Поствиборна ситуація проявила як нові обличчя, так і деякі риси вже відомих вітчизняних політиків. Зокрема — здатність на вчинки. Нещодавно народний депутат України, один із найпомітніших «регіоналів» Валерій Коновалюк заявив про свій вихід із політради Партії регіонів...
«ЯНУКОВИЧ РОЗРАХОВУЄ НА ТІ Ж 44%»
— Нині багато молодих політиків прагнуть робити кар’єру всередині своїх партій, бути членами політрад, виконкомів тощо. І зовсім мало випадків, коли хтось добровільно виходить із керівного складу. Сам по собі ваш вчинок — уже привід, щоб запитати вас: чому?
— ... відмовляється від гарантованого місця в першій десятці виборчого списку. Ви це маєте на увазі?
— І це, і вплив на процеси в партії. Чи так?
— Вважаю, так. Однак важливо не лише оцінювати власні роль і значення, а й розуміти, що партія є тим політичним засобом, який може забезпечити реалізацію її програми та ідеології, і найголовніше — відчувати постійний, нерозривний зв’язок із людьми, які розділяють її позицію. На мою думку, наша партія саме підійшла до того етапу, коли необхідно йти шляхом оновлення її органів. Ми розуміємо, що партія, яку два з половиною роки очолював прем’єр-міністр України, багатьох приваблювала винятково як партія належності до влади. Сьогодні, коли політична ситуація кардинально змінилася, слід усвідомити, що партія має бути тією базою, яка дозволить сьогодні консолідувати суспільство й виробити найпрогресивніші ідеї та позицію. І найголовніше: послідовність наших дій має акцентувати те, що ми не лише декларуємо ті або інші гасла, а й наповнюємо їх конкретним змістом. Партія, особливо парламентського типу (що має велику фракцію в парламенті), повинна постійно йти в цьому фарватері та сподіватися не лише на участь у найближчій парламентській кампанії, а й на серйозні результати. Адже нам важливо не просто прийти до парламенту, а й впливати на формування майбутнього уряду, щоб досягти реалізації своєї політичної програми.
— Чи маєте відчуття, що вас не почули в політраді?
— Питання не в політраді. Я, власне кажучи, виражаю те, про що говорять сьогодні прості партійці в наших міських, районних організаціях. Водночас в партії чимало людей, які взагалі не сприймають те, що відбувається, не розуміють реалій і намагаються утримати свій вплив, щоб гарантовано мати місце в наступному парламенті, тобто бачать для себе якусь короткострокову перспективу. Я думаю про інше: кінцева мета Партії регіонів — не лише участь у парламентській кампанії. Партія мусить розвиватися, мати досить серйозні стосунки в тому числі й з європейськими, міжнародними структурами, щоб показати, що вона є публічною, відкритою, демократичною.
— А в чому причина розходжень? Хто за що і проти чого виступає? Висуванець партії програв президентські вибори. У багатьох структурах наслідком цього є прийняття рішення про висловлення лідеру вотуму довіри або недовіри. Чи це питання порушували на політраді?
— Питання так не стояло. Важливо було зробити правильний аналіз минулої президентської кампанії, зрозуміти, де ми припустилися серйозних стратегічних помилок і яким чином сьогодні необхідно виходити з цієї ситуації. І найголовніше — не повинно бути розгубленості, відсутності чіткого бачення своєї ролі й значення. Особливо нині, коли Україна потребує формування нової опозиції як атрибута будь-якого демократичного суспільства. Ми не можемо сьогодні сформулювати чітке бачення опозиційності, підбирають різні терміни: спочатку її називають «жорсткою», потім «рішучою», невдовзі дійде до «опозиційної опозиції».
— Тобто ваш вихід із політради був кроком не у бік нинішньої влади, а до прояснення ніші Партії регіонів?
