГОВИДАННЯ, ТО ЦЕ — ВІД НАКОПИЧЕНОЇ ВТОМИ І НЕРОЗУМІННЯ З БОКУ ДЕРЖАВИ»
— А чи не здається вам, що «Основи» взялися за справу, яку, власне, мала б робити держава?
— Дякую за це запитання, а то моє переконання, що це — мій хрест і мені його довіку нести, не полегшує щоденної роботи. Я думаю, що «Основи», очолювані натхненною і високоосвіченою Соломією, побігли попереду того паровоза, який називається українська держава. Чотирнадцять років ми самовіддано наповнюємо простір найкращими підручниками, апробованими в багатьох країнах світу. Наприклад, «Історія дипломатії від 1919 року до наших днів» Жана-Батіста Дюрозеля, «Макроекономіка» П. Семюелсона, «Соціологія» Е. Гіденса, «Міжнародний бізнес» Гіла, «Економетричний аналіз» Гріна, «Творення політики в ЄС» Волеса. Купуючи ліцензію, готуючи українські переклади, тішишся надією, що Україна цього потребує, — помиляєшся і програєш. Безперечно, інтелектуальний прошарок iз вдячністю ставиться до нашої діяльності, а от навчальні заклади, бібліотеки чомусь цих книжок не потребують. Парадокс — у світі ці ж книжки в кожній бібліотеці, а в Україні — в окремих. Тому коли я кажу про особисте вивільнення зі сфери книговидання, то це — від накопиченої втоми і нерозуміння з боку держави. Ми видали більше трьохсот книжок, де лише три із залученням державних коштів, шукаємо гранти, налагоджуємо контакти, виторговуємо якомога дешевші ліцензії, залучаємо гарних наукових редакторів до роботи над книжкою, аби вона була достойною. І от видання є, а ти думаєш: для кого ми це зробили?
— Це природні роздуми. За увесь час існування газети та «Бібліотеки «Дня» нас теж постійно охоплювали такі почуття. Але ми добре розуміємо, що нинішнє покоління політиків ми змінити не можемо. Єдине, що ми можемо змінити, — це спосіб мислення тих молодих людей, які зараз можуть читати ці книжки в школах та університетах. Але політики дуже часто звикли пояснювати свої небажання щось робити тим, що хоче виборець, а що не хоче виборець. У відповідь хотілося б запитати, чи знають вони того виборця?
— У зміні способу мислення молодих людей, тобто майбутнього України, мусить бути задіяна держава. Саме вона мусить зробити так, щоб в школах, університетах були книжки і звучала державна мова. І погодьтеся, що газета «День» та видавництво «Основи» можуть і повинні лише допомагати. Щодо політиків і виборців — ні ви, ні я ілюзій не маємо. Демос використовується політиками лише коли потребує його. У них своя гра, їм здається велика. Але вони не знають історії України, не знають скільки разів подібні баталії відбувалися і хто з цього користався.
— Але в тому, що відбулося, велика провина лежить на тих, кого ми називаємо поводирями, моральними авторитетами. І це треба визнати настільки критично, наскільки можливо.
— Провину важливо відчути. Відчути її здатна лише людина, яка має сумління, не заколихане оточенням.
«ОСОБИСТИМИ АМБІЦІЯМИ ПОЛІТИКА ПОВИННО СТАТИ ЗДОРОВЕ СУСПІЛЬСТВО»
— Валентино, ці роздуми приводять нас до наступного запитання. У одному з коментарів для нашої газети ви сказали, що мрієте про насправді нову епоху в українській політиці. Що це за мрія така?