— Понад те — це була можливість розпочати широку дискусію в партії. У нас з’їзд відбувається в два етапи для того, щоб визначитися, якою має бути партія сьогодні, якою має бути підготовка до парламентської кампанії. Я запропонував політичну стратегію, нову редакцію програми партії, нову структуру, яка дозволила б ефективно й активно працювати. Критерієм підбору керівників партійних організацій не повинна бути відданість голові політвиконкому. Політична сила має бути репрезентована найбільш авторитетними, суспільно активними людьми; вона мусить постійно демонструвати свою активність у питаннях захисту інтересів і прав своїх прибічників.
— Ви сьогодні все ж таки не відокремлюєте себе від Партії регіонів?
— Я в партії вже не один рік, багато для неї зробив і вважаю, що в цій партії багато чудових людей, які можуть досягнути досить великих успіхів. Партія в принципі сьогодні може стати центром консолідації, якщо зможе виробити абсолютно новий формат своєї діяльності.
— Який у вас конфлікт із Володимиром Рибаком — особистісний, поколінь, світоглядний чи політичний?
— Конфлікту як такого немає. Я давно його знаю, ще в період його роботи мером Донецька, я був тоді заступником губернатора. У Донецьку роками, десятиріччями ніхто не проводив жодних перевірок. А я взяв і провів комплексну перевірку. Розкрилися проблеми й порушення. Донецьк — це ж не лише центр, це величезне місто, де роками не вирішувалися найсерйозніші проблеми — комунальні, господарські, соціальні. Він уже давно перестав бути містом «мільйона троянд»...
Я просто висловлюю позицію, яка, на мою думку, сьогодні є найперспективнішою. Позиція пана Рибака більше нагадує вчорашній день, а жити вчорашнім днем довго не можна. Я виступаю винятково за конкуренцію, вона має бути в усьому, не лише в бізнесі, а й у політиці. Якщо людина вважає, що вона довічно десь сидітиме, то це не повинно сприйматися так однозначно всіма. Питання не лише в тому, що він очолює політвиконком. Він сприяв тому, що сьогодні партія має бренд, але не зміст.
— На чиєму боці Віктор Янукович у цьому конфлікті?
— Я Януковича давно і добре знаю, я з ним працював, тому я не особливо розраховую на його реакцію. Певну його політичну перспективу я бачу і не думаю, що він займатиме ту або іншу позицію. Сьогодні він має ілюзії щодо свого величезного рейтингу, живе цим і вважає, що на парламентських виборах отримає ті ж 44%.
«ПИТАННЯ БАНАЛЬНОЇ КОН’ЮНКТУРИ»
— Для того, щоб бути в опозиції, завжди треба мати позицію. Коли в парламенті затверджували кандидатуру прем’єр-міністра, практично ніхто цю позицію не виявив, у тому числі й Партія регіонів. Це мотивувалося бажанням надати новому уряду можливості попрацювати тощо. А насправді?
— Насправді в нових умовах складно психологічно перебудуватися тим, хто все життя був при владі й підлаштовувався під будь-яку владу. Для них поняття опозиції є настільки протиприродним, що вони готові визначати себе ким завгодно, тільки не в цьому контексті.
— Вони бояться розправи?
— Вважаю, ні. Може, сьогодні і є підстави говорити про якісь пригнічення, гоніння, оскільки в Україні це відбувається досить широко. Ми бачимо, наскільки активно нова влада демонструє своє неприйняття тих людей, які підтримували Віктора Януковича. Але тут, мені здається, питання в банальній кон’юнктурі. Сьогодні простіше демонструвати свою лояльність, ніж іти до кінця, відстоювати інтереси своїх прибічників, і — найголовніше — аргументовано апелювати до влади. У нас немає ідеологічних протиріч із командою Ющенка. Україна пройшла етап, коли ультрарадикальною була ліва ідеологія, яка завжди протистояла політичним процесам, що відбувалися в країні. А сьогодні є сторона, яка просто програла, яка розділяє програмні засади переможців і у сфері економіки, і у сфері соціальної політики. Тому я вважаю, що саме у цих сферах і є можливість конкурувати. І потім, у найближчу парламентську кампанію, показати, що наша програма була набагато ефективнішою.
— Під час Майдану і після нього ми неодноразово запитували наших експертів — що це було? Багато хто говорив про це як про бунт, повстання мільйонерів проти мільярдерів, до якого потім долучилася широка народна стихія. А ваша думка?
— Вважаю, це була передусім публічна демонстрація того, що рівень розвитку суспільства значно зріс. Ми говорили про оцінки президентської кампанії — вона мала чітко показати, що винятково адміністративні, силові шляхи й методи сьогодні є неприйнятними. Неприйнятним є брутальне переслідування бізнесу, утиск елементарних прав, деградація судової системи, яка підлаштовувалася під політичну доцільність... Люди справді спробували відчути не лише свої права й можливості, а й свій вплив на політичне життя країни.
— А під час виборів ви відчували, що люди (насамперед ті, хто голосував за Ющенка) кажуть: «Прийдуть донецькі та все заберуть»? Ви говорили про це лідеру партії й кандидату в президенти? Він розумів, що бізнес у Києві та в регіонах просто в паніці чекав його можливої перемоги?
— І говорив, і переконував, і доводив... Звісно, це блискуче використали наші опоненти, це досить ефективна технологія.
— Ви вважаєте, що для цього не було підстав?
— Підстави були, а ось системності підходу й відповідної позиції Януковича в цьому плані не було. Були спроби окремих осіб використати ситуацію і десь щось для себе виграти. Мені здається, цей негатив виник саме тоді, коли досить грубо розіграли «спектакль» навколо першого приїзду Ющенка до Донецька. Рішення саме з цього регіону почати висунення його кандидатом у президенти було помилковим. На мою думку, спроба вибудувати кампанію на протистоянні саме й призвела до емоційного сплеску в суспільстві. Причому підняли саме ту мотивацію, яка в нормальній демократичній країні є просто неприйнятною. Я розумію, чому була така висока активність виборців, чому такі почуття виникли після рішення Верховного Суду і після визнання перемоги Віктора Ющенка. Ці переживання є й сьогодні, повірте мені. І коли постало питання про те, які кроки має зробити нова влада, я однозначно сказав, що ми, звісно, можемо святкувати і Рік Грузії в Україні, але краще б це був рік національного примирення та єдності. Країна з таким протистоянням у суспільстві нездатна активно розвиватися далі.
— Чи ви були присутні на зустрічі Ющенка вже як Президента з керівниками та бізнесменами Донецька?
— На жаль, ні. Якби я був, то обов’язково виступив би, звернувся до пана Президента, сказав би прості речі. Сказав би, що це регіон, який виробляє 25% національного доходу країни, який працює на всю країну. І заслуговує на краще ставлення й повагу. Треба піднятися над особистими образами — Президент України не повинен сьогодні вести зустріч із відкритим неприйняттям, із погрозами тощо.
На цьому активі були присутні 80% членів Партії регіонів і багато лідерів партії, — і всі дружно мовчали, ні в кого не вистачило мужності встати і сказати... Для мене це є дивним.
Віктор Андрійович мусить розуміти, що на південному сході країни, за великим рахунком, настрої не змінилися. Вони як були у фарватері протистояння, так і залишилися.
Правдою є й те, що для нас взагалі абсурдно визначати сьогодні критерії політичних симпатій. Сьогодні треба переконувати людей, а не намагатися маніпулювати громадською думкою і якимсь чином впливати на підрахунок голосів.
— А на з’їзді ви відчули, що, крім вас, є ще люди, здатні вести в партії публічні дискусії?
— Перед з’їздом до мене приїхали багато керівників регіональних партійних організацій і висловили своє розуміння та підтримку. Знаєте, мені було б простіше встати, грюкнути дверима й піти...
— ...До іншої партії. Партії влади, наприклад. До речі, зростають лави партії нового прем’єр-міністра...
— ...Але для мене це не було б демонстрацією позиції. У партії тисячі людей, які чекають її активної діяльності, активної позиції. Я знаю настрої, я вірю, що серйозні перетворення, реформи потрібні передусім нам самим.