— Я переконана, що кожна людина повинна займатися тим, що їй цікаво. Нехай політикою. І результатом її особистої зацікавленості має бути суспільний продукт. Особистими амбіціями політика повинно стати здорове суспільство. Тому досить примітивно виглядає нинішня ситуація, коли особисті комплекси і з’ясування особистих стосунків возведені у ранг політичного дійства, яке через ЗМІ нав’язується всьому народу, і в такий спосіб втягує його в це дійство, маючи за прихильників і противників, роз’єднуючи — заміть об’єднати. Тобто хворі політики — хворе суспільство. А моя мрія природна і проста — здорова українська політика і здорова українська нація. І як у здорових цивілізованих суспільств відоме одне-два імені поточних політичних діячів. Про них згадують рідко і з приємністю. А суспільство — не інтегроване в політику, як в неї інтегровані ми. Політики заради суспільства, а не навпаки. Мабуть, тут я ідеалістка...
— Так. Але ми зараз перебуваємо на такій фазі розвитку, що наша прискіпливість і пильність є абсолютно природними. Ми знаємо, якого походження політики, які їхні капітали, що, зрештою, вони досі не сказали, що хочуть жити інакше. Тому фактично ми зобов’язані брати участь у цьому процесі. І закликати інших наглядати за політиками, бо вони — ще не ті, на кого ми можемо спокійно покластися.
— Не варто тішитися ілюзіями. Ми знаємо їхнє походження, знаємо походження їхніх капіталів, навіть приблизні розміри — і що з того? Так, вони не ті, на кого ми можемо покластися, але давайте не будемо переконувати себе, що ми зобов’язані за ними наглядати. Наглядати зобов’язані у місцях позбавлення волі. Варто усвідомити, що поточні політики зобов’язані саме нам, а не навпаки.
— Коли, звідки і з якого замісу, на вашу думку, такі політики можуть з’явитися?
— Складно відповісти, але ми маємо досить багато прикладів достойних політичних лідерів у багатьох європейських країнах. Мабуть, політиків треба виховувати.
— За певних обставин. Але є моменти великої небезпеки для країни, коли вона виштовхує тільки тих, хто справді гідний бути в політиці. Це — зафіксована історична драма. Сьогодні у країни такий період, що суспільство не може сприйняти певні інтелектуальні дози. І перемагають ті, хто нічого не знає. Як досягти того, щоби людям хотілося більше читати, розвиватися?
— Думаю, треба шукати абсолютно нові і, можливо, якісь парадоксальні підходи, враховуючи нашу ментальність. Але як це можна зробити без інтересу з боку держави, я не знаю. Адже всі важелі — в її руках.
— У цьому й полягає парадокс. Люди стояли на Майдані, чекаючи, що прийде народна влада і щось зміниться. Але держава знову, і не лише в галузі книговидання, не бере ініціативу в свої руки. Як вийти з цієї ситуації?
— Насамперед, давайте будемо щирими. Багато людей, які критично мислять, стояли на Майдані не стільки «за», скільки «проти». Це важливо. Я не покладала особливих надій на великі позитивні зрушення в бік національної ідеї. Усі оперують ідеєю в період боротьби за владу. Інша справа, що за влади, яка видавалася найбільш українською, найбільш об’єднавчою, відбулося і продовжує відбуватися втрата позицій, які здавалися нам усталеними. Зокрема, ситуація з мовою.
— А що ви думаєте про введення квот на експортування в Україну іноземної друкованої продукції? Чи допоможе цей крок українському книговиданню?
— Так і зривається з вуст: «Революція, про яку так довго говорили більшовики...» Десять року тому це дало б відчутний результат. Зараз подивимося. Тут є певні суперечності та протиріччя, але це рішення, що мало бути прийняте у книговиданні, як воно було прийняте в інших галузях. Це захист вітчизняного виробника у сфері, яка найтісніше пов’язана з національною політикою.
«НЕ МОЖНА БУТИ INCOGNITA ДЛЯ СЕБЕ І ПРИ ЦЬОМУ ПРАГНУТИ, ЩОБ ТЕБЕ ЗНАЛИ ІНШІ»
— Валентино, ваше видавництво ставить собі за мету донести до українського читача цінну світову інтелектуальну спадщину. А яке місце у цьому цивілізаційному контексті ви надаєте українській літературі?