— Куди приведе вас і ваших однодумців це переконання? Воно виросте в демплатформу всередині Партії регіонів? Або ж справа закінчиться вашим виключенням із партії? А може, розколом Партії регіонів? Досі ви виключали таку можливість, але...
— Взагалі, говорити про демплатформу в опозиційній партії — нонсенс. Розколу не буде, буде дуже серйозний відтік людей, які відчувають бажання активно на щось впливати. Це не буде пов’язане з якимись найближчими перспективами — участю у виборах тощо. Просто сьогодні політична структура України змінюється, і, я вважаю, ввергнути суспільство в таке протистояння, як було, не вдасться вже нікому. Якщо таку рану ятрити, вона постійно болітиме. Люди хочуть сьогодні побачити абсолютно інший формат у політиці, бачити, принаймні, якісь здорові прояви. Що сьогодні важливо людині? Побачити не лише розуміння, а й переконаність тих, хто виступає сьогодні від її імені й намагається щось реалізувати, чогось досягнути.
— Як на тлі всіх цих декларацій виглядає те, що нова партія влади створюється у такий же спосіб, яким свого часу збивали блок «За ЄдУ»? Тобто не за тим принципом, про який ви кажете...
— На жаль, усе повторюється. Як то кажуть, один раз історія повторюється у вигляді трагедії, другий — у вигляді фарсу... Сьогодні Президент Ющенко бачить досить чітку, виважену мету. Він розуміє, що без конституційної більшості в наступному складі парламенту він не зможе реалізувати свої реформи. А діяти за принципом «всі методи хороші» — неправильно. Я бачу, що відбувається сьогодні навколо Володимира Литвина, навколо його політичних планів, — і вважаю, що все це, очевидно, нав’язується з однією метою: мати максимально широку коаліцію всередині блоку, чітко зорієнтовану на Президента України. Судячи з методів, якими нині здійснюють кадрову політику, сьогодні просто вибудовують новий адміністративний ресурс. Але, мені здається, реалізувати це до кінця не можна буде, оскільки не лише ми сьогодні в очах світової спільноти справляємо певне враження, а, напевно, й суспільство наше сьогодні вже не те, що було вчора.
«БАТЬКИ Й ДІТИ»
— Віктор Янукович назвав ваші розходження з політрадою «дискусією поколінь». При цьому він нібито сказав: «Молодості притаманна емоційність, експресія...» Таке враження, що партноменклатура не всерйоз сприймає ваші заяви та пропозиції...
— Для мене було примітно: коли озвучували склад делегатів з’їзду, виявилося, що третина з 460 делегатів — люди, яким далеко за 65 років...
— Тобто «конфлікт батьків і дітей» у партії все ж таки існує?
— Я сказав би, що частково — так. Але сьогодні серед членів партії — представники різних не лише демографічних груп, а й соціальних. Вони однорідні в одному — вони бачать політичну перспективу Партії регіонів дещо інакше, ніж партійна номенклатура. На мою думку, треба вибудовувати позицію з огляду на існуючі реалії. Сьогодні програму Партії регіонів неможливо читати без усмішки. Імовірно, половина партійців її ніколи й не читала. Але якщо партія не демонструватиме нових ідей і нових підходів, вона, очевидно, й не розширюватиме свою електоральну базу, коло своїх прибічників. Мені здається, треба міняти самі принципи, які консервували її багато років.
— А ваші «доброзичливці» скажуть: нічого подібного, все набагато простіше. Тимошенко покликала Коновалюка в радники, але за це поставила вимогу розколоти, припустімо, Партію регіонів і вивести звідти частину людей до її партії та фракції. Ослабити, так би мовити, колишню могутність. Що б ви на це відповіли?
— Тільки чомусь Коновалюк не голосує ані за призначення Тимошенко, ані за програму уряду «Назустріч людям»... І має завжди принципову позицію в оцінках тих або інших рішень, які сьогодні приймає уряд.
— Не голосували за Тимошенко, якщо не помиляємося, лише п’ять членів фракції «Регіони України»...
— Так, нас небагато.
— До речі, ви вже радили щось Тимошенко?
— 14 березня ми були на нараді в голови Верховної Ради, була присутня Юлія Володимирівна. При оцінці бюджету та змін до митного тарифу були зроблені зауваження, які сприйняли конструктивно й позитивно. Я все ж таки показав, що відносини бюджетного комітету й Міністерства фінансів ще гірші, ніж були за попереднього уряду. Ми не маємо сьогодні жодних розрахунків, показників, хоча вже два тижні в засобах масової інформації обговорюють новації, які уряд вноситиме до бюджету. Ми, по суті, сьогодні не в змозі навіть елементарно економічно оцінити, наскільки це буде недекларативним; наскільки це буде забезпечено за рахунок фінансових ресурсів протягом одного року. Оскільки дефіцит, про який так багато розмов, — це рівень підвищення соціальних стандартів. Яке сталося винятково цього року. Ми прийняли бюджет без дефіциту.
— У чому причина? У «вкиданні» урядом Януковича грошей перед виборами? Або в тих обіцянках, які пішли від Ющенка?
— В обіцянках, які пішли від Ющенка. Я на погоджувальній раді так і сказав. У жовтні було зареєстровано законопроект двох народних депутатів, яким мінімальну заробітну плату пропонувалося підвищити до 300 гривень, а прожитковий мінімум — до 423 гривень. Один із цих депутатів сьогодні є Президентом України, а другий — міністром фінансів. І Верховна Рада це підтримала, і сьогодні треба знайти як мінімум 28 мільярдів гривень для того, щоб забезпечити відповідне підвищення соціальних виплат. Сьогодні це лише спроба уряду продемонструвати суспільству свою спроможність, свої можливості. Вони розуміють: якщо вони напередодні парламентських виборів істотно не підвищать рівень життя людей, настрої будуть не на їхню користь.
— А як ви оцінюєте виконання бюджету минулого року?
— Знаєте, чому мені сьогодні так легко працюється, чому я відчуваю такий прилив сил і натхнення? Раніше, коли лідер партії був прем’єр-міністром, а голова політради — першим віце-прем’єром і міністром фінансів, наші можливості щось змінити були обмеженими. Розглядають бюджет, фракція «Регіонів...» подає близько сорока конструктивних поправок, — а приймає Азаров лише одну... Ми відстоюємо питання фінансування місцевих бюджетів і пропонуємо абсолютно інші принципи, які дозволили б значно розширити їхню фінансову базу, — це блокується... Сьогодні я намагаюся не просто об’єктивно оцінювати події та дії, а й говорити, що такого не повинно бути. Якщо ми усвідомлюємо, що оцінка наших дій і рішень формує і настрої в суспільстві, і громадську думку, то ці дії мають бути чітко, професіонально, ефективно забезпеченими. Тоді було складніше, оскільки ми несли тягар певних зобов’язань і не могли активно впливати та критикувати за помилки. Сьогодні ситуація значно простіша, і я вважаю, що в цьому плані можна досягнути й великих успіхів.
— Який бюджет є більше соціальним — 2004 року чи 2005-го?
— Порівняно з минулим роком цей бюджет (у тій редакції, в якiй його прийняли) має приріст витрат на 30%. Тому аби забезпечити всі ті напрацювання, які уряд намагається реалізувати, необхідні кошти в такому самому обсязі для збільшення витрат. Яким шляхом вони це робитимуть, сьогодні поки що неясно. Вони значно скоротять капітальні вкладення, тобто ми зменшуємо фінансування програм розвитку. Це може дуже серйозно позначитися на подальшому розвитку економіки. Я бачу, як уряд сьогодні просто популістськи налаштований продемонструвати, що в нас у 17 разів збільшилася допомога при народженні дитини — до 8,5 тисяч. Але мені важливо, щоб ці кошти виплачували і сьогодні, і завтра, і через півроку.
— А як ви можете оцінити сам принцип формування уряду? Адже він складається з полярних політичних сил.