— Велику. Ми маємо потужну класичну літературу і досить цікавих сучасників. Той, хто знає, для прикладу, Марко Вовчок не лише як письменницю, що змальовувала тяжке життя українських селян, а як освічену жінку, яка вільно спілкувалася кількома європейськими мовами, яку мали за честь приймати у найвишуканіших літературних салонах і називали українською Жорж Санд — розуміє, про що я кажу. Те ж саме можна казати про О. Кобилянську, В. Винничука, В.Петрова-Домонтовича. А потужна плеяда українських інтелектуалів, морально і фізично винищених у роки репресій? Поверненням їхньої спадщини в літературний контекст перейняті лише окремі літературознавці, а це знову ж таки справа державного рівня. Про сучасну українську літературу можна говорити багато і цікаво. Я знаю цих письменників, відслідковую їхні твори, і мене тішить цей літературний прорив, який вони здійснили за останні п’ять років. Мене тішить думка, що наших письменників перекладають і видають за кордоном.
— А як через палітру молодих авторів ви би змалювали образ України, який вони представляють за кордоном?
— Вважаю, через літературу різних авторів не варто намагатися вималювати єдиний образ будь-якої країни. Різні бачення, різні рефлексії, різні кольори. Коли я, наприклад, читаю одного шведського автора, потім іншого, то картинка змінюється. І як читач я сприймаю насамперед автора, він є визначальним, а не країна, в якій він проживає. І українська сучасна література не є винятком. Читаєш Сергія Жадана, якому завжди вдається із світлою іронією подати найтемніші закапелки дійсності — одне враження, від Ірени Карпи — інше, ну а візьмеш до рук книжку Тараса Прохаська — тобі стане так світло, що ти задумаєшся про відсутність кольорів у природі. Для мене Т. Прохасько — гуру, я медитую після його текстів. Право вибирати кольори належить читачеві — і нам є з чого вибирати.
— Але дуже часто буває так, що через новий експресивний голос можна перевернути уявлення людей на те, що зовсім недавно вони вважали недолугим, пафосним, позбавленим національного.
— Можливо, це і є покликанням літератури. Коли творчість Юрія Андруховича, свого часу якщо не змінила погляд на Україну, то хоча б привернула його, ми мусимо бути йому вдячними, але я не певна, що письменник ставить перед собою подібні завдання. Він творить. Це найважливіше.
— Для багатьох людей так. Але для нас це має важливе значення ще й тому, що ми — країна, яка зветься Україна Incognita.
— А, можливо, це — наш комплекс. Переконана, ми вже давно не Incognita, а самі себе заганяємо у цей кут, думаємо, що ніхто про нас нічого не знає і ми насправді якісь недолугі. Це комплекс меншовартості, який треба долати. І лише знання можуть нам допомогти, ну, і перемоги нашої збірної з футболу. Якщо починати з історії, то треба собі зізнатися, що те покоління, якому вже за сорок, історії України не знає. Я закінчила історичний факультет, але якби сама не цікавилася історією і не хотіла чогось нового дізнатися, я би й залишилася на рівні випускниці радянського вузу. Не можна бути Incognita для себе і при цьому прагнути, щоб тебе знали інші.
— Ніхто не буде чекати, коли ми прийдемо до тями. Україну хочуть знати сьогодні. Ми мусимо об’єднатися. Протиріччя старшого покоління полягають у тому, що воно створює національну державу, яку мали б створити сто років тому. Але це не означає, що ми повинні відкинути свою ідентичність...
— Ми просто повинні захотіти бути українцями. Це найважливіше. Але цього чомусь не відбулося за останні п’ятнадцять років, хоча, здавалося, все до того йшло.
— Але це потребує дуже великих зусиль: талановитих людей, державної участі...
— Я згодна. Я не знаю, як ви почуваєтеся в контексті свого життя, коли виходите за стіни редакції, а я почуваюся погано. Це ж неприродно, коли в Україні людина, що розмовляє українською, цим привертає до себе увагу. Виходить, що ми у своїй країні — дивні люди. Мене це ображає. Не так давно зустрічала своїх родичів із села Черкаської області — молодь, яким по 20 років і яка в побуті розмовляє українською, зійшовши з автобуса в Києві, переходить на російську. Чому?
«ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИМ ЧИТАЧАМ «ДНЯ», ЯКІ ПРОЧИТАЛИ, СКАЖІМО ЛИШЕ 20 З 300 КНИЖОК «ОСНОВ» РАДИЛА Б НЕ ЗУПИНЯТИСЯ»
— Валентино, кого ви вважаєте своїми найкращими партнерами?
— Мої особисті партнери — люди, які зайняті корисними справами і не лише у книговиданні. Що ж до колег, то я шаную усіх. Видавці в Україні — це особливі люди. Вважаю, що варто читати більшу частину з того, що видає «Кальварія». Це, в основному, художня література. Багато цікавих сучасних письменників видає «Піраміда», «Лілея-НВ» і «Факт», львівський «Літопис», для свого малого сина купую книжки А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГИ. З’явилося нове цікаве видавництво «Дуліби». Варто згадати і новий літературний альманах «Київська Русь», який редагує і вишукано видає Дмитро Стус.
— Валентино, видавництво бере участь у різноманітних щорічних книжкових виставках-ярмарках. Один з найбільших в Україні — Форум видавців у Львові — відбудеться у вересні. Чого насамперед очікуєте від цього форуму?
— Я завжди покладаю дуже багато сподівань на львівський книжковий форум. Оскільки відсутність адекватного попиту на нашу продукцію все ж таки наявна, то важливо розуміти, що є люди — для яких варто працювати. Для мене — це Львів і львівське студентство. Приємно, коли біля стенду з моїми книжками дуже гарні, стильно вдягнуті дівчата, сперечаються: «Та ні, в тебе є «Діалоги» Платона, а «Держави» в тебе немає», «Дивися, а тут ще ця книга, про яку я мріяла», «А яка зарубіжна класика!»... Такі розмови не втішити не можуть. Залишаючи Львів, розумієш, що за півроку обов’язково зробиш щось новеньке для тих дівчат. Тобто є люди, які знають видавництво, книжки і підтримують уже тим, що знають. Нехай вони не завжди купують ці книжки і не завжди цікавляться тим, що ти робиш, чим живеш, але це допомагає зрозуміти, що ти працюєш саме для них.
— Валентино, а що би ви порадили негайно прочитати тим, хто прагне бути інтелектуалом?
— Інтелектуальним читачам «Дня», які прочитали, скажімо лише 20 з 300 книжок «Основ» радила б не зупинятися. Якщо ви вже здолали всю нашу серію «Переклади з давніх мов», беріться за наступну «Пост-Модерн- Текст», яку склали книжки Ф. Ніцше, М. Фуко, Ж. Бодріяра та Ю.Крістевої. Аби їх прочитати легко і з насолодою, раджу мати «Енциклопедію постмодернізму». Світовий бестселер Нормана Дейвіса «Європа. Історія», обсягом 1200 сторінок, перекладений 35 мовами світу, стане настільною книгою Вам, вашим дітям і онукам. З огляду на літню пору і відпускний сезон, читайте нашу серію. «Зарубіжна класика». Зручний дорожній формат і зміст книжок Германа Гессе, Ясунарі Кавабати, Кобо Абе, Вітольда Гомбровича та інших наповнить ваше життя новими відчуттями.
— А на які новинки видавництва слід чекати найближчим часом?
— Незабаром вийде унікальна книга американської дослідниці Єви Томпсон «Імперський дискурс російської літератури». Я прочитала її із захопленням. Спільно із болгарською спільнотою в Україні готуємо велику антологію болгарських поетів у перекладах Дмитра Павличка. До серії «Зарубіжна класика» хочемо додати ще й «Острів пінгвінів» А. Франса та «Марію Антуанету» С. Цвайга. Готуємо також велику перекладну «Антологію феміністичної філософії». Одним словом, нам є що видавати, читачам «Дня» буде що читати. Чого я їм щиро бажаю.