— Вважаю, проблема саме в цьому і закладена: є досить серйозні ідеологічні протиріччя, і квотування, згідно з яким розподілялися портфелі, на мою думку, є неправильним. Уряд має формуватися під політичну програму. А вона має бути цілісною. Я не вважаю, що питаннями приватизації або соціальними проблемами краще займатимуться соціалісти. Тому треба було виходити винятково з професійних якостей, з можливостей. Мені, наприклад, досить гірко, коли я бачу, як людей із величезним досвідом роботи сьогодні звільняють просто тому, що хтось із них колись надягнув біло-блакитний шалик. Триває декваліфікація фахівців від центрального рівня до місцевого. Вже маємо приклади, коли області очолюють люди без вищої освіти, а районні адміністрації — фельдшери або студенти... На мою думку, влада може дискредитувати себе такою кадровою політикою. Адже на місцях люди добре один одного знають. Чиновник, якого звільнили за корупцію, а потім, махнувши рукою, закрили кримінальну справу, за півроку до президентської кампанії перетворюється на «помаранчевого», а після перемоги Ющенка стає вже керівником податкової адміністрації, — люди все це бачать. Вважаю, великого авторитету в нової влади в цьому районі не буде.
— А що вам у діях нової влади здається правильним?
— Основні принципи управління, формування державної політики тощо, які повинні сьогодні характеризувати демократичну державу, привабливіші, ніж це було раніше. Є моменти, коли все це виглядає досить цікаво й прогресивно. Але, за великим рахунком, система державного управління сьогодні розвалюється. У чому різниця? У тому, що Леонід Кучма формував систему під себе, а сьогодні нова команда її під себе розвалює. Це різні речі. Мені здається, тут без найсерйозніших наслідків не обійдеться. А спроби економічним шляхом вплинути на політичні настрої, особливо лівого Сходу України, коли відбуваються тотальні перевірки, погрози, коли бізнес починають підлаштовувати за принципом «ти за кого?»; коли підвищуються тарифи, і зрозуміло, що є не лише підприємства, а й цілі сектори економіки, які акціоновані, які належать приватному капіталу?.. Сьогодні демонструється такий силовий тиск, як підвищення тарифів на перевезення в 2,2 разу; незбалансоване підвищення тарифів в електроенергетиці, що не має елементарного економічного обґрунтування. Вважаю, що може повторитися те, що відбувається в Грузії: перші найсерйозніші проблеми влади змушуватимуть її шукати внутрішнього ворога. Щоб перевести суспільну увагу і, власне кажучи, виправдати власні помилки.
«ТРИМАТИ БАЛАНС»
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що поки не бачите основ для формування опозиційної коаліції. Чому? Якою може бути основа, крім тієї ж критики дій влади та конструктивних пропозицій? Або, наприклад, формування «тіньового кабміну», ідея якого прозвучала на з’їзді?..
— Я хочу одразу розділити два поняття — реваншизм і опозиційність. Може виникнути ситуація, коли переможені намагаються за будь-яку ціну відновити статус-кво, повернути втрачені позиції, — це одне. А коли формується на новій здоровій основі коаліція, яка керується передусім певними програмами, ідеологіями, яка реально й відповідально оцінює не лише дії влади, а й власну позицію, — це абсолютно інше. Я кажу, що сьогодні немає якихось змін у політичній структурі для того, щоб вважати, що маємо опозиційну коаліцію, здатну ефективно опонувати владі.
— Тобто немає відповідних програм та ідеологій?
— Так. Звісно, можна привести до адміністрації Президента кількасот людей — добре, там зняли всі огорожі... Але, на мою думку, сьогодні важливо розуміти кінцеву мету. Ми не маємо наміру боротися із власним народом. Бо є обраний Президент, якого підтримала половина громадян України. Сьогодні треба виробляти квінтесенцію якихось певних критеріїв державної політики — внутрішньої, зовнішньої, і до неї має входити не лише бачення однієї сторони, а й те, що сьогодні концентрується в загальнонаціональній площині.
— Ми готові запропонувати для загальнонаціонального користування свій дуже простий метод. Скажімо, кредо нашого фотоконкурсу — перемагає не свій, а найкращий.
— Дуже хороший принцип.
— Нині, щоб створити щось інше, потрібні гроші, розуміння, конкуренція й нові цивілізаційні мотиви — не анклаву, не провінційної держави... Хто здатен конвертувати свої можливості в нові для країни ідеї? Де ці люди? Зокрема, чи Донбас має такі ресурси?
— Все тече, все змінюється. Вважаю, і Донбас змінюється. Я переконаний, що в будь-якому разі він завжди буде не лише економічним, а й політичним центром країни. Не тому, що в нас так повелося, що Схід обирає президента, — як виявилося, не завжди. Питання в іншому: наскільки ми об’єктивно оцінюємо те, що відбувається, і реально розуміємо, що парламентські вибори багато визначать. Не лише в контексті якихось полярних проблем — мовних і т. ін. Я боюся, що наступні п’ять років — це той період, коли без адекватних дій, без впливу на владу процес новацій, реформування може нас захлеснути. У нас уже рахують, як нам переділити кордони сіл, потім — районів, областей. Я щасливий, що не потрапив до складу нового уряду пан Жулинський, бо в нас знову виникло б бажання, скажімо, змінити правопис. Країна ще не змогла повноцінно визначитися з тим правописом, який є...
Що ж до можливостей, то, вважаю, основний ресурс має будуватися на адекватній оцінці як політичної культури, так і розвитку суспільства. Я розмовляв із деякими ідеологами, які стояли біля джерел створення «темників», — вони сьогодні зрозуміли, що це був абсурдний проект, який дав лише негатив. Я сподіваюся, що подібних кроків уже не буде ані з цього, ані з іншого боку. Або взяти сьогоднішню ситуацію навколо київського «Динамо». Я вважаю це нерозумною ідеєю віце-прем’єра Томенка та спробою створити якийсь конфлікт, коли для нього немає елементарних правових і юридичних підстав... Сподіваюся, особистісні якості нового Президента дозволять йому утримати баланс і продукувати корисніші та потрібніші рішення, які будуть в інтересах усього суспільства.
«ПОМАРАНЧЕВИЙ — ЦЕ НАШ КОЛІР»
— Які гасла на парламентські вибори ви б запропонували своїй партії для того, щоб отримати достатню кількість голосів?
— Можливості в цьому маємо досить великі, бо в будь-якому разі статус опозиційності вже надає перевагу. Є категорія людей, які ніколи не голосуватимуть за владу, хоч би якою вона була. Мені здається, що сьогодні треба боротися не з особистостями, що зробили пiд час президентської кампанії, а за ідеї, ідеали.
— Які?
— Якщо ми говоримо про ідеологічну базу, то її будуватимуть навколо винятковості Партії регіонів, оскільки основна її теза — самодостатність розвитку регіонів. Це те, що сьогодні вкладають у поняття адміністративно-територіальної реформи.
— Широке самоврядування, але без федералізації?
— Так. Ми зацікавлені, щоб сьогодні більше повноважень передати від центра на місця, оскільки там сконцентровані основні проблеми. Питання ефективності управління, питання реалізації з погляду специфіки, — адже скрізь різна інфраструктура, різні особливості, не лише економічні й соціальні, а й національні, етнічні, культурні, багато інших. Це слід враховувати. Сьогодні, напевно, Україна увійшла в той період, коли до цього треба підходити акуратніше й відповідальніше.
— Чи достатньо цього гасла, щоб проста людина проголосувала за вас?
— Ні, це лише частина тих «месиджів», які партія, можливо, надсилатиме й активно пропагуватиме. Питання насамперед в ефективності. Сьогодні ми можемо говорити про «тіньовий уряд» (хоча мені слово «тіньовий» не подобається), але він не лише має представляти когось, — він має виробляти концептуальну політику.
— А як щодо гасел про підвищення статусу російської мови, недоцільність вступу до НАТО — чи вони залишаться в партії?
— Є питання, які для нас є вкрай принциповими. Адже статус російської мови — це проблема, на якій постійно роблять політику. Ми б цього не хотіли. Ми ніколи не будемо сперечатися з тим, що українська мова є державною. Так і має бути. Я у школі не вивчав українську, а останні два роки вільно розмовляю українською. Мої діти чудово знають українську. І таке інше. Тобто триває еволюційний період. Але є десятки мільйонів громадян України...
— ...які не хочуть вчитися.
— Ну як може вчитися людина у 70 — 80 років? Ми не повинні займатися мовною дискримінацією. Є країни, де використовують по чотири мови.
— А вам не здається, що якби Партія регіонів виступила з ідеєю розвитку української мови, це було б оригінальнішим рішенням? Що якщо виступити з просто модерним проектом: давайте через Партію регіонів говорити про те, що українська мова може бути носієм сучасного світогляду? А не лише з погляду того, що ми дивимося TV Росії, нам подобається «Фабрика зірок», і ми цю мас- культуру пхаємо в наші Горлiвку, Краматорськ і ще невідомо куди...
— Я просто хочу сказати, що ця проблема має циклічність. Вона завжди актуалізується в переддень чергової виборчої кампанії. Якщо взяти дані соціологічних опитувань, можна побачити, що мовна проблема сьогодні на 14-15 позиції серед тих першочергових проблем, які сьогодні хвилюють наших громадян. Тому сьогодні, мені здається, розумніше визначитися. Ми ратифікували Хартію і не можемо відправити її до Ради Європи, оскільки її не випускає міністерство закордонних справ. Це Хартія про захист національних меншин і мов, яка вимагає певних зобов’язань із боку України, прийнятих Радою Європи...
— Коли в нас, як до Господа, апелюють до Євросоюзу, Європарламенту, європейських комісій, хочеться навести такий простий приклад. Посол однієї західної країни, прочитавши в нашій газеті матеріал про Острозьку академію, поїхав туди і розповідав нам із великим захопленням: виявляється, у вас у XIV столітті в цьому місці вже була академія! Ми впевнені, що цього знання не має більшість єврокомісарів. І якщо ми не прагнутимемо зробити це знання надбанням широкої громадськості, в тому числі й світової, ніхто цього не знатиме...
— Згоден, але, на жаль, це та проблема, яку не вирішити за короткий період часу.
— Чи можлива помаранчева революція в Партії регіонів?
— Власне кажучи, це наш колір — донецький «Шахтар» з 1957 року оранжевий. Політтехнологам наших опонентів просто не вистачило розуму, таланту, делікатності... Вважаю, в кінцевому результаті все викристалізується навколо якоїсь прагматичної позиції. Очевидно, для одних треба гірку чашу випити до дна, опуститися на дно, щоб потім, як кажуть філософи, відштовхнутися — і вгору.
— Але тут існує проблема, бо, кажуть, падати можна нескінченно. Щоб розвернутися, все ж таки потрібні зусилля.
— Протягом значного періоду Донбас не мав жодного політичного ресурсу. Боюся, якщо сьогодні не вдасться утримати саме такі позиції, повертати їх доведеться ще досить довго.
— В Донецьку можна жити «без даху»?
— Бізнес у Донбасі, за великим рахунком, легалізувався значно раніше, ніж в інших областях. Просто так сталося, що структурно промисловість, економіка формувалася базово. Щоб забезпечити єдиний цикл виробництва, мав бути контроль не лише металургії, а й вугільної промисловості, коксохімії, машинобудування. Тут, мені здається, більше було позитивного, бо ми без великих наслідків пройшли кризу. І відновлювати було значно легше через притік інвестицій. Чим сьогодні відрізняється донецька бізнес- група? Тим, що в розвиток вкладається дуже багато. Ніхто нікуди не вивозить гроші, чого не можна сказати про багатьох в Україні. Вкладаються кошти, розвиваються заводи. І ідеологічно Донбас знайшов свою нішу, і патріотизму там не менше, ніж у Галичині. Є моменти, які сьогодні справді треба виправити, змінити, і, я переконаний, що це буде зроблено.
